Жінка виступила з брички так звично, ніби робила це ціле життя. Це була Мальва Кожушна. У простих чоботях, у теплій картатій сукні, в хустині терновій і в плащі зеленої парусини, довгому–предовгому, з рукавами закачаними, явно з чужого плеча. Лук'ян і сам мріяв дістати такий плащ для сльоти, бодай один на двох. Ясна річ, Мальва не могла б ступити в ньому ні кроку, коли б не відкинула поли назад, заклавши руки за спину.
— А я побачила, що у вас топиться, знать, є наші вдома…
— Заходь. Бувала жколись. Данька, правда, нема. Я один…
Вона ніби чекала цього, сказала фурманичу на передку:
— Постійте, Юхиме. Хтозна, коли й побачимось.
— Невже зовсім вибираєшся з Вавилона?
— Може, й зовсім… Хіба тільки й світу, що тут?
Лук'ян поглянув на клунки, якими була заставлена бричка, кивнув, мовляв, розумію. Завважив:
— А плащ завеликий на тебе…
— З Клима Івановича, — засміялася Мальва.
— Як тобі там, у комуні? На голубнику? Чи вже перебралася нижче?… — посміхнувся з окулярів.
— А куди нижче?
— До Клима Синиці… Куди ж іще? Він один, ти одна… Одна ж?
— Ні, Лук'яню, я не одна…
— Облиш, Мальво… Безсмертні лише боги, і то тільки тому, що їх не було в природі…
— Ніхто не розуміє поетів. Ні царі, ні прості люди… Вбили Володю… І що від того змінилося у Вавилоні? Однаково комуна прийде сюди хоч рано, а хоч пізно. — На ґанку вона зупинила його. — Ось послухай:
Хвиля йде,
вал гуде —
білий, смілий, срібний, дрібний,
нападе
на сухеє баговиння,
на розсипане каміння
білим пломенем метнеться,
стрепенеться,
скине з себе все, що ясне,
й гасне…
.........................
Чи вона
йде до дна?
.........................
і слугою
там вона довіку стане
й не повстане під вагою?
Чи полине
межи сестри, межи милі,
вільні хвилі,
розтечеться, розпливеться,
знову сили набереться,
потім зрине,
і гучна,
і бучна,
переможно валом сплесне
і воскресне?
Хата хоч і видалася Мальві занедбаною, захаращеною, долівка чорна, не стинькована, пилюки на ній, як у Глинську, але пахло в ній чоловіками, земними, творящими, димом вишневим та житнім тістом, що саме прагло до свого останнього сплеску, аби враз опасти й згаснути.
Лук'ян узяв ножа, зробленого з коси, тупим боком очистив тісто, сполоснув руки в казанку. Гостя тим часом скинула плащ, поправила рогачами жар у печі, підійшла до діжі, взяла обіруч і перенесла з лави на припік, — мав би знати, що біля тепла тісто швидше поспіє. Лук'ян побіг у комору, вніс первачку, який тримав для Данька від простуди, поставив пізніх антонівок із тих, що Явтухові діти не встигли обнести, — велетенських, прозорих, ніби морські перлини, налив дві чарки, та, згадавши, що нема хліба, метнув пекти підпалка. Поки він готував місце на черені, Мальва здмухнула лопату, притрусила її мукою, в одну мить виробила підпалка; дивовижа — у неї тісто не липло до пальців, вона вміла рятуватися від нього борошном, і через хвилю в хаті запахло хлібом. Дістала підпалок, обстукала його кісточками, вже на столі розламала на кілька шматків — він запарував, запах іще більше.
"Ні, є щось у цій Мальві", — подумав Лук'ян, коли вони цокнулися чарками.
Як гарно, невимушено вона вписалась у його днину, таку сіру й гнобливу, ніби хвиля, що впала на дно морське, а це раптом знову вирвалася на поверхню, заграла барвами; начебто все щастя Вавилона трималося на ній, на Мальві, а ось її не стало — і життя посіріло, загіркло, запрісніло, немов тісто без розчини, без дріжджів. Призналася Лук'янові, що їде далеко, аж за Москву, на ті самі курси, які закінчив колись Володя Яворський. Їде одна з усієї комуни. Он яка честь!
Лише біля воріт попрохала:
— Не кажи Данькові, що я була тут. І богів хай облишить… Бувай!..
Іскрилася черінь, коли Лук'ян згортав із неї жар вишневий. Паляниці виробляв величезні, на всю лопату, такі завбільшки, як Мальва спекла б. Коли Данько повернувся, то не повірив, що брат міг витворити таке сам. Рум'яні шишки видувалися з паляниць у всі боки, у ті шишки гарно втирати здір та часник, для Данька це була найкраща вечеря, і цілком заслужена, бо сьогодні він вибрався на самий дах Абіссінії.
