Ліщину добирав на крісло пагінчасту, струнку, найспівучішу — не вельми молоду, але й не перестарілу, складав у в'язки, а коли підсохло — на плечах переносив додому, на Татарські вали. Тут корував її, в'ялив, потім парив у жлукті, гнув, закріплював вигини, або, як він казав — мертвив ті витвори назавше. Якраз Явтушок, сам того не підозрюючи, навів його на думку перше своє крісло подарувати в музей аж у столицю. Адже від того залежатиме потім слава тих крісел — Фабіян сподівався виготовити їх також не більше за знаменитого віденського майстра — десяток–два для цілого білого світу. І ось перше!
Котроїсь ночі приснилося, що у причілкове віконце постукався Бубела, впрохався до хати, захотів побачити крісло. "Ну, ну, покажи, що ти витворив з моєї ліщини". У чумарці, в сивій шапці, з батіжком — з морозу, зі своєї останньої зими. Сів у крісло, погойдався, сказав: "Бачив таке у пана Ксаверія. Але те було чорне". — "Не закінчене іще", — хотів сказати Фабіян, та прокинувся і побачив у кріслі цапа. Спав там, згорнувшись калачиком. Пожбурив у нього чобота, зігнав. "Ач який пуриць! Вельзевул який!" Встав, підійшов до віконця — біло, місячно, ні душі ніде. Сон…
А це ось Явтушок наяву — персона, агент, авторитет.
Крісло стояло посеред хати. Ще біле, ажурне, легке, з безліччю вигинів та закрутів, схожих на кучері. Все з ліщини, однотонної, окорованої, біля печі стояло жлукто, в якому пропарювано ліщину для більшої еластичності. Агент просто отетерів перед цим витвором людської фантазії, торкнув крісло, і воно, зойкнувши, загойдалось ніби в повітрі, заспівало, полетіло. Так і кортіло впасти в нього: політати. Але Явтушок вже саму думку сісти у це крісло вважав би за блюзнірство. А крісло ніяк не могло вгамуватись на своїх масивних, вишліфуваних мозолями дугах–ободах, з'єднаних перекладиною для ніг.
Агент пестив руки об еластичні й граціозні обгинки, жоднісінького сучка не подибував, ніде жоднісінького шершавого місця, стояв вражений, зачарований.
— Ні, ви таки геній, Фабіяне. Витворити отаке з простої ліщини! Для самої столиці… Паліть хату! Завтра ж паліть… — Він затнувся. — Тільки як же крісло?
Фабіян засміявся, виштовхав Явтушка з хати. В сінях стояла ліщина для нових крісел–гойдалок, в'яла собі поступово, окорована вже, сталка в сталку, бучечок в бучечок. Вже в сінях Явтушок збагнув, що Фабіян і не збирався палити хату — чи не однаково йому, в якій хаті творити ті крилаті крісла? В одному з них, іще не зробленому для нього, вже подумки політав і Явтушок.
Після Явтушка запросив на оглядини крісла Варивона і Лук'яна Соколюка. Варивон для такої оказії пообіцяв дістати натурального лаку, був у захопленні від крісла, согрішив, політав навіть — літав легко, самі кості та шкіра. Лук'ян побоявся, певна річ. Потім прибув Клим Синиця, нині замполіт Глинської МТС, чоловік не маленький в районі, крісло сподобалось і йому, але ще мав прибути Валігуров, нині перший у Глинську, Маркіян Севастянович, ще як він оцінить. Крісло було вже у лаку, Валігуров не міг очей відвести од нього, торкав десницею й одним лише пальчиком, сісти ж не відважився, як його Фабіян не припрошував.
…Невдовзі на райком надійшов лист з подякою за дарунок. Отже, крісло сподобалось, і хай його творець був невіддячений сповна, а може, й забутий, то Фабіян поклав собі залишити той витвір в єдиному екземплярі, хоча й знав, що невіддячені таланти згасають.
Розділ п'ятий
Пріся заліпила перші вареники з вишнями, а Явтушок загодя, щоб підправити свій авторитет страхового агента, який на той час помітно підупав в очах Вавилона, запросив на вареники вавилонський актив, буцімто так, без будь–якої причини, а просто тому, що наспіла вишня. Гості повсідалися під грушею кружка, як і годиться до вареників. Явтушок поставив глек із сметаною (глек був холодний, з погрібця, то відразу ж запітнів), розіслав рушника, висипав на нього гору ложок грушевих, новеньких ще, ані тобі щербиночки на жодній, а мисок полив'яних також наставив відповідно до кількості персон. Посміхався собі самим нутром — як–не–як, а починає жити наш Вавилон по–справжньому. І взуті, й одягнені, й ситі, горища від хліба тріщать, з колгоспної комори пшениці не вибирають, кабанців душать, пшеничку петлюють на водяних млинах, і цього літа знову такий врожай спіє довкруж Вавилона, що зроду такого не було. А то все Варивон Ткачук — великий господар, що дбає про всіх вавилонян. Явтушок вибіг зустрічати його до воріт і привів на підгрушшя мало не за руку, хоч раніше й остерігався його сухотної руки. Перед іншими не так запобігав, хоч були то здебільшого його клієнти, себто ті, хто застрахував своє життя добровільно, і також люди впливові, як з погляду страхового агентства. Крім одного та другого голови (Лук'ян з Даринкою перебралися сюди через тин), були тут і Валахи, і обидва Павлюки з дружинами (третій, Роман, був у сварах з Явтушком, то не прийшов і цього разу); зате і Рузя Джура тут, і Настя Опішна, фільонщиця, сестра Клавдії Опішної, досі вже чи не генеральші, бо ж і разу не навідалась до Вавилона після маневрів; і Зося Рубанова надійшла — вона все не втрачає надії запанувати вдовим Варивоном Ткачуком, напевне, вже дуже праглося їй ще раз у житті побути головихою. І, певна річ, Фабіян, — які ж бо учти можуть обійтися без нього?
