Сиву Бубелину шапку віддали Савці на сховок — для майбутнього голови колгоспу. Сільраду розбарикадували, замкнули, на дверях залишили записку для Клима Синиці на випадок, якби той прибув до Вавилона: "Климе Івановичу, ми у Боніфація. Приїздіть туди". Тоді всі четверо забрались на трактора і разом поїхали до Зосі на сніданок. Біля розп'яття підсів до них Лук'ян Соколюк. На запитання, де Данько, Лук'ян розвів руками.
На малих обертах тракторець біг сумирно, не зчиняв ревища, від його недавньої демонічності не лишилося й сліду. За трактором трюхикав цап, йому страшенно хотілося пити, він міг напитися під гребелькою, там є потічок, який не замерзає до самого Водохреща, але боявся відстати од компанії.
Розділ четвертий
Цієї ночі переховали Боніфація до католицького закутка, де поховано кілька століть тому перших босих кармелітів. Був тут і єврейський закуток, на колишньому татарському поховиську, густо заставлений кам'яними сучкуватими стовбурами. Вражала однаковість тих фігур, посмертна рівність, хоч за життя все, напевно, було інакше. Єврейське поховисько від інших відокремлене неглибоким ровом, через який душі померлих легко могли і далі ходити в гості одні до одних на свої потаємні сходи, гульки, бенкети, торги, як те велося колись у вимерлому Вавилоні. Але найбільше місця одвоювали собі православні люди. Хрести над ними стояли високі, дерев'яні, пов'язані рушниками. Над Соколючкою теж палахкотів рушник із чорними квітками, хоча Лук'ян добре пам'ятав, що півники раніше були червоні.
Труна з Боніфацієм не так важка, як довжелезна, Фабіян забув про зріст Боніфація, і домовина тепер не вміщалася в свіжу яму, довелося потратити ще годину. Захований у кущах Джурин тракторець холов, тож Петро побоювався, що він не заведеться. Рубан тим часом підготував чудову і тиху промову: "Ось кому правити Вавилоном, якби класовий ворог не вбив цього велетня…"
Зося подумала, що Боніфацій прагнув до цього, але в душі молила Бога, аби те ніколи не сталося. Могло б то бути, гадала, жорстоке правлення. Сплакнула по нім востаннє. Лук'ян і собі, згадавши про матір, зронив сльозу, так довго вони нездужали. Цап, напакувавшись квашеними Боніфацієвими яблуками з обіднього столу, дивувався з прекрасної роботи свого шлунка: за своє довге життя він уперше присутній на такому потаємному похороні. Петро Джура з Фабіяном опустили Боніфація у вічне лоно, після того засипали його стару яму і поклялися, що до певного часу ніхто, окрім присутніх, не знатиме про це переховайня. Боялися, щоб куркулі не наглумилися над могилою.
Тракторець, слава богу, завівся. Лук'ян підсів на крило, вони спустилися вниз, Фабіян із цапом залишилися вдома, на Татарських валах, а Рубан і Зося, як і годиться після поховання, почвалали додому пішки. Місяць завалився за вітряки. Вавилон померк і, здається, поменшав, Рубан вирішив усе зробити в одну ніч — мали ще зайти до старої Кожушної, забрати його речі, аби не робити цього вдень, не колоти людям очі. Рушили через став по льоду, який фатально потріскував, а місцями співав бозна від чого. Зося зупинялась, ніби боялася впасти, простягувала йому руку в якомусь доброму передчутті. Рубан ніби хлопчисько. Зосі згадалося її дитинство у Дахнівці, згадався виспів перших грудочок по першому прозорому, як повітря, льодку, потім любов до молоденького чонівця, що квартирував у них, потім залицяння хитрого Боніфація, коли у Вавилоні ще була волость, — усе минулося, щезло… Вона затримує Рубанову руку в своїй, притягує його до себе, на льоду важко оборонятись, майже неможливо…
Зося стояла під в'язками, де вигойдався Боніфацій, пнувся до неба, отож такий височенний вигнався, нікого не виколисав собі на цій гойдалці, але спасибі, що привіз її сюди, бо інакше вона ніколи не здибала б Рубана. Не було гойдалки, а то стала б на дошку, — ніби від одної думки про те іній посипався з в'язків, якесь добре щастя запанувало нею на мить, в Рубанові було щось для неї — в ході, в мові, в очах, у чубі чорному, як смола…
Стара Кожушна зібрала Рубанові речі в парусиновий мішечок, — вона хотіла б мати в хаті такого зятька, як Антоша, — перехрестила, заклямнула за ним сінешні двері.
Зося одібрала від нього мішечок, і вони пішли старими вавилонськими вулицями, що губились у віковічних заростях деревію, шипшини та всіляких інших колючок.
— Ви нічого не бачите? — зупиняючись час од часу, перепитувала Зося.
— А що? — насторожувався Рубан.
— Не то Боніфацій, не то мені видалось?.. — вона горнулася до Рубана.
— Облиште, Зосю. Який Боніфацій? Людину один раз поховають — і вже її нема, а то ж поховано двічі.
Про всяк випадок намацав нагана, тепер і він бачив перекопану чобітьми вуличку, а сліди зникали в заростях.
