Агроном Журба, якого тут знали як великого спеца по буряку, вибачився не за те, що лемків прибуло так багато, а за те, що їхній голова Аристарх Липський занедужав і не зміг прибути, але радий буде бачити їх усіх (Журба широким жестом руки вказав на похнюплений вавилонський актив на ґанку) на балу, який відбудеться в Зелених Млинах наступної неділі, а до того часу, напевне, й підмерзне. Савка, уявивши, як на той бал до лемків посуне пів–Вавилона, розреготався, то Лук'ян змушений був вибачитись за нього перед лемками, які могли той сміх витлумачити бозна–як. "Це наш виконавець, веселий такий від роду…" Савка причепурився, був у нових штанах, у новому кашкеті і в сорочці з прицянського пурпуру, але ж чоботи — Савка лагодив їх, тільки–но вони рвалися, і тепер знітився за них перед лемками, відступив за актив.
"Чубар уже тут?" — поцікавився Журба, якому було доручено увійти в прямий контакт з товаришем Чубарем і запросити його на бал у Зелені Млини.
"Чекаємо…" — Лук'ян зиркнув застережно на Савку.
По тій мові прибульців привітав Фабіян із цапком, забравши з возів, повів на червоний пісок.
Приїхав Клим Синиця, а з ним кілька бричок із Журбова, з Шаргорода та ще звідкілясь. У Климовій бричці — Соснін, заворг райкому Яша Тимченко і якийсь чоловік із новеньких. Як потім з'ясувалося, штатпроп райкому Головей, що недавно прибув з Одеси. Промерзли всі, бо чманіли на дорозі й чекали урядових машин, то тепер вибачались за запізнення й за високих гостей, які, напевне, так і не прибудуть. Бездоріжжя.
"Дітей, дітей не впускайте!" — почулося, ледь двері розчинилися.
А там таке витворили з клуні! Просто рай! Гості почуватимуть себе тут не гірше, аніж у палаці. Музики на помості грають туш для кожного щасливця, ледь той просовує туди голову, столи вгинаються від печень, колотух, шуляків, кавунів мочених, усього того, чому належить бути на столах, а понад столами з високих бантин звисають на шворках печені поросята, молоденькі баранці, засмажені ціленькими, пудові індички, підвішені за ноги — вся ота тушенина на шворках тепла ще, щойно вийнята в печей, і так пахне, що порятунку від неї нема нам, дітям, і ми б'ємося за кожну шпаринку в дошках клуні, щоб бодай побачити те диво вавилонське, вже й не маючи надій "вкушати" від нього.
От тільки з музиками у них ніяк не ладилось. Зведені на поміст із різних "шкіл", вони довгенько не могли зігратися, аж доки не взявся за них лемківський скрипаль Сильвестр Маківка (вже саме ім'я чого варте!) і не повів їх за собою. Скоро дерев'яна клуня аж здригалась, ілюмінація ж, а надто сині лампочки (їх фарбували так, як фарбують яйця до Великодня), і справді надавала і стрісі, і столам, ба навіть обличчям чогось такого небуденного й загадкового, що я ледве впізнавав моїх рідних Валахів.
Ми мерзли і ковтали слинку під клунею допізна, а тоді було згадано і про нас, уже й не знаю ким. Савка Чибіс ходив із велетенським ножем і відбатовував для нас боки від баранців, як з'ясувалося, п'ятимісячних (Фабіян сказав, що саме таких, п'ятимісячних, подавали у Візантії на трапезах порфірородних імператорів), а м'ясо індичок саме тануло в роті.
Ось що таке наш Вавилон був уже тоді, коли ще не мав палацу і перший буряковий бал затіяв у величезній клуні Матвія Гусака. А щоб ми почувалися там людьми, рівними тим, для кого цей бал улаштовано, Мальва наказала нам зняти кашкети та батьківські шапки з голів, Сильвестр (у Вавилоні навіть імені такого нема) сам зіграв для нас щось веселе, безжурне, сказати б, навіть смішне, хоч, правду кажучи, за тими столами було нам не до музики — яка музика, коли щохвилі тебе можуть видворити з цього славного балу так само люб'язно, як і запросили. Он цапка Фабіянового видворили, і я собі подумав, що з його батьком цапом Фабіяном ніхто не посмів би обійтися так непоштиво.
Мальва припросила на бал Варю Шатрову з глинської лікарні. Варя була у задовгому, як на ці часи, платті з чорного оксамиту (напевно, збереглось іще з офіцерського гардеробу), просто богиня у ньому; чоловіків воно відлякувало, та ніскільки не пригнічувало вавилонських модниць, бальний туалет яких вражав барвами пролетарського текстилю. Соснін перший примітив те плаття й запросив Варю на падеспань. А Рузя вдяглася в білий батист (залегко для клуні), крізь який проглядало кремове гаптування сорочки. Клим Синиця вчепив собі для балу ремінну руку. Під час танцю рука, нагадуючи про свою новизну, поскрипувала під рукавом, то Рузя сахалась.
