— Я їм показав однозначно! — гордо заявив він, розлягаючись у шезлонгу навпроти Лукаса. — Ці корсари хотіли завернути нас до Бейрута. Чи хто бачив таке? Або ми йдемо не в Ізмір, або до Кіпру. І однозначно: назад, а то пустять нас на дно і ще кудись. Але тут я з’явився на капітанському містку і спитав: що тут робиться? І взагалі, що це таке? І що це все означає? — так спитав я. А тоді сказав, хто я і що я про все це думаю. Вони мене не знали, але тепер вони мене знатимуть однозначно!
— І вони вас послухали?
Містер Ор урочисто окреслив рукою півколо в себе перед обличчям.
— Або ми пливемо, або ніхто нас більше не затримує!
— Цікаво б знати, чий це корабель? Ви не пробували довідатися, містер Ор?
— Дуже малої країни, але однозначно дуже великого друга Сполучених Штатів! — з насолодою вимовив містер Ор.
І негайно заснув, ніби вмер, так що Лукас, хоч вже й став звикати до вибриків містера Ора, не на жарт стривожився. Хропіння, що долинуло з сусіднього шезлонга, заспокоїло його, і він заплющив очі.
Не спав, бо гріх спати в Егейському морі, і був винагороджений за це фантастичним видовищем фіолетових світанкових вод, загадкових, як хмари, кам’янистих островів, безладно розкиданих по морю, примарливого табуна морських черепах, що пливли назустріч "Ізміту", лапаті, незграбні, чудні й таємничі, ніби зринулі з дна морського панцири троянських воїнів, вбитих тут тисячі років тому.
Містер Ор заворушився в своєму шезлонгу, коли теплохід впливав у найчарівнішу гавань світу — гавань античної Смірни, турецького Ізміра. В бездонну тиху воду зазирали мальовничі зелені пагорби, за якими на крутих схилах тішили око барвисті розсипища цяцькових будиночків. Вгорі над усім височіла візантійська фортеця, а побіля самого берега пролягли кордони бульварів з стрункими пальмами. Портові споруди, розкішні будівлі новітніх готелів, турецькі квартали з мечетями і базарами, тиша і сон, — як це різнилося від понівеченого тіла Бейрута і всієї ліванської землі!
Містер Ор поворушив губами, потріпотів пальцями.
— Спав — не спав однозначно. Що це?
— Ізмір, — пояснив Лукас. — Півсотні миль до Ефеса.
— Однозначно так, — рішуче заявив містер Ор. — Готель. Телетайп. Американський консул. Вияснити все щодо терористів і тиждень на реабілітацію. Я повинен відновити втрачені сили.
— Ви не поїдете зі мною до Ефеса?
— Поїдемо разом, але тільки після того, як я наведу довідки щодо терористів. Тут повсюди від них аж кишить. Можливо, доведеться летіти звідси одразу. Куди є рейси, туди й летимо. Стамбул, Афіни, Каїр. А вже звідти однозначно до Штатів.
— Але після Ефеса, — вперто мовив Лукас.
— Або — або, — позіхнув містер Ор.
Може, йому хотілося бути навіть добрим цього ранку? Лукас так про це ніколи й не довідається.
ПОВЕРНЕННЯ
Повідомлення третє
Ми крутимось довкола колючого кактуса,
Колючого кактуса, колючого кактуса.
Ми крутимось довкола колючого кактуса
О п’ятій годині ранку.
Т. С. ЕЛІОТ. Безплідна земля
1
Мелодійне дзвеніння приємно дисонувало з буденними звуками аеропорту. Лукас мимоволі глянув туди, звідки лунав дзвіночок, і побачив високу дівчину, принадливу, як Рекел Велч[51]. Дівчина вимахувала невеличким дзвоником на довгій ручці, на грудях у неї висів плакатик з написом; "Я жду містера Лукаса". Груди в дівчини стирчали так гостро, що аж ніби пхали той плакатик тобі назустріч.
Суто американська несподіванка.
Лукас пішов просто на дівчину.
— Ви справді мене ждете? Я спершу подумав, що тут виставили восковий манекен Рекел Велч.
— А ви справді містер Лукас? — лукаво стрельнула вона очима.
— Можливо.
— Я приготувалася побачити чергового тюхтія, а тут такий хлопець!
— Остерігайтесь розчарувань.
— Тільки не цього разу! Досі всі вчені, з якими я мала справу, були страшенно занудливі типи. Я вже махнула на них рукою. Тепер бачу: даремно. Ми можемо на "ти"?
— Не заперечую.
— Мене звуть Рене. Я зустрічаю тебе за дорученням доктора Ора.
— Містера Ора, — поправив Лукас.
— Я щось не так сказала? Доктор Ор попросив, щоб я…
— Хто тобі сказав, що він доктор! — вигукнув Лукас.
— Це всі й так знають. Він закінчив два чи три, чи я там знаю скільки факультетів.
— Я цього не помітив.
