На козлах сидів той самий кучер, який возив ще Максима Теслю, а згодом Клима Синицю. Савку він знав як облупленого, не раз заночовував з ним у сільраді, на дубовій лаві, коли привозив сюди Теслю. Потім, коли приїздив з Синицею, — заночовував у Зінгерів. Від нього Савка встиг дізнатися, що Шварц свій чоловік, що німці наставили його силоміць як австрійця, але німців Шварц ненавидить усією душею через якогось Інкварта, який запродав Австрію. Що воно за Інкварт — кучер не знав, але, видать, що якийсь негідник великий. Кучер поцікавився, чи не появлялась у Вавилоні Мальва Кожушна. За неї кучера викликали в гестапо, але він нічого про її підпілля не знає. В гестапо певні, що вона десь тут. Кучер прохав Савку попередити Мальву про це, якщо б та об'явилась у Вавилоні.
— Савко, нам треба розстріляти Явтушка, — сказав філософ, коли вони залишились удвох — правитель і його виконавець.
Савка зареготав, маючи деякі поняття про владоборство.
— Я почув у ньому зрадника…
— Ви тепер більший зрадник за нього. Отже, вас треба розстріляти, пане старосто.
— Мене після. А його зараз, Савко. Може, цієї ж ночі…
— За віщо?
— За Ксан Ксанича…
— Він???
— Він, гаспид. Але як розстріляти? Хто це зробить? Можливо ти, Савко? Як виконавець вавилонської влади, тобто як представник радянської влади. Ім'ям республіки…
— З чого? Чим розстріляти?
— Ось тобі зброя. — Фабіян витяг з–за пазухи наган, пойнятий іржею, крутнув повний барабан. Савка взяв його, примірився на цапа, той прискалив око і зиркнув на господаря: за віщо, мовляв? Савка ще оглянув наган, виважив його на руці, тоді повернув філософу.
— Я, мабуть, не зможу… Як би то я міг убити живого Явтушка? Мертвого ще сяк–так. Але живого? Він же стане благати мене, прохати, впаде на коліна. Ні, Фабіяне. Якби я міг когось убити — мене забрали б на фронт. А не взяли, бачите ж. — І зареготав знову.
— Не взяли тебе через отой сміх, Савко. Йдеться про смерть людини, і не якоїсь там далекої та невідомої, про смерть Явтушка йдеться, а ти регочешся.
— Бо ж смішно, я вам скажу. Хіба можна Явтушка вбивати? Та без нього і ми не ми, і Вавилон не Вавилон. Можна вбити мене, вас, вашого цапа, але Явтушка вбити — все одно, що вбити птаха у гнізді. Навіть подумати про це страшно.
— Гаразд, я сам це зроблю, — сказав Фабіян таким голосом, що Савка змушений був відразу ж поглянути на правителя іншими очима. — А тільки нікому ні слова. Зрозумів?
— Чого ж тут не розуміти?
— А зараз пан староста хотів би пообідати в твоєму товаристві. Куди б його краще податись?
— Можна до Стременних. У Петруні народилось маленьке, то вони сьогодні женуть для хрестин. Ось заждіть хвилинку…
Савка вибіг, глянув на димар Стременних, що панував на одному з горбів, і повернувся, цілком певний свого багаторічного досвіду:
— Женуть…
— У них–бо закусити чортма. Бідність там.
— Так ви б зразу про те. Вам їсти чи пити?
— І те, і те. Який обід без чарочки?
— Тоді, звичайно, найкраще у Явтушка.
— Що???
— Найпутящий обід може бути у Явтушка. Ви ж бо не знаєте, які обіди Пріся готувала йому, коли він був страховим агентом. Чудеса! Іноді він кликав мене, то я таких обідів ніде більше й не бачив. Реберця з хрящами, а як півники, то з таким димком, що хочеться їх нюхати, а не їсти. А вареники з потрібкою? А коржі з маком? А борщі? Таких борщів сам гетьман Хмель не куштував. І чарочка при тому. Аякже.
— Ну, веди. Воно якось ніби і належить попрощатися з людиною.
Потрапили саме на обід. Явтушок випив чарочку, розімлів під грушею, після борщу брався до вареників, але тут трійця в ворота: цап, Савка і щойно спечений староста, перед яким Явтушок, правду кажучи, помітно розгубився. Він так звик за ці роки до чинопочитания, що, якби навіть цап був наділений чином, то Явтушок і перед ним не міг би не встати в супокорі та підданості своїй. А що вже перед Фабіяном–чоловіком, то Явтушок засвідчив таке колінопреклоніння, що філософу стало незручно, і він одвернувся, далебі, на ту хвилю з хати вийшла господиня з глеком, то гість скористався з того, щоб не бачити схиленої постаті Явтушка. Пріся несла маслянку, злиту щойно з дубової маслобойки — Явтушок полюбляв вареники з сиром запивати холодною маслянкою.
