Свого часу Лукас, як усі американські юнаки, звичайно ж, прочитав прославлений роман Селінджера[8] і так само, як усі хлопці його віку, захоплювався Холденом Колфілдом, незалежністю його суджень, його молодечим бунтарством і нонконформалізмом. Приваблювало в Холдені Колфілді Лукаса ще й те, що той був теж із Пенсільванії, а ми в молодості (та іноді й упродовж цілого життя) повсюди намагаємося відшукувати бодай якісь дрібнички, що єднають нас із чимось відомим, а то й прославленим, бо це підносить нас у власних очах і дає таке потрібне людині відчуття вартісності. Щоправда, серед пенсільванських "земляків" Лукаса був, на жаль, і Рокі Бальбоа[9], цей "кретин з напомпованими м’язами.
Селінджер, як багато хто з інтелектуалів, захопився ідеями дзенбуддизму і до своєї книжки "Дев’ять оповідань" поставив епіграфом слова "Ляск одної долоні" з дзенського поета Хакуїна Осьо[10] "Одна рука", бажаючи цим самим приєднатися до твердження про неосяжність світу, про те, що все, що ми бачимо, чуємо, до чого доторкуємося, так само примарливе, ефемерне і короткочасне, як ляск однієї долоні.
Коли доводиться з самого дитинства, навчаючись, ще й заробляти баскетболом, де тобі щодня можуть переламати всі кістки, то тут не до дзену. Але Холден Колфілд Лукасу подобався. Він тільки вдавав дурника і невігласа (згадати хоча б його кумедні уявлення про Єгипет!), насправді ж був хлопець доволі розумний, нікому не хотів вірити, а це головне, коли хочеш до чогось дійти власним розумом.
Тепер Лукас несподівано побачив, яка прірва між ним і Холденом. Вона була так само глибока, як між ним і вихованками "Магнолії". Справді, Холден Колфілд теж був з Пенсільванії, але він учився в Пенсі, місто Егерстаун, у закритій школі для синочків багатих людей, тоді як Лукас відвідував школу, відкриту всім вітрам.
Але він свідомо уникав етичних проблем, не хотів думати про кричущу нерівність між людьми навіть у такій багатій країні, як Америка. Підсвідомо вважав американську конституцію, президентські обіцянки, благі наміри і взагалі все американське найкращим на світі і щиро бажав того всім народам світу. Захоплений своєю ідеєю ощасливити людство досі не використаними запасами розуму, Лукас ждав тільки, коли матиме змогу г час, щоб цілком віддатися здійсненню своєї мрії, і "Магнолія" з її сповненими відвертої пихи вихованками, хоч мала б шокувати його демократичну натуру, уявлялася йому саме таким притулком. Тут йому добре (аж занадто!) платили, він мав досить вільного часу, власне житло (окрему квартиру в двоповерховому котеджі, де жив ще мовчазний учитель музики з дружиною) і незалежність в межах, обумовлених місіс Еймі.
На радощах Лукас негайно подзвонив у Стенфорд Пат (не професорові Джонсу з подякою, а саме Пат!) і з хлоп’ячими вилясками в голосі став кричати, що в нього вже все тут є, окрім неї, дорогої і золотої Пат.
— Терпіти не можу золота і навіть цього слова. В ньому є щось, мертве. Чому ти так в нього вчепився? — осудливо мовила Пат.
— Бо ти для мене золота!
— Я просто руда.
— Ні, золота, як ангел.
— Не хочу бути ангелом. Я руда, як мавпа.
— Я хочу, щоб ти прилетіла до мене. Тепер я такий багатий, що можу сплатити всі твої видатки. Ти повинна прилетіти до мене, як ангел.
— Коли й прилечу, то тільки мавпою! Дикою і непокірливою. Не інакше.
— Гаразд, хай буде по-твоєму. Але не мавпа, а мавпуся, мавпуля, мавпусенька!
І для цього треба було прокладати телефонний кабель через увесь американський континент!
Пат прилетіла на різдвяні свята. В Ньюпорт не захотіла й ступнути. Надто мале, до того ж наскрізь пронизане диким снобізмом місто, щоб у ньому могли непомітно сховатися двоє закоханих. Їм треба загубитися в безнадійні анонімності такого гігантського міста, як Нью-Йорк, і що може бути прекраснішого на світі!
Лукас зустрів Пат в аеропорту Кеннеді, найнявши "дикого" таксиста-джіпсі, всю дорогу цілуючись, вони поїхали на Манхеттен, спустилися по драйву до Грініч-Вілідж, цього нью-йоркського притулку молодих бунтівливих душ, знайшли в невеличкому готелику затишний номер і дозволили собі забути про всі тривоги й невлаштованість життя, яке тим часом десь терпляче й жадібно ждало, щоб рано чи пізно отримати в жертву їхню молодість.
