Якась першокурсниця попросила в мене "Начерталку". Поки я заповнювала формуляр, коло столика зібралося ще кілька студентів і студенток. Бували іноді такі важкі дні. Я подала дівчині книжку, сковзнула поглядом по тих, що ждали, мої очі наштовхнулися на сірий імпортний піджачок, на гидкий дешевий піджачок (я терпіти таких не могла!), і в мене все вмерло всередині. То був він! Я не могла підняти погляду вище. Не мала сил. Зате мала силу напустити на себе крижану холодність і, не звертаючи уваги ні на нього, ні на будь-кого з присутніх, якимсь дерев’яним голосом спитала слідуючого: "Вам що?" Відпустила одного, другого, третю, четверту. Кінець. Усе. Я не бачила, але знала, що більше нема нікого, що тепер тільки він стоїть переді мною, о, щоб ти все життя так стояв і не рухався!
Мої очі самі без мого бажання, в противагу моїй волі, полетіли вгору-вгору, вистрілили просто йому в обличчя, зустрілися з його очима — сірими, світлими, ясними, добрими. Він посміхнувся, як і тоді:
— Здрастуйте, от і я знову.
Ага. Ти нагадуєш про те, що було тоді. А чи пам’ятаєш ти свою обіцянку прийти через шість днів? Чи взагалі пам’ятаєш свої обіцянки, чи тобі дорогі лише власні бажання? Тепер головне: жодного зрадливого поруху. Нізащо не показати, як я ждала його всі ці дні. Сховатися за байдужість, за суворість, виставити наперед руки суворості, відпихати його, штовхати в груди, бити, лупцювати.
— Я вас слухаю, — геніально холодний голос. Як у жаби.
Зніяковіла посмішка. Ви ніколи не побачите такої посмішки!
— Хіба ви мене не впізнали?
Не піддаватися? Був такий фільм: "Ті, що не піддаються..." Це мій девіз.
— Тут надто багато буває студентів, щоб усіх запам’ятати.
Він прибрав свої руки з столика, засунув їх до кишень, знов хотів покласти на берег столу.
— Ви ще того разу не хотіли давати мені книжок.
— Очевидно, були на те підстави.
Не треба було так швидко розкривати свої козирі, але він не помітив, а став виправдуватися:
— Я обіцяв прийти через шість днів, але затримався в дорозі.
Я мало не крикнула: "Аварія?", але погамувала в собі вигук, стала пильно вивчати чийсь формуляр, потрібний мені, як болячка.
— Мене зовсім не обходить, хто й де затримується.
Я вб’ю його своєю байдужістю! Хай знає.
— Розумієте, полетів поршень у машині, і ми три дні сиділи під Хоролом.
Боже, який він добрий! Він розвіює всі мої страхи.
— Поршень, на жаль, має так мало відношення до нашої бібліотеки, що...
А що "що"? Тобі нічого казати далі, ти вже заплуталася, зовсім заплуталася!
— Це я просто пояснюю вам, чому затримався і не прийшов, як обіцяв. Мабуть, мої книжки...
— Ваші книжки?
— Та... я ж тоді брав у вас...
Він пам’ятає тільки свої книжки. Мене він скидає з рахунку, я для нього не існую, я просто служебка для нього, а він, бачте, про свої книжки...
— Не пригадую.
— Та ви ще не хотіли мені давати, бо я не мав посвідчення...
— Ага. Посвідчення. То, може, ми й сьогодні почнемо з студентського білета.
— Я ж на вечірньому! Хіба ви забули?
— Ах, на вечірньому! Ви десь працюєте?
— Та працюю. Шофером. Міжміські перевозки. Ванни з-під Калуги...
Ти зараз у мене матимеш ванни з-під Калуги! Ти потанцюєш у мене сибірську полечку. Як там наспівує той кручений Косар-Косаревич: "Мы собралися на вечорочку, потанцуем сибирскую полечку, там-да-лин-да-да, там-да-лин-да-да".
— У вас є довідка?
— Ви знаєте, я знову її десь забув або й взагалі посіяв.
— То ждіть, поки щось вродить.
— То ви серйозно?
— Якнайсерйозніше! Мені за це зарплату платять. Вас цікавить, яка зарплата в бібліотекаря?
— Та я знаю: невисока.
— Але ми все одно виконуємо свої обов’язки так само дбайливо, як і ви, наприклад, на тих своїх, як їх?
— Міжміських перевозках.
— Саме так.
— І ви не дасте мені сьогодні книжок? От шкода. Сидів я там під Хоролом, мокли ми з Миколою Кіндратовичем, моїм старшим напарником, три дні під дощем, згадував я оцей затишний читальний зал і...
Я мало не вигукнула: "І мене?", але він спокійно додав:
— І оті книжки, що ви погодилися відкласти для мене.
