«Спалах понаднової зірки» Юрій Ячейкін

Читати онлайн фантастичну повість Юрія Ячейкіна «Спалах понаднової зірки»

A- A+ A A1 A2 A3

Як би там не було, а цей репортаж давав багато поживи для роздумів. Переді мною постала сила запитань. Чому, наприклад, у мене з Азимутом склалося враження, ніби ми не встромилися в планету з космічного простору, а виборсалися з її надр, хоч тубільців цей дивовижний факт анітрохи не бентежить? Або: яким робом Цивілізація таотян могла провалитися у всесвіт? Знову ж таки, чому одностайність думок вони святкували на тому ж рівні, що й порятунок?

Єдине, що мені здавалося цілком зрозумілим і виправданим, це нечувана радість, яка охопила аборигенів, коли вони дізналися про зустріч двох цивілізацій. Правда, мене вона хоч і тішила, та я її не поділяв. Адже коли ми з Азимутом закоркували їхню планету, то одночасно надійно ув’язнили в її надрах самі себе!

Та я не втрачав надії вирватися з цієї всепланетної пастки. Перш за все слід було ближче познайомитися з тутешніми світилами наукової думки, аби з’ясувати, що вони своїми двома інтелектами можуть нараяти. Однак вже перша відверта розмова примусила мене насторожитися.

До наших послуг приставили такого собі симпатичного хлопця, на ім’я XXX. Хлопець як хлопець, мав лише непримітну за умов Землі ваду — носив на плечах тільки одну голову. Але в умовах Таоті це відразу впадало в око.

Слово за слово, і невдовзі я з’ясував, що колись він був знаменитим приватним детективом надзвичайно щасливої вдачі. Та кілька років тому покинув небезпечну службу і з того часу лише й мав клопоту, що байдики бити. Отож, коли прибули ми, громадськість планети завбачливо згадала про безодноголового детектива і приставила його до нас на весь термін перебування з візитом. Ясно, що це було зроблено тільки для того, щоб мені з Азимутом не муляла весь час очі власна неповноцінність.

Хлопець був дещо ледачий, трохи вайлуватий і пожвавлювався тільки під час обідньої перерви. їв він, зрозуміло, за двох, а пив за трьох. Остання обставина викликала в Азимута серйозні підозри, і якось він мені тихенько висловив свої жахливі припущення:

— Капітане, а може, XXX — тутешній виродок? Може, він зроду мав не два, а три баняки, а потім йому зайві стесали?

Я тоді присоромив Азимута як міг:

— Ех, Азимуте, а якби в тебе голову відтяли, якої б ти заспівав? І так видно, що було нашому детективові непереливки. Певно, потрапив-таки. мисливець у зуби вовків! От бандюги і затаврували його найособливішою з усіх тутешніх прикмет.

І що ви думаєте? Незабаром з’ясувалося, що думка мого штурмана йшла вірним курсом і що його підозри не були безпідставні!

Одного разу розкошуємо ми з XXX в гамаках (Азимута, звісно, нема, бо він поклав собі познайомити чарівних таотянок з найкращими зразками земних народних усмішок), я неквапом палю люльку, а колишній детектив солодко куняє.

— Ха-ха-ха! — погукав його я.

Він ліниво, як кіт біля теплої груби, розплющив одне око.

— До ваших послуг, капітане…

— Що, хлопче, — руба спитав я, — побував у руках злочинців?

Отут засвітилося й друге його око.

— Помиляєтеся, капітане. У руках державного ката! Я аж підскочив.

— Як? Детектива та до ката? Як же це сталося?

— Але з умовою: тільки між нами…

— Будь певен! — заприсягся я, бо мене аж розпирала природна допитливість.

Я нашорошив вуха і почув моторошну, сповнену глибокого внутрішнього драматизму історію.

Був час, коли сіромаха носив на плечах, як і всі комплектні громадяни, дві братні голови: XXX і дзеркальну копію XXX. Тільки й різниці було, що ім’я першого читали спереду, а ім’я брата — навпаки.

Отже, XXX (його ім’я вимовлялося Хоробрий Хлопець і Хяаленик) був детективом. Але XXX (читай Харцизяка, Хапун і Халамидник) був злодієм! Дві братні голови, поділені соціальною прірвою! Уявляєте ситуацію: одна голова замислює і здійснює зухвалі пограбування, а друга її викриває. В однієї суд конфіскує усе добро, друга купається у нагородах та ще й одержує десять відсотків від награбованого…

Для XXX, як детектива, настало райське життя. Щоб впіймати на місці злочину мазурика, йому в буквальному розумінні не треба було далеко ходити, бо нещасний злодій XXX кроку не міг зробити без нього.

Бандит змушений був розробляти просто-таки карколомні плани. Наприклад, одного чудового ранку він торохнув рукояткою пістоля по кумполу братньої голови, а тоді ще нап’яв на заюшену макітру цупкий брезентовий мішок: на випадок, якщо детектив опритомніє. Крізь мішок він все одно нічого не побачить, отож і на суді свідчити не зможе…

…З шаленою швидкістю по вулицях столиці летить автомобіль зловісного темно-червоного кольору. Перехожі злякано витріщують по дві пари очей (а деякі й по чотири якщо в окулярах) і полохливо туляться до стін будинків Машина минає одну вулицю, другу, третю. Нарешті — фешенебельна Центральна. Біля найбагат-шо’го ювелірного магазину з машини вискакує запаморочливий злодій. Один качан його — у чорній масці, другий — у чорному мішку. Руки у чорних рукавичках стискають чорний кулемет. Бандит вдирається до магазину.