Вже пливе під грушу перша макітерка знаменитих вавилонських вареників з білого борошна та з простої вишні, й саме з простої, вареники з лутовки — то вже зовсім не те. "Частуйтеся, — припрошує Пріся. — У мене ще наліплено аж три ситечка". Перед тим, як потрапити до окропу, вареники мають відлежатись на ситі, тоді вони розкиплять, не попливуть, а кожен буде сам по собі, так і проситиметься з макітерки до гостя. Тут безліч тайн, і не кожна вавилонська господиня зугарна впоратися з цим вишуканим мистецтвом. І хоч вареники з вишнями вважаються у Вавилоні "тверезими", але ж нині неділя, то було дещо припасене і до вареників. Гарно вони сиділи собі, й гарно зав'язалась у них розмова, спершу начебто й ні про що, аж доки Зося не збовкнула:
— А хто з вас знає, як починаються війни?
— Що–що? — витріщився на неї Варивон, який досі тихо милувався собі лініями її засмаглих ніг.
— Ну, війни як починаються? — знітилася Зося.
— Великі чи малі? — запитав Фабіян.
— Я сьогодні всю ніч не спала. Таке щось наснилося мені. Мій Антоша і ви всі. Начебто ховаєте мене. А я на своєму похороні жива і все бачу. І чую вас, ну так, наче зараз. Варивон промову про мене говорить, про мою ланку. Перша прорвала, перша провірила буряки, а я ж то знаю, що перша Рузина ланка, не моя, знаю, а нічого не можу сказати. Тоді прокинулася, встала, виходжу з хати, ледь–ледь зацвіло небо над Вавилоном, краса така, що жити сто літ… Аж десь від Семивод — гу–гу–гу–гу! Високо у небі. Прогуло на Прицьке і за Прицьке… Хіба ніхто з вас не чув?
Тут Пріся знову з макітеркою:
— Я чула. Саме вийшла до вітру…
— Хто там тебе питає, чого ти вийшла? — присоромив її Явтушок.
— Що ж я такого сказала? Діло природне… Всі виходимо…
— Хвилями йшли. Одна хвиля, друга, третя… От я і подумала: маневри — не маневри? Ану ж війна? Тому й питаюся…
— Ну, от тепер і я скажу, — пожвавився Фабіян, облишивши миску. — Чув я їх. Я кепсько бачу вночі, а чую як чорт. Геть чую, як мій цапок диха під верстаком. А ще як обгодується на ніч, то відразу і прокидаюсь та проганяю рогатого з хати під три чорти. Отож прогнав я його в сінці, а з комина — гу–гу–гу–гу, точно, як оце каже Зося. Вибіг надвір… Що за напасть?..
— Ну–ну?
— Гуде, трясця його ма'. Тільки не від Семивод, як Зося каже, а скорші від Козова. І точно — з перервами. З трьома перервами. У мене аж у душі похололо. "Німець летить…" Точки в хаті нема. Вдягаюсь я, біжу аж до Савки в сільраду, кажу йому — включи точку. Включили. Мовчить. Ніч. Яке радіо?
— І як це ви без точки? — обурився Явтушок. — Он у мене аж дві точки. Одна в хаті, друга тут, на груші. Грісю, а включи–но там грушу!
Пріся десь на ґанку ввімкнула "грушу": мелодії, благодать, недільна країна…
— Хе, здорово? — Явтушок мав велику радість з цієї радіофікованої дітиськами груші. — І родить, і говорить… Ха–ха–ха! Таких песиголовців, як у мене, пошукать. Самого дідька тобі змайструють. Ото все тички та дроти на хаті, гадаєте, так? З Папангним перебалакували, коли той сидгв на кризі. Цією, морзе. Кораблі озиваються до них в океанах. Якби вже там що, то мої знали б. Нумо, за мир! Вавилону нашому потрібен мир. Чи ж не так, Варивоне?
— Достеменно, ще хоча б років три… І я дивуюся вам, Фабіяне, як тільки ви могли подумати про таке?
— Про що, про що, Варивоне?
— Про німця…
— А я й зараз певен, що німець довго не всидить спокійно. Європу вже викрав, руки собі розв'язав, то тепер йому одна дорога: сюди. На Схід… На нас…
— Товаришу Соколюк! — розлютився Варивон, апелюючи до голови сільради. — Я не потерплю таких балачок у моїй присутності. Я змушений буду… — Спаленів, вибіг з–під груші, вгн завше такий гарячкуватий, то підхопилася Зося, наздогнала його біля воріт, посадовила до мисочки на рушнику.
(Продовження на наступній сторінці)