Ах, так? Ну я ж відплачу тобі за все: і за своє чекання, і за страх (за страх?), і за твою теперішню байдужість!
— На жаль, я не можу видавати книжки будь-кому.
— Та я ж не будь-хто.
— Може, ви депутат Київської міськради?
— Та ні...
— Або кандидат архітектури?
— Ви смієтеся.
— Навпаки, я — сама серйозність. Все. Можете не стояти тут і не заважати мені працювати.
— То мені відійти?
— Взагалі можете йти... — "Куди ж ти женеш його, дурна? Що ти робиш?.." — за своєю довідкою.
— Біда, вже навіть гарні київські дівчата помішалися на цих довідках, — зітхнув він. — От же ж біда яка!
За гарних дівчат я б могла йому пробачити всі свої страхи (страхи?), і переживання. Але не слід було зупинятися на півдорозі. Почала — кінчай. Я глянула на нього якнайсуворіше.
Він стояв і нікуди, не йшов. Такий дивний. І головне — ні краплини нахабства, як у отих дженджиків, що тиняються з Гнатком. Просто якийсь дивний спокій. Стоїш коло нього, наче в затишку.
— То як же нам бути? — це він. І посміхається. Пробачає мені бюрократизм і занудливість чи, може, догадується про те, що коїться в моєму серці?
— Ніяк. — Але це вже був край. Далі я не витерпіла: — Хіба так — ви напишіть заяву на ім’я завідуючої бібліотекою...
— І тоді все буде гаразд?
— У всякому випадку...
— Що ж писати?
— Пишіть: завідуючій бібліотекою Київського будівельного інституту від... Як ваше прізвище?
— Пушкар.
— Пушкар?
Боже, яке прізвище! Майже як Кукулик.
— Так. А звуть Володимир. Це на честь Леніна. У нас після Леніна Володимир — найпопулярніше ім’я.
— Я цими питаннями не займалася. Тим більше, що моє ім’я не дає жодного матеріалу для таких цікавих розмірковувань.
— А як вас звати?
— Здається, заяву пишу не я.
— Ну, це вже поверх заяви, для нашого знайомства.
— У вас оригінальний спосіб знайомитися.
— Якщо вже на те пішло, то це ви пропонуєте такий спосіб?
— Який же?
— Спершу погризтися трохи, а потім помиритися.
— Я з вами "не гризлася", отже, не доводиться мені з вами й миритися.
— А все ж таки. Ви така добра. Я хотів би знати ваше ім’я.
— Це хочуть знати майже всі київські хлопці.
— То доплюсуйте до них і мене.
— Але вони все-таки не знають!
— Зробіть для мене виняток.
— За які заслуги?
— Я спробую заслужити.
Він роззброював мене своєю наївною добрістю.
— Ви ще не написали своєї адреси, — нагадала я.
— Адреса проста: вулиця Соляна...
— Є така вулиця в Києві?
— Є. На Татарці.
— Я там ніколи не була.
— То я вас запрошую! У нас — неповторний, абсолютно унікальний київський краєвид. З одного боку... Але як вас звати?
— То що ж з одного боку, а що з другого?
— Це ви побачите, я вам покажу! А тепер я дописую заяву і прошу книжки і ваше ім’я.
— Книжки чи ім’я. Що перше?
— Взагалі-то я, щиро кажучи, прийшов ради книжок... Але зустрів цікаву людину...
— Ага, людину.
— Дівчину, пробачте...
— Отже, дівчину...
— Гарну дівчину, я хотів сказати.
— Просто гарну дівчину?
— Ну, коли хочете комплімент, а я на це не майстер, і мені важко придумати щось таке особливе... Одним словом, високу гарну дівчину... Таку високу, що її... — ви не гніватиметеся? — що її можна поцілувати не нахиляючись...
— Послухайте, це вам не на Татарці!
— Та ви не подумайте чогось поганого. Я справді... Ну, як це вам сказати? Ви справді — дуже гарна, просто неймовірно гарна дівчина, але хто для вас я? Просто прийшов і пішов. Пробачте, коли сказав пошлість. Я не хотів вас образити. Я справді... Ну, заплутався зовсім... Не казатиму ж я вам про ваші очі, і про ваші уста, і про вашу вулицю...
— Про мою вулицю?
— Та... це в одного поета сказано: "Я люблю тебе і на початку, і в кінці вулиці".
Оце Татарка!
— То дасте мені мої книжки?
— Ви забули про...
— Ім’я? Але ж ви не хочете казати.
— Вероніка.
— Вероніка?
— Вас це дивує?
— Якесь ім’я... Воно вам дуже пасує... А по батькові?
— Без по батькові, Володю. Адже так?
— Так.
— До речі, один молодий архітектор, почувши моє ім’я, так і вибухнув цілим вулканом асоціацій і різних історичних анекдотів щодо нього.
(Продовження на наступній сторінці)