— Хе-хе-хе! — погрозливо кричить він і підкреслює свій лаконічний виступ красномовною кулеметною чергою.

Присутні голови хутко зрозуміли цей прозорий натяк: хто розтулить рота — проковтне кулю!

Ось вона, казкова здобич на десять мільйонів коштовностей. Злодій зриває з другого качана грубезний мішок, аби було куди напихати ювелірні скарби. Та це була фатальна помилка…

І знову цей щасливчик XXX, що так несподівано став мільйонером, раює собі по найкращих ресторанах, а бідолашний XXX відбуває суворе покарання на воді і глевкому хлібі.

Та останнє пограбування скінчилося для XXX трагічно. Хитрий злодій розробив підступний план: випотрошити найбільший банк, коли детектива зморить сон. Навіть не чекаючи слушної нагоди, він нишком опоїв братню голову снотворними спеціями і взявся до банківських сейфів. Коли він напакував аж два чемодани золотих цеглин, то раптом помітив, що XXX навіть не дрімає! Виявляється, цей мерзотник, щоб не заснути, заздалегідь насмоктався чорної кави і спостерігав за його діями від самого початку. Але мовчав, бо мав намір заробити на відсотках другий мільйон…

На засіданнях суду відбувається традиційна дискусія. Адвокат доводить, що одна голова добре, але дві краще. А прокурор обґрунтовує думку, що в даному випадку буде краще з однією. Вирекли: виділити зухвалому грабіжникові XXX персональний осиковий кілок, а сумлінному охоронцеві законного порядку XXX — десяту частку від награбованого в банку, що становить півтора мільйона готівкою.

Як відомо, від зали суду вже недалеко й до площі страт. Прийшов день, коли XXX повели червоною доріжкою до лобного місця, вкритого червоними штуками першосортного сукна. Все було червоне. Навіть кат був у червоному балахоні, червоних каптурах, і спирався на грубезну червону сокиру. Кошик для відтятих злочинних голів, і той був червоний. Навіть осикові кілки, на яких оті голови востаннє шикуватимуть.

Кат звично потяг приреченого до відполірованої шиями його попередників плахи. Та на якусь мить завагався… Голови-брати були такі подібні, що… Якщо й переплутаєш, все одно ніхто не помітить…

До того ж цей бовдур — детектив XXX, жаліючи мене (як-не-як, а на двох одне тіло), розчулено бовкнув:

— Не сумуй, брате… Ти довго не страждатимеш… Це поклало край ваганням ката… Як і слід було чекати, ніхто нічого не помітив…

— Тисяча небесних шкаралуп! — вжахнувся я, прошиваючи очима молодого, а вже безодноголового таотя-нина. — Виходить, ти… злодій?..

— Так, капітане… Звичайна судова помилка…

Невдовзі ми з Азимутом переконалися, що він справді отой XXX, а не той XXX: у мене без сліду зникла запальничка, а у штурмана єдина краватка. Злодія годі було й шукати. Адже за ним уже давно не пильнують невсипущі очі детектива.

Втім, не це було найжахливішим.

Розділ одинадцятий

ДВІ ГОЛОВИ ДОБРЕ, А ОДНА КРАЩЕ

Мені спало на думку: а що, коли цей світ не такий вже й досконалий? А що, коли двоголові істоти дожилися до повного безголів’я, хоч це й виглядає парадоксально? Адже якщо кожна голова аборигена веде своє незалежне, суверенне життя, має свої уподобання, свої схильності і звички, свій самобутній характер і світогляд, тоді кожного таотянина чи таотянку роздирають непримиренні протиріччя.

Воістину, за таких умов права рука не знає, що робить ліва.

Невдовзі я з прикрістю переконався, що мав рацію. З ученими планети через такий антагонізм голів неможливо було ні про що домовитись, адже на кожне запитання я одержував відразу дві відповіді, що заперечували одна одну. А найстаріший академік планети взагалі відмовився зі мною розмовляти. Одна його голова, бачите, сповідувала теологічну теорію, буцім людина є божевільний дух, заточений у тілесний гамівний скафандр, і через це сприймав мене як потворний фантом,[8] створений його хворобливою уявою. Друга його голова теж борсалася в ідеалістичних уявленнях. Вона вважала реальність власним сном, лихим маренням, а тому не вступала ні в який контакт з навколишнім середовищем.

У нас, на Землі, існування такого феноменального Ідеаліста було б неможливим, адже йому, бідоласі, таки довелося б вступити в контакт. Хоча б для того, щоб наїстися. А тут він спокійно паразитував за рахунок фізіологічних зусиль братньої голови, яка насправді була божевільним духом у тілесному скафандрі.

(Продовження на наступній сторінці)