— Зате воно намагається примазатися до партійного.
— А наше діло з вами — "відмазувати", — знов посміхнувся Олексій Іванович, і було незрозуміло, про кого ж ідеться, кого треба "відмазувати": чи таких задерикуватих крикунців, як Діжа, чи, може, й когось іншого.
Кукулик добре знав, що такої непевності не можна допускати, бо тоді, засідання й, зовсім піде шкереберть і тут стануть говорити такі речі, що їх не розплутаєш потім цілою академією. Він зробив жест в бік секретаря, мовби запрошував того до танцю.
— То, може, ви, Олексію Івановичу, виступите, так би мовити, офіціально, скажете свою думку щодо наших основних проектів?
— Ні, ні, — відмахнувся той, — я не вважаю себе таким спеціалістом, щоб нав’язувати свої смаки. Окрім того, я просто не бачу причини ділити подані на конкурс проекти на основні й другорядні. Мені здається, що всі вони мають право на те, щоб їх уважно розглянули. Ну, а вже потім наш "ареопаг" вирішить долю їхню, відбере найкращі.
Знов непевність. Щоправда, своїми словами секретар вдарив і по Діжі з компанією, які пхали своє "Сонце для всіх" наперед, але ж і "Космос" тоді теж мав однакові шанси з усіма проектами.
ТЕЛЕФОН
А телефон — це благословення і водночас прокляття двадцятого віку — дзвонив і дзвонив.
— Товаришу Діжа, дзвонять до вас, — Таня стояла на порозі, закусивши губу.
— Я вже казав вам, Таню, що в нас журі, — невдоволено повернувся до неї Кукулик. — Ніяких дзвінків.
— Вероніка просить товариша Діжу, — спокійно мовила Таня.
— Вероніка? Чого їй ще треба? Дурниці якісь! Товаришу Діжа, що там у вас?
Іван знизав плечима:
— Як я зрозумів, дзвоню не я, — дзвонять до мене.
— Ви могли б утриматися від своїх жартів. У нас відповідальне засідання... Скажіть, Таню, що тут немає ніякого Діжі, Або стривайте, я сам поговорю...
Він узяв трубку і, тримаючи її далеко від вуха, пробурчав у мікрофон:
— Вероніко, ти знов?
З трубки сипнуло на нього такими густими й гнівними словами, що він відхилився ще далі, у відчаї махнув вільною рукою.
— Говоріть з нею самі...
Вероніка, Вероніка... От і настала друга їхня зустріч. Дивовижна зустріч... у телефоні. А перша? Хіба не була вона дивною? У нього було занадто одноманітне життя, всуціль заповнене роботою. Про нього можна було співати: "Як не було пригодоньки, гей, гей, та й досі нема..." І зненацька — пригода! Велика пригода! Найбільша в житті!
. . . . . . . .
Висока дівчина переходила Хрещатик. Вона йшла швидко, вимахуючи правою рукою і притискуючи ліктем лівої руки шкіряну течку, звичайнісіньку течку з жовтої шкіри, що зовсім не пасувала ні до білого плаття, ні до білих рук, ні до білого волосся, яким дівчина вирізнялася серед перехожих.
Вона йшла так швидко, що Діжі довелося майже бігцем наздоганяти її. Він-бо знав, що коли не наздожене її ось тут, на другому боці Хрещатика, то вже не побачить ніколи й ніде.
І коли Діжа опинився нарешті за спиною в незнайомої й промовив перше слово, голос йому дрижав не так від хвилювання, як від стримуваного віддиху.
— Слухайте, — сказав Діжа, — ви...
Більше не встиг нічого промовити, бо дівчина озирнулася, хлюпнула на Діжу холодом. Очі в неї були мов зелена крига. Зневажлива байдужість малювалася в куточках її соковитих уст.
— Вам щось треба? Ви заблукалися в Києві?
— Слухайте, — заквапився Іван, — я знаю, що поводжуся, мов останній блазень, але послухайте мене, будь ласка.
— Ну, — вона дивилася на нього через плече.
— Я ще жодній дівчині ніколи не казав, що вона вродлива.
— То й що?
— А вам скажу...
— Справді?
— Це така сама правда, як те, що на світі є кохання.
— Ніколи не припускала, що в такому довгому тілі розлито стільки сентиментальності.
— Я говорю цілком серйозно.
— А я теж.
— Я вперше зустрічаю таку дівчину.
— А я вперше зустрічаю такого нахабу.
— І все ж... дозволите... поговорити з вами...
— Я не звикла вести розмови з незнайомими.
— Моє прізвище Діжа... Іван Діжа... Я тут працюю... Ну, в інституті... всілякі там проекти... проектування... власне, це не грає ролі...
— Я з вами згодна. А тому до побачення. Дайте мені спокій.
— Я бігтиму за вами, мов цуцик.
— Та ви справді нахаба. Може, покликати міліціонера?
— Не треба.
— Ви, мабуть, з села?