Маленький Боніфацій спав у колисці, коли вони зайшли до хати. Стара Ромоданиха співала колискової для себе, співала крізь сон, на маленькому стільчику. Вона вибавила безліч дітей за своє життя, хоч своїх ніколи не мала. Як Вавилон ще був чи не найбільшим містом світу, Надя Ромодан була в ньому чи не перша дівка. Старий Тисевич, батько останнього Тисевича, заглядався на неї.
Зося поклала мішечок на лаву, у парусині щось дзенькнуло, заторохтіло, мабуть, патрони. Стара Ромоданиха перехрестилась, подумала нишком, що все повертається на стезі свої. Потім Зося розібрала ліжко, залишила на ньому дві велетенські подушки, на яких ніколи не спала з Боніфацієм. Зося була чиста, як діва. Журилася, що на світанку ті знову прийдуть, запрудять подвір'я, загаласують, полізуть до вікон, вимагатимуть розправи.
Але вони не прийшли… Лише в комині всю ніч ридав Боніфацій…
Рубан ще спав, коли Зося встала, вступила в чобітки на босу ногу, нап'яла наопашки його шкірянку й побігла до клуні по околот. (Боніфацій збирався наступної весни перешити хату, три роки підряд складав околоти, які тепер Зося пустила на паливо.) Відчинила браму до клуні і вжахнулася: на бантині висіла мотузка, вітерець погойдував нею. Зося кинулась до хати і сказала на піч ще не розчумленій бабці:
— Бабо, підіть унесіть околота.
"Еге, — подумала Ромоданиха, — вона вже зараз заговорила зі мною інакше".
Баба сяк–так зібралася, влізла в човганці, пішла до клуні, ніякої мотузки не побачила, околоти лежали стіною. Боніфацій робив їх неабиякі, наче велетенські кулі. Ромоданиха билася, билася з ними до останньої знемоги, висотала себе і плачучи повернулася до хати. Зося розсміялася з того безсилля, сміхом своїм розбудила Рубана.
— Що там таке?
— Послала бабу за околотом, а околоти важкі, не може підняти.
Рубан одягнув галіфе, взув чоботи, подався до клуні в самій сорочці. Мотузка гойдалася од вітерця. Рубан занімів. То для нього вчепили куркулі…
Коли вніс околота до хати, Зося плакала, зіпершись ліктями на підвіконня, охопивши руками голову, а Ромоданиха хитро обмацувала пучками уста, либонь, мала якусь мову.
— Бабо, що ви її тут муштруєте?
— Я нічого, я нічого, я тільки кажу, що спершу було б до вінця, а тоді вже й чужі околоти, як біж його сказати, полегшають…
— А вони мені і так мов пір'їнка. — Він узяв одною рукою за перевесло і вигнав здоровецького снопа до самісінького сволока.
— О боже, яка сила! — заплющила очі Ромоданиха, а Зося засміялася крізь сльози.
— Чудна ви, бабо. Якби Боніфацій і жив, то я однаково був би з нею. Я відбив би її од Боніфація. Правда ж, Зосю?
— Та певно ж… — сказала Зося, взяла ножа в миснику, розрізала перевесло і затопила в печі, прогнала душу з комина, з цього останнього нічного притулку померлих чоловіків…
Рубан зняв сорочку, пішов під стару грушу, обтерся до пояса снігом, горів, пашів, рушничка йому Зося витягла зі скрині, Боніфацій ще не користався ним, щоб його хандра не перейшла на Рубана, а потім, коли він вийшов на роботу, Зося довго стояла у вікні й дивилася йому вслід. Як добре, що не з'явилася Мальва й не зугледілась, яке чудо — Рубан. Побігла до сусіда позичити косу (Боніфацій свою косу розбирав на зиму).
— На біса тобі коса, коли довкола сніг? — здивувався сусід, старий Журавський.
— Треба, треба, — не стала освідчуватися Зося.
Пішла до клуні, підмостила кілька околотів, лише тоді дістала косою до бантини. Мотузка впала, мерзлим кінцем ударила Зосю по обличчю. Занесла її до хати й кинула в піч, аби ніщо не відлякувало Рубана від її хати.
Коли Рубан їхав сюди, до Вавилона, Македонський сказав йому, щоб не забував мати око за Бубелою. "Доказів прямих то й не маємо, — признався він, — обшук на хуторі також нічого не дав, але певні, що без нього не обійшлося. Відпустили, аби краще розгледіти і його самого, і тих, хто з ним. Отож остерігайтесь, Антоне, Бубели, не вельми покладайтесь на тополину тихість його хутора". Рубан хотів було одіслати старому шапку, йому видалось, що такий жест міг би одігратись на краще, але виконавець розраяв Рубана: "Хе, хе, ви кепсько знаєте Кіндрата Бубелу, колись він у самого пана Тисевича виграв діло в мировому суді".
У сільрадівській скрині зберігали метрики, акти на землю, межеву книгу, свідоцтва про смерть, згорнуті трубочками тайнописи Боніфація про майновий ценз найзаможніших громадян Вавилона, а весь спідній бік віка заклеєний описом історії Вавилона з давніх часів до наших днів. Жодний вчений не зробив би того з такою старанністю, як Боніфацій, і Рубан проймався дедалі більшою повагою до цієї людини, а отже, й до Зосі.
(Продовження на наступній сторінці)