Але триматися канонів, як сліпий ціпка, теж не слід, бо тоді ніколи не виростеш з школярських штанців і тільки повторюватимеш тисячу перший раз повторене до тебе тисячу разів. То каноністи понавтикали в нас грецьких колон з корінфськими капітелями в будівлях лазень і побутових комбінатів. То догматики від мистецтва вгачували народні гроші в безглузді рицарські башточки на житлових будинках і в претензійні ліплення стель і карнизів. О, як ненавидів Олексій Іванович усіх отих, що прикривали своє безталання, свою ледачість і нездарність готовенькими формулами красивості, винайденими тисячу років тому!
Ненавидів каноністів і догматиків і завжди ненавидітиме і тим житиме!
У мертвому місті коло підніжжя Везувію, у відкопаній з-під шару вулканічного попелу Помпеї, він бачив на кам’яній міській вулиці дві глибокі колії для колісниць. Римські колісниці, химерні, розцяцьковані споруди на двох високих колесах, котилися протягом десятків і сотень років уздовж вузьких помпейських вулиць, котилися повз приземкуваті, прямокутні вілли, повз легкі атріуми, повз басейни й лавки виноторговців, котилися рівно й несхибно, їхні колеса ніколи не виприсали з глибоких наїжджених колій, вибитих у плитах пісковика, що ними були вимощені вулиці.
Ті колісниці були схожі на догматиків. Догматики теж завжди котяться тільки уторованими шляхами, будь-яке збочення вони вважають єрессю, відступництвом. Догматики завжди старі, як оті римські колісниці, вони бундючаться своєю довготривалістю, своєю доброколісністю... Доброколісні вози... А ті, хто прокладає нові шляхи? Що жде їх попереду? Забур’янені пустирі, дикі поля невідомостей, загрози невдач, гнів каноністів, крики нетерплячих... Красномовні демагоги: "ми", "канони"... Як їх послухати, то досить нам алгебри Кисельова. А того не хочуть зрозуміти, що тепер треба ще оволодівати кібернетикою, атомістикою, і створювати штучні алмази, і відкривати нові елементарні частки... Але це хай робить "хтось", а вони сховаються за свої канончики і товктимуть воду в ступі... Вони підождуть, подивляться, хай хтось перший піде у розвідку, побіжить у атаку... Чортзна-що! І тут те ж... Вони всі ждуть... Хтось повинен за них розв’язати. Навіть представник Держбуду, найвищої будівельної інстанції в республіці, уникає розв’язання. Канони. Тут повинні народжуватися нові канони, а ми маємо визнати і утвердити той новий канон, якщо він на те заслуговує, прийняти його на своє озброєння, якщо обіцяє він користь нашому суспільству.
Але ж маємо відповідати за це всі, всі, а не спихати один на одного.
Ти прийшов і пішов. Але від тебе завжди ждуть чогось на кшталт третейського суду. Бо ти — на високій посаді. А ще: ти обраний, а вони — призначені. Не бійсь дурня обраного, його можна усунути, не обравши вдруге, але бійся дурня призначеного, він може сидіти довго і встигає багато нашкодити... Хто це сказав? І чому це в нас так дивно іноді комплектується журі? В журі на забудову міського кварталу нема жодного робітника. Так само як у письменників, коли оголошують конкурси на кращу книжку, в журі ніколи немає читачів. Навіть премії іноді давали за такі книжки, яких ніхто не хотів читати. Ага, чому? А де ти був з своїми думками до цього? Тільки тепер, коли довелося тобі розплутувати все, що тут наплутали сьогодні браття архітектори, ти задумався над цими проблемами...
Хіба тільки сьогодні?
Завжди думаєш, завжди змагаєшся з обмеженістю, з затурканістю, з глупотою. Прокляття глупоті! Обмеженості, невігластву, лінощам, дикості, темряві — прокляття! Хваляться: "А що там п’ятірки-шестірки в школах та в інститутах? Он у мого однолітка були п’ятірки, а де він тепер з ними? А я майже міністр!" Прокляті будьте, марні хвалощі!
Олексій Іванович сидів, чисто виголений, у добре напрасованім костюмі, ретельно зачесаний, обличчя в нього було кругле, лагідне, лагідно світилися очі, і ніхто не бачив і не чув, як клекотіли у його серці і в його мозкові високі бажання.
Двері відчинилися, тихо зайшов Брайко. Спитав Кукулика:
— Дозвольте, Василю Васильовичу?
— Якщо не питав дозволу відлучитися, то не питай і щоб прилучитися, — добродушно відвернувся Кукулик. — Сідай. Звиняй, що не дочекалися, розпочали без тебе.
Брайко сів з другого боку від секретаря міськкому. За час його відсутності Кукулик пішов у своїй сьогоднішній грі ще далі. Добрий, бо благоденствує. Чого б то? І нащо вони затіяли з Кошарним оту гру? Невже тут щось приховується нечисте? Він швидко глянув на Кошарного. Той мрійливо розтягав свого вузькогубого рота. Хіба б то знов повернуло на їхню користь? Брайко скреготнув зубами. Олексій Іванович повернувся в його бік, спокійно подивився на нього, ледь помітно хитнув головою, вітаючись, хоч не були вони особисто знайомі. Брайко теж відповів на привітання. А сам знов дивився то на Кошарного, то на Кукулика. Нечиста гра, нечиста справа, нечисті мрії... Не давайте негідникам мріяти! Вони ж так люблять розмареність: "Ось я стану таким", "Ось я одержу те й те..." Поки ми працюємо, вони вибудовують у своїй злочинній уяві химерні замки райдужно-зледащеного майбуття. Не дай курці проса, хай здохне!
