«Посланець» Юрій Ячейкін

Читати онлайн пригодницький роман Юрія Ячейкіна «Посланець»

A- A+ A A1 A2 A3

Та хто зупиниться, коли кулі й так свищуть? У цій метушні, охоплений тваринним жахом, в'язень Дауров утік світ за очі. Спочатку сам не тямив, де опинився, в якій місцевості. Блукав по степу всю ніч, лише під ранок, вкрай знесилений, набрів на якесь болото з рятівним очеретом і каченятами, які ще тільки вчилися махати крильцями. У тому болоті Дауров жер навіть жаб'ячі ніжки… Потім дістався до гір, де знову клацав зубами від холоду, поки не пощастило поновити зв'язок з абвером. У формі радянського командира здійснив кілька диверсій в непевній тоді прифронтовій смузі…

І яка ж йому дяка за ці життєві тортури? Отой кримінальний злодюга Доманов вмить пішов угору, бо слушно "підіграв" у спланованому Оберлендером спектаклі, — нині з високими повноваженнями абверівського "Дінстштеллє"[9] і штабу "козачого стану" ганяє собі машиною від Ростова до Запоріжжя, затягуючи "добровольців" до спеціального загону похідного отамана Павлова. А він, Дауров, досі скніє в безвісті, "урядуючи" в миршавому містечку, з якого більше половини городян пішли разом з червоними…

І не інакше, як для збереження душевної рівноваги пан бургомістр без усякого зв'язку з попередньою розмовою понуро бовкнув секретарці про свою мрію і свою надію:

— Німці обіцяли мені дуже високу посаду у Владикавказі[10]. Коли очолю там бургомістрат, я вас озолочу…

— А ще довго мені чекати на цю хвилюючу сцену? — не без іронії поцікавилася Крістіна.

— Запевняю — не дуже.

— Ніколи не вірила хатнім віщунам…

— А я не віщую — я знаю. Зважте самі: втрати у червоних страшенні, танків нема, боєприпасів теж — відрізані від своїх двохсоткілометровою смугою, якась жменька знекровлених частин змушена захищати довжелезний фронт, зв'язок обірвано, комунікації зруйновано. Перед німцями — ріденький ланцюжок слабких загонів. Німцям потрібна нафта Грозного і Баку, тому битимуть в одну точку — на Владикавказ, щоб танкопрохідною долиною Алхан-Чурт рвонути до нафти.

— О, та ви справжній стратег, пане бургомістр!

— А ви не смійтеся… У росіян є розумне прислів'я: сміється той, хто сміється останній. А я додам: найвеселіше сміється переможець і найсумніше плаче переможений… А що ми бачимо із вашого вікна з чудовим краєвидом?

По дорозі рухались німецькі війська: тринадцята. танкова дивізія генерал-майора Герра і третя танкова дивізія генерал-майора Брайта. Це — близько чотирьохсот танків… Піхоти понад тридцять тисяч на чолі з уславленими генералами фон Рюкнагелем і фон Клеппом… Крістіна дивилась і запам'ятовувала, нічим зовні не виказуючи, що це її цікавить.

— З чудовим краєвидом?.. Пан бургомістр має на увазі шибениці?

— Маєте рацію, фрейлейн, шибениці слід було б зрихтувати десь подалі. Та я не про них. Я про ту залізну міць. За кілька днів ми будемо в столиці Осетії. І тоді… Ет, до дідька столицю!

Це трапилося вперше і тому дещо несподівано, хоч Крістіна побоювалась, що колись пан бургомістр знавісніє. І тепер пручалася з усіх сил, коли побуряковілий Ліхан, спітнілий і напружений, схопив її за руки і потягся слизьким ротом до її уст…

Аж тут двері рвучко і без стуку розчахнулися, хоч у передпокої завжди куняло по парі поліцаїв.

— Хто насміли… — ревнув було пан бургомістр і враз занімів з виряченими очима.

У двері, гучно гупаючи підкутими чобітьми, сунули німецькі автоматники, а з ними сам гер комендант, худий і високий, мов жердина, гауптман Функель. Він винишпорив покої швидким, прискіпливим поглядом і шанобливо поступився місцем іншому — кремезному, рожевощокому штурмбанфюреру СС[11]. Есесівець зневажливо закопилив губи, дивлячись на розбурханого бургомістра, що похапливо застібав комір сорочки, а ногою штовхав під стіл кубанку, що впала з голови під час його атаки на Крістіну. Лисуватий череп ряснів від поту. Есесівець скоса поглянув і на Крістіну, обличчя якої палало червоними плямами, і щось тихо сказав до свого почту.

Гауптман Функель погано володів російською мовою, а тому допомагав калічити її твердим, як цвях, вказівним пальцем, яким щонаслові дзьобав очманілого пана бургомістра.

— Гер штурмбанфюрер спрашівайт: ві хотель баловаться с девочка, да?

— Що ви, пане? — сполотнів, мов гудзі на його сорочці, Ліхан.

— А што сказать девочка? — звернувся комендант до Крістіни.

Вона недбало знизала плечима і з тамованою іронією відповіла:

— Пан бургомістр зволив мені читати лекцію на тему "Крафт дурх фройде"[12].