— А мене ти хоч помічаєш?
Вона зірвала з шиї плакатик і безсоромно тернулася об Лукаса грудьми.
— Гей, мала, не так швидко! — наставив він на неї широку долоню.
— У тебе що — уповільнені рефлекси? Чи тебе так зачарували одаліски в східних гаремах?
Лукас придивився до Рене пильніше.
— Ти справді дурна чи вдаєш дурочку? Рене вмить стала діловою.
— Де твої речі? Оця спортивна торба — і все?
— Є ще цінний вантаж. Застрахований на двісті тисяч доларів.
— Ого! Що ж ти там привіз?
— Глину.
— Вона змішана з алмазами?
— З кров’ю. З давньою, тисячолітньою, і зовсім свіжою, яку я й досі відчуваю на своїх руках.
Рене співчутливо притулилася до нього плечем.
— В тебе була жахлива поїздка? Співчуваю. Коли мені подзвонили з фонду і сказали, щоб я тебе зусґріла, мені не дуже хотілося це робити, але тепер…
— Ти що — теж з фонду "Імансипейшн"? — спитав Лукас.
— Я організатор. Виконую різні доручення. Влаштовую, забезпечую, заспокоюю, іноді вдовольняю. Тебе я повинна відвезти до Стенфорда і подбати, щоб усе було о’кей. Ми як — поїдемо одразу чи повечеряємо в Фріско?
— Вечеряти можна й у Стенфорді.
— Тоді, може, чогось вип’ємо на дорогу?
— Я п’ю тільки воду й соки.
— Виходить, ти так само занудливий тип, як і всі вчені? — розчаровано вигукнула Рене. — І тебе ніскільки не приваблює така дівчина, як я?
— Я б цього не сказав, — усміхнувся Лукас. — Колись за мною ганялося чимало дівчаток, але серед, них, на жаль, не було жодної схожої на тебе. Але тепер уже пізно.
— Ти одружений?
— У мене є дівчина.
— І вона вродливіша за мене?
— Та ні, вона зовсім не вродлива. Але в неї є інша цнота.
— Яка ж?
— Така дівчина — на все життя.
— Ага. Всі ці ваші дівчата на все життя з їхньою непривабливістю, а я з своєю красою — на одну ніч. Так чи ні?
— Я цього не казав, заспокойся. Давай краще візьмемося до діла. Ходімо я одержу свою глину — і на Стенфорд. Ти маєш уявлення, де я там притулюся?
— Ти не притулишся, а житимеш у котеджі професора Джонса. Чув про такого?
— В котеджі Джонса? Хто це сказав?
— Яка різниця! Фонд "Імансипейшн" арендував котедж для тебе, і ти можеш сидіти в ньому хоч до початку зоряних війн.
Ця дівчина була не такою простою, як могло видаватися.
— Ти віриш у зоряні війни? — глянув їй у вічі Лукас.
— Я вірю в усе на світі, навіть у дияволів рогатих і безрогих, — зареготала Рене. — Коли маєш справу з фондом "Імансипейшн", то треба звикати до найнесподіванішого. Хто б ще, крім нашого фонду, міг перекупити тебе в баскетбольній лізі?
— Ніхто мене не перекуповував! — обурено вигукнув Лукас. — І потім: звідки ти знаєш, що я був баскетболістом?
— Який ти смішний! — зморщила носик Рене. — В Америці баскетболістів знають більше, ніж лауреатів Нобелівської премії. Може, ти ще станеш заперечувати, що звешся Безслідний Лукас?
— Звався! А коли я вже такий загальнознаний, то чому ж ти вийшла мене зустрічати з цим плакатиком, ніби на пікетування Білого дому?
— Хотіла привернути до тебе увагу. І, звичайно ж, підняти власну ціну. Одна справа, коли чоловіки луплять баньки на мої жіночі принади, і зовсім інша, коли починають заздрити, що загнуздала такого славетного спортсмена.
— По-моєму, ще нікому не вдавалося мене загнуздати, — не без самовдоволення зауважив Лукас.
Рене промовчала. Може, тому, що Лукас саме заклопотаний був виловлюванням свого вантажу на рухомій стрічці аеропортівського транспортера.
— І оце повинно мати ціну в двісті тисяч доларів! — вигукнула Рене, побачивши в руках Лукаса незграбний рюкзак.
— Принаймні так вирішив вічно п’яний містер Ор, — засміявся Лукас. — Чи, може, він був п’яний тільки на Сході, а тут ви його знаєте тверезим.
— Він п’яний тільки зовні, а зсередини…
Рене вмовкла, ніби злякавшись своєї надмірної відвертості, і миттю перескочила на інше:
— То ми все-таки вечеряємо разом?
— Тільки в студентській їдальні Стенфорда, — вперто противлячись її чарам, відповів Лукас
— З професорського котеджу — до студентської їдальні? Цього ніхто не зрозуміє.
— Зате зрозумію я сам.
(Продовження на наступній сторінці)