— Рузю, ви так одні й живете?
— Одна…
— У тій самій хаті? Над ставом?..
— У тій самій… Тільки без тракторця. А що?
— Не страшно вам?
— Звикла вже… А ви ж як? Також одні?
— Закохався… Ха–ха!
— В кого? Вона тут?
— Тут… Ви знаєте її… — Соснін із Варею танцювали поруч, то Синиця як ніби привітав їх — Варя була справді чудова.
— І не страшно вам? — посміхнулася Рузя. — Такий час… тривожний…
— Любов не пристосовується до часу… Вона сліпа…
Відтоді, як Синиця її не бачив, Рузя відродилась, розквітла, вся ніби іскрилася зсередини, замість суму в очах палахкотіли лукаві бісики, як колись, у дівоцтві. Цього року її ланка поставила рекорд по буряках, і на цьому балу Рузю нагороджено нікелевим ліжком — новинкою для Вавилона. Руки в неї гарні, відбілювались після буряків геть до білого батисту, вся постать її — суцільна грація, так ніби Рузя вроджена для балу. Одне хіба що насторожувало в ній Клима Синицю — задзвінко сміялась, коли хто торкався у тисняві його ремінної руки й відсахувався винувато. Синиця вже й соромився своєї руки.
Десь опівночі, в розпалі балу, над'їхав Македонський, став на дверях, розглянувся, тоді жестом поманив Клима Синицю з кола (той посмілів і саме вальсував із Варею). Синиця вдав, що не зважив на жест Македонського, один вид якого промовляв більше за слова: треба їхати Синиці.
На припросини Мальви, яка була господинею балу, Македонський не піддався, стояв біля входу, чекав Клима. А тому таки не хотілося обривати цього першого вальсу з Варею. Македонський далі не заважав їм, напевне, і сам був зачудований, він ще ніколи не бачив такого танка — чистого, одухотвореного. Потім Синиця довго не міг знайти свого шкіряного кашкета на вішалці.
Із Синицею поїхав і Соснін, а тут, під впливом балу, вже хтозна–що подумали!..
Музики заграли пісню: "Ой забіліли сніги, та й забіліли білі", співала стодола, а надто трепетно виводив Явтушок.
Фабіянів цап, скориставшись із замішання, таки прокрався на бал, оскільки ж були тут і затяжілі жінки, яким, за вавилонським повір'ям, навіть глянути зась на живого цапа, то філософ заховав його під бенкетним столом, припросив до чарочки і ковбаски агронома Журбу, який також чогось присмутився.
— Будьмо, пане агроном! — іронічно мовив Явтушок.
— На бурякові бали панів не запрошують — їх давно немає, — відрізав Журба й додав: — І цапків також, між іншим, не запрошують.
Журба намацав ріжки цапа під столом, холодні, як у мерця, витяг його, вкрай ошелешеного таким викриттям, з запілля на середину клуні і відразу ж підняв тим настрій балу.
— За Фабіяна! — пожартував хтось із вавилонян.
— За обох Фабіянів!
Філософ підвівся, щоб поклонитися людям за таку честь, але тут почала сліпнути гірлянда лампочок під стріхою, сліпнути поступово, аж доки не погасла зовсім.
Ледь настала пітьма, як отой давній Вавилон одразу ж нагадав про себе. Почав хтось один, а тоді й інші — старий Вавилон, забувши про честь, дав волю своїм приспаним пристрастям. Надто спокушали ціленькі тушки на шворках — баранці та індички. Лук'ян Соколюк, ставши на дверях, піймав чи не Явтушка з чимось пахучим, либонь, із баранцем.
— Це ти, Явтуше? Поклади на місце! Баранця поклади!
А той геть чужим голосом:
— Господь з тобою! Чи тобі повилазило? Ніякого Явтуха!
— А хто ж ти?
— З Прицького я…
— Що ж ти робиш, клята душе?
— Гостинчика діткам… — Так і виприснув з баранцем.
А старших діток під клунею у нього аж п'ятеро, гуртом ухопили баранця з таткових рук і додому. Хотів ще й індичку вихопити для них, звечора примітив її на шворці — третя від краю, та випередили.
Тут знову зачахкав локомобіль на подвір'ї колгоспу, змигнула гірлянда під кроквами, висвітивши клуню, і що ж: вавилоняни сиділи за столами так, наче й нічого прикрого тут і не сталося, обличчя безневинні, просто ангельські, і Явтушок сидів статечно на своєму законному місці поруч із Прісею, ховаючи під столом ще масні від баранця руки. "Оце вам, браття, Вавилон!" — розреготавсь у тій тиші з подиву хтось із гостей, за ним пирхнув і Явтушок, тоді лемки, тоді й інші — такої хохітви, напевне, не чуло людство з тих пір, як почало збиратися на бали. Якийсь істеричний безглуздий сміх, а може, на те й бал, щоб бодай раз на рік посміятися від душі.
(Продовження на наступній сторінці)