— Прісю! — майже вигукнув він, не тамуючи захоплення. — Можеш привітати Левка Хороброго. Наш новий голова, чи тобіж пан староста. Неси карафку та килимка, бо землиця вже холодна, можуть обсісти чиряки, а пан староста і так кволенькі на здоров'я. Бери отого килимка, що я колись з наради привіз із Києва, — то справдешня вовна, туркменська. Я, пане старосто, був колись великою людиною за Лук'яна, мабуть, царство йому небесне, а ким буду за вас — то вже час покаже, Бог вам на поміч. Де ти там, Прісю?
— Іду!
— Оце староста так довго мають стояти?
Килимок густий, з чистої вовни, барви ніби щойно вродились на ньому, Явтушок послав його і мав неабияке задоволення, коли Фабіян возліг на ньому до трапези, як ніби древній римлянин.
Цап поліз мордою до глечика і перекинув його, маслянка залила все підгрушшя. За інших обставин Явтушок неодмінно покарав би бородатого, прогнав би геть, але зараз…
— Нічого, — сказав поблажливо Явтушок. — Скотинка тут ні при чому. То Пріся винна. Хто ж ставить маслянку перед голодним цапом, навіть якщо то цап самого пана старости?
Та коли вже сам староста ненароком перекинули карафку з питвом, і з неї забулькало на килимок, Явтушок все ж розізлився:
— Цапе, дідько б тебе побрав, що ти все вередуєш?
— Це я, це я, Явтуше… — сказав Фабіян, підхоплюючи карафку. Залишилось у неї на денці, то староста вицідили ту дещицю з одного горла в інше тим непристойним способом, яким користувались іще задовго до того, як стали правителем Вавилона. Явтушок відзначив подумки не без зловтіхи: "Німці не потерплять за старостою такого безкультур'я, і правити йому Вавилоном не далі, як до першого застолля з ними".
— Прісю, піди націди іще нам до цієї карафки. Тільки я вже триматиму її в руках, бо то, братове, останні запаси.
Нова карафка, яку Явтушок тримав між коліньми, дала гарний поштовх до розмови.
Коли Явтушок розмріявся й заговорив про землю, до якої волів би повернутись, якби на те ласка та воля нового голови, Фабіян відчув, що саме час починати готувати Явтушка "ко смерті". Він дістав з кишені записку, яку отримав минулої ночі від глинського трунаря, і дав Явтушку. Той прочитав: "Люди, стережіться Явтушка. Він провокатор. Бужанка". Руки у Явтушка затремтіли, і, доки він надумався, що робити з запискою, Фабіян встиг висмикнути її з захололих пальців і знову заховати до нагрудної кишеньки.
— Що з тобою, Явтуше? — запитала Пріся, принісши в макітерці свіжих вареників.
— Нічого, нічого, Прісю. Маленьке непорозуміння. Пан староста чорті–що подумали про мене, а я ж думки чую на відстані, то мало не вдавився вареником. Ану, вдар мене між лопаток. Іще, іще!
Савка розсміявся, коли Пріся гатила чоловікові між лопаток, кулак мала добрий, після третього удару Явтушок і справді скидався на удавленого, завів очі під лоба.
— Принесіть йому водички, — наказав Фабіян.
Коли Пріся побігла по воду, Фабіян сказав Явтушку:
— Побійся радянської влади, Явтуше. Бо на цій землі вона всюдисуща, вона в кожному з нас… Вона повернеться!
Фабіян встав з килимка, подякував Явтушку за обід, сказав виконавцеві:
— Ходімо, Савко, служити…
За ними чимчикував цап граціозною ходою царедворця, дарма що був другим у тій ієрархії влади — після Савки.
Явтушок остерігався Фабіяна так само, як Фабіян Явтушка. Різниця була лише в тому, що Явтушок на повному серйозі заходився шукати вбивцю на Фабіяна, тоді як той не втрачав надії порятувати товариша. Для цього Фабіян вирішив розстріляти Явтушка спочатку символічно, вислухати його "передсмертне" слово, а тоді вже діяти за всіма законами війни. Отож належало знайти убивцю, в караючу місію якого мав би повірити передусім сам Явтушок. Свою кандидатуру Фабіян категорично відкинув, бо досить буде йому глянути на червоні ноги та на червоні руки Явтушка, які, напевно, до того ж тремтітимуть перед "смертю", як він розсміється, а може, й розплачеться над долею Явтушка. Савка також напріч не підходив для цього, він почне реготатися ще здаля й зіпсує весь ритуал розстрілу. Фабіян перебрав усіх вавилонян, мертвих і живих, і зупинив свій погляд на Танасові Незаміжному, який іще за царя служив наглядачем у знаменитій тоді Брацлавській тюрмі й, певна річ, розумівся на розстрілах.
(Продовження на наступній сторінці)