Брайко підвівся, не відриваючи погляду від обличчя Кошарного, спитав:
— Чи долучили мою думку до думки товариша Діжі?
— Доплюсували, доплюсували, — сам відмовляючись від тільки що вигаданого ним терміна, благодушно сказав Кукулик. — Сідай, Брайку, все йде, як і повинно йти при торжестві колективної думки.
"Ага, — подумав Олексій Іванович. — Не так воно вже й погано тут, товаришу секретар. І не ждуть тільки ваших дрібненьких вказівок, щоб розібратися, де кака, а де цяця. Викиньте з голови чорні думки і безтурботно приєднайтеся до того невідомого доброго чоловіка, який дуже точно сформулював вимогу нашого суспільства: "Сонце для всіх".
Знов задзвонив телефон.
Кукулик махнув Тані, яка поткнулась було в двері: "Не заважай".
ВЕРОНІКА
Коли вже дзвонити не було кому, Вероніка вийшла з будки телефону-автомата, стала, прикусила губу. Дурна. Не треба було відпускати Володю. Навіщо відпустила? Навіщо, навіщо!.. А зустріла його навіщо? А покохала?.. На свою голову. І де взявся? І хоч би ж там що, а то хто зна й що! Ні вродливий, ні язикатий, одне тільки — високий. А що високий! У Києві скільки завгодно високих хлопців. У Києві взагалі мода на високих хлопців. Низькорослі потерпають. Пнуться мало не навшпиньки. Дістають італійські черевики на високих підборах, щоб додати до свого зросту хоч з п’ять сантиметрів. Це просто якесь шаленство — високі хлопці в Києві! Чи й вона піддалася тому шаленству? Але ж вона й сама висока!
"І я вродлива, сто й тисячу разів вродлива. Яке в мене тіло? Воно рве дух до бою. Чи можна передати словами те, що я відчуваю, коли стою сама перед дзеркалом і дивлюся на себе, на своє тіло, коли вигинаюся в поясі, напинаю м’язи живота, коли повертаю голову, задираю підборіддя, підіймаю праву руку і дивлюся на себе через праве плече, а потім підіймаю ліву руку й дивлюся на себе/через ліве плече! А ноги. Як я відчуваю їх, коли стою на "шпильках", в панчохах темного відтінку. Ноги в мене тонкі, стрункі, пронизливо-довгі; мов мечі. Грація, краса, витонченість, досконалість. Мені здається тоді, що в моїх ногах — вся досконалість світу. Я вмію ходити, трохи щулячи плечі, від того ноги мої здаються ще довшими, ніж є насправді, і мені вслід часто лунає чоловіче: "От чортиця, вміє ж ходити!"
Я розумна й вродлива, і це дає мені цілковиту незалежність, і я люблю тільки незалежних людей. Людмила наша он вийшла за журналіста, його хвалять, кажуть: "Відомий публіцист", у нього велика квартира і навіть дача під Москвою, але мене нудить від самого його вигляду. Він схожий на молочний кисіль. Ніколи не гляне тобі прямо в очі, не потисне міцно руку.
В голові — жодного власного слова, все якісь відштамповані фрази: "Чи не пора поставити питання про обід?", "На порядку денному в нас — гості". Хіба з таким чоловіком можна жити? Вже ліпше повіситися! Батько лається, називає мене трясогузкою, сердиться, що я влаштувалася бібліотекаркою після університету. Ну, влаштуй краще! А мені й тут добре. Книжки хоч мовчать. Вони як люди. Є нудні, противні, як Людчин чоловік, завжди чистенькі, новенькі, прилизані, бо їх ніхто не хоче брати до рук.
А є книжки-трудівниці, затріпані, зачитані до дірок, якісь прості й затишні, як мужні люди, як оті, що в Антарктиді, як космонавти, як геологи, що знайшли якутські алмази...
Але де ти в Києві знайдеш космонавта чи китобоя! Тут канцеляристи, хрещатинці, печеряни й подоляни! Я ніколи не вийду заміж у Києві!
Ага, не вийду. А цей бовдур? Де він узявся на мою голову?
Я тоді стояла на видачі. Було скучно, жодного знайомого з хлопців, самі дівчатка, оті, що в окулярах і перекручених панчохах. Зубрять, конспектують — жах! І от приходить якийсь високий, і обличчя мов у дитини, що одержала цукерку.
— Добрий вечір.
Такому відповідаєш недбало, просто відмахуєшся від нього одним словом:
— Добрий.
І все. Вже поставлено між тобою і ним бар’єр відчуженості, вже він сам зрозумів недоречність свого занадто інтимного "Добрий вечір", вже несміливо тупцяє перед моїм столом.
— Я б хотів...
— Що ви хотіли?
Саме так: "Що ви хотіли?" І не інакше. Ніколи й нізащо!
Я тут одна, а їх сотні. Треба вміти поводитися з відвідувачами, до цього зобов’язує тебе твоя молодість, твоя приваба, твоя...
— Мені треба б глянути деякі книжки.
(Продовження на наступній сторінці)