— Прошу взяти до уваги, — далі впивався своєю владою над непорушним в’язнем Олсон, — прошу відзначити ту обставину, що ваше тіло відкрите так само, як відкрите американське суспільство. Ми годуватимемо вас з допомогою зонда. Нам неодмінно треба вас годувати, щоб посилити дію психотропних засобів, яких ми для вас не шкодуємо. Ви цікавились проблемами інтелекту? То я спробую вас трохи просвітити. Розум міститься не десь там у нейронах чи синапсах, які плавають у тій сироватці, що нею господь-бог наповнив наш череп, а в м’ясі, у звичайному червоному м’ясі. Ви не хочете заперечити? Ах, я ж забув: ми вирішили мовчати! З мовчанкою дуже легко покінчити. Укольчик пентоталу в вену — і розверзнуться хлябі красномовства! А чому? Бо мова, як і розум, як усі так звані почуття, теж міститься в вульгарному червоному м’ясі! Прошу взяти до уваги. Щоб вплинути на розум чи там на що інше, ми впливаємо на м’ясо. Всі радощі життя ідуть через м’ясо. Коли вам вдалося спробувати, яка на, смак місіс Олсон, ви не станете заперечувати проти мого твердження. Всі наші інтелектуальні конструкції повинні співвідноситися з м’ясистістю не як її протилежність, а як логічне продовження. Тому треба думати не про так звані гуманітарні принципи, а про якість м’яса. Нам дозволено їсти від першої появи на світ аж до того часу, поки самі зостанемось з’їдені. Тобто спершу хтось є для нас м’ясом, а тоді ми станемо м’ясом для когось. Метафізика сумна, але тут я нічим не зможу вам допомогти. Візьміть до уваги, що я повинен вас деперсоніфікувати, тобто зітерти всі непотрібні нашарування так званої цивілізації і покласти перед доктором О ром просто великий шматок м’яса, на яке можна діяти як завгодно.
Мовчи, велів собі Лукас, стримайся, вдавай байдужого, отупілого, зломленого. Вони здатні на все. Найперше оцей дипломований катюга, цей американський менгеле, який ні перед чим не зупиниться. Надій у Лукаса не було ніяких, боротися не мав чим, окрім мозку. Але й до мозку Олсон добиратиметься хоч і поволі, але вперто, з тупою методичністю, застосовуючи всі нелюдські винаходи так званих учених, отих марків і ервінів, які замахнулися на найвище творіння природи — людський розум. І все ж Лукас вірив, що до його мозку вони не зможуть добратися. Хіба що вб’ють його самого. Але й після смерті житиме його ідея, хоч якою фантастичною вона здається. Поки ж він живий, він скупчить усі сили свого розуму, і тоді мозок не підведе його. Він не зможе працювати в оптимальному режимі, вони присплять його, пригнітять, доведуть майже до стану вмирання, але мозок стрепенеться, могутні імпульси пронижуть його, як було тоді, після падіння Лукаса від зіткнення з Чорним Чемом, мозок вловить невловиме і на зміну буденному кволому розумові прийде, розум вільний, розкований, незламний. Хай тільки на коротку мить, на зблиск, на шерех, але й того досить, щоб здолати власне безсилля. Нічого не боятися і гнати від себе думки про катастрофу! "Так розум полохливими нас робить, яскраві барви нашої відваги від роздумів втрачають колір свій…".
Укол Олсона кинув його в забуття темне, тяжке, без снів і навіть без болю.
Далі вже нічого не змінювалося. Олсон через зонд годував свого в’язня з допомогою опецькуватого боцмана (це його першим зустрів Лукас на борту яхти), тоді знов і знов нашпиговував якоюсь страшною хімією, це тривало довго, а може, всього лиш день-другий на якийсь час муки припинилися, бо яхта попала в шторм, і все на ній мовби вмерло, і саме суденце теж вмирало, стогнало, зойкало, а на Лукасові страшно рипіло реміння, врізалося йому в тіло, загрожувало задушити на смерть.
Лукас з подивом упіймав себе на тому, що з особливою гостротою відчуває самотність. Поки тебе піддавали тортурам, ти не думав про це, а тепер, коли стихія дала бодай короткий перепочинок і ти не бачиш ненависного Олсона, тобі хочеться до людей. До людей же, а не до орів і олсонів, сам собі заперечив Лукас. І чомусь подумав: а чи знали це почуття раби? Їх просто ніхто не питав. А тепер що вільнішими ми стаємо, то дужче відчуваємо себе самотніми, забутими і покинутими.
Вони не забули про нього. Прийшли всі, коли в нього була ще не затьмарена хімією Олсона свідомість, може, зрадівши, що вціліли після шторму, а може, щоб помститися на беззахисному Лукасові за свій страх.
І за свою нікчемність, — подумав Лукас. — За нікчемність — найперше.
Бачив він тільки Олсона, який стирчав йому перед очима, Ор і Хантер порозсідалися десь по кутках (їхні голоси долинали з різних місць), Рене, мабуть, вони не кликали, бо голосу її Лукас не чув. Досить уже з неї — досхочу погралася своїм відьомським голосом ця синтетична красуня. Все в ній імітоване: голос, тіло, пристрасті, душа. У цих трьох — так само, тільки й того, що грубіше й примітивніше.