Ще того–таки дня комунар відвіз її на станцію, на вузькоколійку. Поїздок із Глинська ходив маленький, майже іграшковий. Коли рушав, Мальва заплакала, а Клим Синиця стояв із батіжком, посміхався, не знав, що їде вона туди не одна — зачала дитинку від поета…
"Чула ще від Володі, що та Кострома далеко, що їхати туди кількома поїздами, а зими там такі білі, як костромські собори. Так воно і є, Климе Івановичу, — напише йому в першому ж листі. — І Соснін — це той самий, отой самісінький, що заснував нашу комуну. Він не вірить, що Володі нема, що я була його дружина, то напишіть йому, Климе Івановичу… Не взяла кожушка, а тут дістати важко, бо ж зима така, що плюнеш — і слина замерзає в повітрі…" І полетять, полетять листи з білої холодної Костроми — теплі, людські, наївні й чисті листи від Мальви Кожушної.
Після неї більше ніхто не поселявся на мансарді. Комуна перестала вивозити до Глинська червоні головки сиру, цей товар тут зник з обігу. Клим Синиця жалкував за тим, хоч на душі стало йому ніби спокійніше. Кілька ночей ще появлялась у голім саду хаплива постать, шаруділа в опалому листі, але, впевнившись, що мансарда порожня, примара забула сюди дорогу. Синиця знав — то Данько Соколюк. Вдень, об'їжджаючи комунівські поля верхи, бачив його на Абіссінських горбах, той розорював їх до рудої глини, щоб вони могли набратися од вітрів снаги та сили за зиму.
Одинокий орач на горбах здавався маленьким і впертим, скидався на вічного польовика. Його віз стояв під горою, націлений дишлом у мокре небо, наче ще мав там якусь надію. Коли ж починалася мжичка, холодна й сікуча о цій порі, орач напинав на голову мішечка ворком і тоді зовсім зливався з рудою землею, так наче й нікого не було за плугом, наче коні самі орали те безплідне поле — самі, без нікого…
Лише в надобідню пору сюди прошкував через чужі межі Лук'ян — бився проти вітру, як птиця, з сірим вузликом, у важких чоботях, що облипали тванюкою, — мабуть, приносив для орача гарячі обіди. Доки Данько обідав під возом, той напинав на себе мішечка ворком, ставав до плуга й орав те неродюче поле далі, й ті завзятці билися там геть за Покрову, аж як забіліли сніги. Забрали і Мальвину десятину на самім челепочку…
Привіяло Денікінський рів, прибрало його зарості в білі, урочисто–печальні намітки. Лише дурман порозкривав жабкуваті коробочки та ніби журився, що не встиг розсіятися. Спокій і білизна, од якої болять очі до сльози і порожніє душа… Здіймається парок над кіньми, легко біжать сани, що вціліли ще від пана — чудернацький витвір зимової фантазії. Цього недільного дня Клим Синиця їде до Глинська з якимось нез'ясовано–тривожним і чистим почуттям. Мальва ніби перебралась на іншу планету, далеку й недосяжну. Везе для Мальви кожушка на глинську пошту…
У Глинську пахло солом'яними димами.
Поспішав на службу Пилип Македонський у довжелецькій бекеші, підбитій однотонним хутром. Поземок відгортав полу, хутро виднілося вогненно–руде, на полу міг піти і його власний песик, якого закидали непмани камінням в останню осінню тічку з ненависті до хазяїна. Непманські крамнички стояли забиті наглухо, на декотрих — залізні жалюзі опущено цього разу вже, мабуть, назавше. А на ярмарковому майдані вітер цієї ночі зірвав дашок із комунівського рундучка, на полицях якого тепер не скоро появляться червоні головки сиру щонайменше всеєвропейської слави.
Комунар завіз на пошту посилку, вручив самому поштмейстерові, Харитон Гапочка поцікавився, що в посилці, поставив на ній штемпель глинської пошти і сказав, наче між іншим, що кожушок може в дорозі пропасти, мовляв, тепер не та пошта, що була колись, за царя.
Бані дзвіниць, що стоять на різних горбах та мовби перебувають у вічному протиборстві, були мовчазні, заінеєні, та, напевне, щомиті готові вдарити на сполох у разі потреби. Максим Тесля, чоловік ранній, розчищав стежку од ґанку до воріт райпарткому. Млинове колесо вмерзло в льодах, не лопотіло, й від того було якось незвично в цьому закутку Глинська. Буг також зальодів, і тепер по ньому вільно снували маленькі та жваві люди в дублених чорних та білих кожушках, наче змішалися водне сажотруси й мірошники.
Тесля донедавна також ходив навпростець, через лід. Він зважився на це чи не раніше за всіх, коли лід ще прогинався і тріщав під ногами. Тепер лід заглибів і стріляв у морозні ночі, будив Глинськ од зимової сплячки. Клим Синиця в'їхав у саму снігову хмаринку, що її здійняв Тесля біля воріт. Ще довго не гасли іскринки. У Глинську починалася люта зима, а з нею і голод на паливо. Райпарткомівський ожеред, що стояв у подвір'ї, вже був засмиканий до живого, по його білій шапці сьогодні вночі пробігла лисиця.
(Продовження на наступній сторінці)