— Не розумію вас.
— Бо тільки селянський хлопець може з такою безпосередністю зреагувати на загрозу покликати міліціонера. "Не треба!" Це ж ціле море сміху! Ви — кумедний тип!
— Ну, ви вгадали. Я справді — селянський хлопець. Як кажуть французи: "Же сюї анфан де пейзан".
— Ви навіть знаєте французьку? Це трохи старомодно нині. Всі київські фертики вивчають тільки англійську. Що ж до мого батька, то він проти вивчення іноземних мов взагалі. От би звести вас з моїм татусем! Тоді б ви наговорилися.
— А ви — татова донька?
— Майже. Капризна, вередлива, розбалувана.
— Мене ніщо не лякає.
— Не хочу вас лякати. Просто прошу: відчепіться від мене" Я пішла.
Вона справді пішла, зовсім не дбаючи за свого випадкового знайомого.
Іван рушив за нею.
— Мені хочеться ходити з вами і говорити з вами, — сказав.
— Я не звикла розмовляти отак на вулиці.
— Тоді я ходитиму за вами, поки ви зайдете до якогось приміщення.
— А якщо це триватиме дуже довго?
— Дарма.
— Крім того, я звикла дуже швидко ходити по Києву.
— А я вмію добре бігати. Ви ж бачите, що в мене досить-таки довгі ноги.
— Поки що я встигла помітити лише ваш довгий язик.
— Від природи я мовчазний. Це тільки сьогодні.
— Продемонструйте, будь ласка, свою мовчазність: — сказала вона, пришвидшуючи крок, не лишаючи на тротуарі для Діжі місця, поруч себе, так що йому весь час доводилося тюпачити слідом за дівчиною.
Дивна і дурна пригода!
Ходіння вулицями тривало досить довго. Дівчина, мабуть, навмисне кидалася то сюди, то туди, завернула на вулицю Енгельса, перед тим постоявши трохи під аркою, де годували голубів, обійшла навколо водограю, що плюскотів перед театром імені Франка, спустилася по вулиці Карла Маркса і знов подерлася вгору тепер уже по східцях, які вели до готелю "Москва". У неї, певно, було залізне серце, раз вона з такою легкістю і майже несамовитістю літала то вгору, то вниз по стрімких київських вулицях, та ще й час від часу кидала досить-таки дошкульні репліки на адресу Діжі, який, хоч як квапився, не встигав за дівчиною і відставав, губився в натовпі, зачіпався за перехожих, між якими вужем прослизала його дивна незнайомка.
Врешті вона, мабуть, втомилася або ж просто їй захотілося морозива, і вона зайшла в кафе "Сніжинка" на Червоноармійській вулиці. Сіла за столик — круглу плитку з пластику, підперту двома хромованими дугами, — тицьнула на пластмасовий, схожий на пташине гніздо, стільчик Іванові:
— Сідайте.
Діжа сів.
— Ви таки нахаба, — спокійно сказала вона.
Діжа промовчав. Крутив у руках шматок глянцюватого білого картону, закріплений на гарній хромованій підставці, шматок картону з старим, як світ, написом: "Громадяни, поважайте працю прибиральниці". Дивився просто в очі незнайомої, не лякаючись їхньої презирливої холодності. Потім дістав з кишені авторучку, перевернув картонну картку і, майже не дивлячись, швидко щось написав.
— Що ви там написали? Покажіть, — попросила дівчина.
Він не відповів і картки не подав. Дівчина знизала плечима.
— Сидіть собі, мовчіть. А я їстиму морозиво.
— Я теж, — урвав він нарешті мовчанку.
— Яке морозиво ви любите?
— Не знаю.
— Як то не знаєте?
— Справа в тому... справа в тому, — почервонів Діжа, вдаючи, ніби він нишпорить у себе в кишенях, — просто я не взяв з собою грошей...
Дівчина засміялася.
— І через це ви не можете згадати, яке морозиво любите?
— Бачите... Я взагалі не люблю морозива. Я його ненавиджу.
— Але ж ви хвилину тому сказали, що хочете морозива.
— Ну... це так... в знак солідарності, чи що...
— Крім того, ви збиралися, здається, про щось говорити зі мною, як тільки я зайду до приміщення.
— Збирався.
— І що ж, передумали?
— Навпаки.
— І замість цього наносите на картку якісь таємничі письмена? Чи то якийсь винахід? Ви, певно, інженер?
— Це не має значення.
— Припустимо. І все ж таки: що ви там надряпали?
— Вас це цікавить?
— Надзвичайно.
— Будь ласка, — він подав їй картку. Дівчина спочатку прочитала афоризм про прибиральницю. Прочитала про себе. Пробачливо всміхнулася.
— Людям завжди хочеться зберегти хоч якісь спогади про своє дитинство, — сказала вона.
— Дитинство і оця єрунда на картці? — здивувався Діжа.
(Продовження на наступній сторінці)