— Містер Лукас, — прошавкотів з свого кутка невидимий Ор, — ви однозначно хотіли приспати нашу пильність. Але ми були на сторожі.
Найбільшою пильністю володіють нікчеми, — подумав Лукас. — Це їхня зброя і гордість. Його дратувало м’ясисте обличчя Олсона, що затуляло весь простір. Ї ні відвернутися, ні доплюнути до нього. Хіба що заплющити очі, щоб не бачити. У них з Ором і не обличчя, а щось ніби те, з чого щойно зняли штани.
Хантер був у своєму стилі.
— Одні ганяються за нейтронами, інші — за нейронами, — загиготів він, — коли ми достатньо організовані, щоб приборкати Лівію або Нікарагуа, то невже не справимося з невизнаним генієм?
Цей дохляк і собі підпрягається! Теоретик тупості містера Ора. Найманий ловець слабодухих. Його вони не впіймають ніколи! їм здається, що він у їхніх руках, та то тільки здається!
— Американські патріоти не можуть допустити, щоб найвищі розумові досягнення нації діставалися червоним, — подав голос Ор. — А ми однозначно виконуємо волю патріотів.
Лукас волів би не чути цих голосів, не розрізняти слів. Наперед відомо, що скажуть ці нікчеми. Хто вони для нього і для світу? Щоб хоч трохи порятуватися від нудного дзижчання голосів Ора і Хантера, він спробував бавитися словами, розщеплювати їх, мов атомне ядро, на складові частини і втішаючись несподіваними наслідками: зло-вжи-вання, лихо-манить, гра-бування… Хантер негайно підпрігся до Ора.
— Містер Лукас! У вас ще щось є в голові. Ви чули, що сказав Горбачов? Він заявив, що руські дадуть на американську програму СОІ несинхронну відповідь. Ви розумієте, що це означає? Вони вже сьогодні відчувають розумову перевагу над нами, їхня нова гігантська ракета — підтвердження цього. А ви з своєю благодійницькою теорією ощасливити все людство додатковими порціями розуму — свідомо чи несвідомо — хотіли б ще побільшити розумовий потенціал комуністів?
Лукас мовчав. Чому б мав відповідати щось цим покидькам? Грався в пам’яті популярною пісенькою Брюса Спрінгстїна: "Гордість вернулася, вона народилась в Америці… гордість вернулась… вернулась… вона…".
— Я завжди казав, що це чоловік червоних однозначно, — прорипів містер Ор. — Доктор Олсон, ви готові?
— Про що мова, доктор Ор! — догідливо похихикав американський доктор Менгеле. — Я вже обробив це м’ясо всіма потрібними препаратами і довів його до стану майже ідеального. Можна вштрикнути трохи пентоталу, і ми витягнемо з цього мозку все, що там може бути.
— Там буде тільки впертість, однозначно, — невдоволено заявив Ор.
— Тоді ми могли б прочистити цей упертий мозок амфетаміном.
— Щоб почути очевидні істини? — подав голос Хантер. — Доктор Олсон, ми вас не впізнаємо. Правда ж, доктор Ор?
— Ви можете діяти однозначно, доктор Олсон, — жаб’ячим голосом озвався Ор.
— Я хотів нагадати вам про восьму поправку до конституції, — несміливо промовив Олсон, зникаючи з поля зору Лукаса.
— А яка поправка забезпечує обороноздатність Сполучених Штатів на достатньому рівні? — поцікавився з свого кутка Хантер. — Доктор Олсон, я вас не впізнаю! Може, вас стримує та обставина, що містер Лукас переспав з місіс Олсон. Але хто ж з нею не спав! Окрім того, для самого містера Лукаса це був тільки’епізод, до того ж неприємний. Так що забудьте про чарівну місіс Олсон і подбайте про належний рівень нашої оборони. Ми повинні зломити цього геніального ідіота!
— Доктор Ор, — голос Олсона боягузливо дрижав і вібрував, — майте на увазі, що анектін — препарат надзвичайно небезпечний. Найменша помилка в дозуванні — і наслідки незворотні. Я не можу взяти на себе всю відповідальність, доктор Ор.
— А ви й не беріть, — сказав той, — ви однозначно дійте!
Укола Лукас не відчув, але десь за тридцять-сорок секунд в нього почали дерев’яніти пальці рук і ніг, параліч охопив м’язи очей, шиї, грудної клітки, втратила свою еластичність діафрагма, стало тяжко дихати, а тоді дихання й зовсім урвалося. Лукас потопав. Повітря в легенях уже не було, серце зупинялося, він гинув, умирав, він був у Тускарорі, у всіх найглибших западинах світового океану, на самому дні, мільйоннотонний тягар розчавлював його тіло, а свідомість жила, діяла, стала ще чутливішою, гострішою, вібрувала від щонайменшого доторку, дотику, слова, звуку.
Ор опинився поруч (як він міг проникнути в Тускарору?), голос його бив Лукасові в вуха велетенськими молотами.
— Ви однозначно підпишете угоду з фондом! Яке йому діло до всього, коли він тоне?
— І передасте фондові виключні права на всі свої розробки!
(Продовження на наступній сторінці)