Ліхан Дауров з цього нічого не второпав і тільки злякано пас німців очима. Функель переклав її відповідь. Кремезний есесівець оцінив жарт — широко посміхнувся, а комендант запопадливо захихотів.

— О, девочка говоріль отшень смешно. Гросдойче шютка! — Однак знову насупив брови, звертаючись до бургомістра — Гут! Сімпатічні і смєшні девочка — отшень карашо. Но потшему занімайсь девочка во время слюжба?

— Плутанина вийшла, пане-гер комендант, — лопотів Ліхан. — Вона не девочка, вона мій секретар. Служба!.. Ага, згадав: її ж прислав до мене ваш заступник — гер Мюллер…

— Мюллер прісилайт? Зер гут![13] Будем перевіряйт… А теперь слюшайт: ми прішьоль работайт! Арбайтен — шнеллер, шнеллер…[14]

— Прошу панство до мого кабінету! — Ліхан нарешті здогадався улесливо зігнути поперек у низькому, покірному уклоні.

У кабінеті кремезний штурмбанфюрер хазяйновито всівся в єдине — самого пана бургомістра — шкіряне крісло, перекинув ногу на ногу, люто втупився кудись понад лисиною виструнченого перед ним Ліхана і про щось дуже швидко заджерготів. Гауптман Функель сердито стулив брови, коли перекладав, бо, зважаючи на ситуацію, не посмів долати мовні труднощі за допомогою твердого, як цвях, пальця:

— Господін штурмбанфюрер гер Хейніш єст натшальнік СД на наш регіон. Он спрашівайт: потшему нет порядок? Орднунг іст орднунг![15] Потшему бургомістрат без пєрєводшик? Потшему я вас дольжен переводіль? Потшему нікто не научіль себя шпрехен зі дойч?[16]

— Айн момент! — похопився Ліхан і шаснув до дверей, розчинив і гукнув: — Фрейлейн Бергер, прошу до мене!

— Фрейлейн? — здивовано звів брову есесівець. — Варум?[17]

— Так, вона — з фольксдойче, — заспішив пояснити Ліхан і обсмикнув сорочку.

Крістіна Бергер увійшла спокійно, вже опанувавши" себе й причепурившись. Штурмбанфюрер Хейніш з цікавістю глянув на неї, на її розкішне біляве волосся, дбайливо укладене в м'які локони, великі блакитні очі, соковито-рожеві — без фарби! — губи, на всю її зграбну й струнку постать. Скромний темно-синій костюм у талію з підкреслено рівними плечиками і білосніжна блузка ще більше відтіняли її непересічну вроду.

— Вам до лиця був би чорний колір, — мовив Хейніш, вперше посміхаючись.

— Дякую, пане штурмбанфюрер, якщо це комплімент, — невимушено відповіла Крістіна німецькою мовою з ледь відчутним акцентом.

— Так, це комплімент. Але зважте, фрейлейн, мої компліменти мають суто практичний характер, і в цьому ви швидко переконаєтеся, — все ще загадково посміхаючись, Хейніш явно на щось натякав. На що? Невже на чорну есесівську форму?..

— Коли так, ще раз красно дякую.

— А ви й справді чудово володієте німецькою мовою.

— Це моя рідна мова, пане штурмбанфюрер. Кров і земля батьківщини певно і гучно промовляють по всій земній кулі.

— Чудово сказано, фрейлейн! Однак перейдемо до справ. Запитайте цю брудну свиню, що так нахабно і незугарно з вами повелася…

І фрейлейн Крістіна Бергер суворо запитала, старанно наслідуючи мовні звороти і металеві інтонації штурмбанфюрера:

— Ти, свиното! Цієї ночі вбито офіцера і двох вояків вермахту. Чи схоплені бандити? Де вони? Чому байдикує поліція?

Дауров тільки розгублено лупав на неї очима, спантеличений цією несподіваною метаморфозою. Була ж така Тиха й слухняна… У нього почала нервово тіпатися ліва щока і тремтіти щелепа.

— Чого мовчиш, нікчемо! Може, сам, покидьку, сприяєш бандитам?

— Гут, — задоволено мугикнув гауптман Функель. — Класичний переклад!

— Ну, відповідай панам німецьким офіцерам! — напосідала на отетерілого бургомістра невблаганна Крістіна.

Ліхан Дауров неслухняною, задерев'янілою рукою витяг з кишені хустину і витер мокре чоло та зрошену рясним потом лисину. Потому несміливо і затинаючись щонаслові пробелькотів:

— Заходів вжито… Бандити схоплені… Потім втекли…

— Втекли?! Самому закортіло гойдатися на шибениці, падлюко?

— Дозвольте, я покличу мого заступника, — став благати вкрай нажаханий бургомістр. — Той у курсі… Детально…

Він стрімголов шугонув з кабінету і вже за хвилину повернувся з людиною середньою на зріст, середніх років, нічим не примітним обличчям і невиразно-сірими очима.

— Боже мій! — вигукнув штурмбанфюрер. — Це не бургомістрат, а якась дивовижна кунсткамера унтерменшів!

— Ось він, — тим часом засапано доповідав бургомістр. — Мій заступник… Пан Михальський зветься… Все знає!

— Фохусапші, панове! — пан Михальський приклав до грудей правицю і догідливо схилив голову.

(Продовження на наступній сторінці)