Тиждень безтурботного байдикування по вулицях цього американського Вавілона, де, здається, зібралося все багатство світу і його злиденність, гріхи і суєтність, блиск і ницість, хвастощі й занепад. Кидати дрібні монетки в "казани бідності", над якими видзвонюють у свої закличні дзвони незграбні санта-клауси, розглядати вітрини на Медісон-авеню і різдвяні деревця, зроблені всуціль з електролампочок біля хмарочоса Пан-Ам у кінці Парк-авеню, пити каву з теплими булочками в автоматах і гризти просто на холоді маленькі гарячі бублички-бегелс, які є, мабуть, тільки в цьому місті, тинятися по картинних галереях у центрі Манхеттена, а тоді ходити по майстернях художників Грініч-Віліджа, де тебе ніхто не знає і не жде, але завжди радий бачити ї завести мову про мистецтво, про життя взагалі, про долю окремої людини і цілого світу.
Обідали вони в дешевих закусочних, які діяли під девізом eat and run! — закуси й котись! — це пасувало до їхнього настрою, до їхньої жадоби не гаяти марно часу, а наповнити, буквально утрамбувати кожну проведену разом хвилину чимось таким, що згадуватиметься згодом у розлуці, в якій їм ще не знати скільки доведеться жити. По кривулястих, так-сяк вимощених горбатим булижником вулицях Грініч-Віліджа, по вузьких тротуарах, заставлених чорними пластиковими мішками із сміттям, повз невисокі, скопійовані з європейських артистично занедбані будиночки, стіни яких всуціль були обписані аерозольними "графіті", якими підлітки хотіли подратувати лицемірний світ дорослих: "Я люблю залізних дівчаток!", "Чхати на архангелів!", "Злазь!", далі й далі, вглиблюючись у загадковість цих дільниць. мовби перенесених сюди з інших материків і часів, готові до нових і нових несподіванок, Лукас і Пат заскакували до маленьких дискотек, де кілька молодих пар шукало порятунку від покинутості в цьому гігантському місті, відвідували холодні театрики, на сценах яких розігрувалися похмурі пантоміми атомної смерті й кінця світу, зазирали до букіністичних крамничок, що так намагалися бути схожими на рундуки паризьких букіністів з набережних Сени.
— Я хочу купити тобі якусь книжку! — рішуче заявила Пат. — Це буде моїм різдвяним подарунком для тебе. Купуючи, я відпочиваю. Взагалі, самий процес купування дає відчуття незалежності.
— Коли в людини є гроші.
— Навіщо гроші, коли в тебе кредитна карточка!
— Яка з’являється тоді, коли є гроші.
— Боже, я не знала, що містер Лукас такий занудливий!
— Гаразд, — засміявся Лукас, — але спершу куплю тобі різдвяний подарунок я.
— В мене все є!
— Тоді ми сядемо в метро…
— Терпіти не можу цього запацьореного нью-йоркського метро!
— Ми підемо до Шерідан-скверу, візьмемо там таксі і поїдемо на П’яту авеню до магазину для жінок, які мають все.
— Ти маєш на увазі "Тіффані" чи щось подібне? Я не можу їх терпіти.
Він усе ж заманив Пат до маленької антикварної крамнички і купив у бородатого хасида кілечко старовинної східної роботи — золота змійка з смарагдовою спинкою і червоним рубіновим оком, що горіло лиховісно й загадково. Кілечко було таке маленьке, що налізло Пат тільки на мізинець.
— Воно горить, як лазер! — прошепотіла вона.
— Може, це той перстень із XVII століття, про який розповідає в своїх мемуарах Джон Евелін, — вже на вулиці сказав Лукас.
— Ніколи не чула. Про що ти?
— Сер Евелін стояв на площі перед собором святого Петра, в зубах у нього була незапалена люлька. З натовпу вийшов худий, погано зодягнений чоловік, у якого на пальці був перстень з яскравою світляною точкою. Він підійшов до сера Евеліна і запалив йому люльку від свого персня. Це так здивувало англійця, що той спитав незнайомого, чи не продав би він свій чудодійний перстень. Той назвав дуже високу ціну, і сер Евелін попросив зменшити її. "Сеньйор, — сказав чоловік, — я ніколи не торгуюсь!" Він зник, а з ним і той перстень.
— Може, то був сам диявол? — прошепотіла Пат. — Ми повинні пошукати в букіністів старовинних книг, де можуть бути розгадки таких незвичайних явищ.
— Це робиться сьогодні в лабораторіях учених, — зауважив Лукас.
Пат уже переступала поріг букініста. Крамничка нагадувала печеру, викладену з фоліантів, маленьких томиків, зовсім тонюсіньких книжечок, в глибині печери на просидженому шкіряному дивані горбився старий занедбаний чоловік, який на запитання Пат, чи є в нього щось цікаве, недбало махнув рукою:
— Все до ваших послуг! Все до ваших послуг! Пат десь мало не з-за його спини висмикнула маленький томик, переплетений в темну шкіру з золотим тисненням, показала Лукасові.
— Глянь. "Манон Леско", Амстердам, 1753 рік! Я повинна купити для тебе цей раритет.
— Але я не знаю французької.
(Продовження на наступній сторінці)