Дійсно, Віллі не помилився (а може, усе наперед знав?), коли висловив припущення, що цей рожевощокий крем'язень їй знайомий. Це він до смерті перелякав полохливого і запопадливого перед кожним німцем пана бургомістра Ліхана Даурова, коли той не втримався і з тваринною хтивістю поліз до неї, Крістіни Бергер, зі своїми потворно жилавими, густо зарослими лапищами і якимось брудним, мов у мавпи, волоссям. Тоді Крістіна помітила, що штурмбанфюрер має дивну, можливо, награну властивість — то несподівано гнівно гримати, то так само несподівано, без найменшого переходу, глузливо реготати, що бентежило і збивало з пантелику співрозмовника, бо гер штурмбанфюрер аж ніяк не скидався на бездумного дурника, що посів високий пост лише завдяки впливовому протегуванню.
— Радий вас бачити, фрейлейн! — Штурмбанфюрер навіть підвівся з-за столу і пішов їй назустріч. — Не хвилюйтеся, тут вас ніхто і пальцем не торкне — ви не у замизканому бургомістраті. — Він щиро зареготав, та враз урвав сміх: — Вибачте мені, фрейлейн, якщо вам неприємний цей спогад. А воно, напевне, так! Що поробиш, грубішаємо й черствіємо за рутинною роботою, етичний лоск наведемо після війни… Запрошую вас, сідайте.
Крістіна Бергер у супроводі Хейніша підійшла до двох м'яких шкіряних фотелів, що стояли навпроти один одного перед письмовим столом. Всілася, випроставшись, у запропоноване крісло. Хейніш не сів за стіл, а вмостився в друге крісло, перекинувши ногу на ногу. Прямо перед Крістіною погойдувався його вилискуючий хромовий чобіт, її, попри лагідний тон штурмбанфюрера, попри його приязні, хоч і дещо грубуваті жарти, не полишали внутрішнє напруження і неспокій. У всьому рейху, мабуть, немає цивільного німця, який би спокійно заходив до управління імперської безпеки, то що вже казати про фольксдойче, які народилися й виросли за межами своєї батьківщини…
— Будь ласка, не нарікайте, фрейлейн, на те, що я так безцеремонно потурбував вас, — зичливо повів Хейніш. — Це ненадовго, і я певен, що ви не шкодуватимете.
— У вас є справа до мене? — запитала Крістіна.
— Ет! — недбало махнув рукою Хейніш. — Жодної справи! Поки що… Лише кілька незначних запитань. І ось перше: як повівся з вами мій ад'ютант Віллі Майєр? Нічим не образив?
— Що ви! Він поводився дуже уважно і виховано…
— Палите? Відмінні болгарські цигарки…
— Вибачте, але у нас в родині ніхто не палив. Правда, батько замолоду, я чула, полюбляв бавитися люлечкою, та після поранення куріння йому категорично заборонили.
— Тоді чи дозволите запалити мені?
— О, звичайно! Ви тут господар, а до тютюнового диму я звикла — пан бургомістр та його поліцаї палять не питаючись. Та ще бридку махорку! А у вас, мабуть, ароматні і приємні…
— Найвищого гатунку, — запевнив Хейніш і присунув на край стопу, ближче до себе попільничку. Він запалив і примружився, немовби від сивого димка. — Отже, поясніть мені, чому і як ви опинилися тут?
— Але ж мене привіз сюди ваш ад'ютант! — здивовано звела на нього очі Крістіна. — Я гадала — за вашим наказом…
— Мабуть, я неточно висловився. Не про це йдеться, фрейлейн. Тому повторюю: чому і як ви опинилися в нашому місті?
— Не розумію, пане майор, — явно розгубилася Крістіна.
— Штурмбанфюрер, — виправив її Хейніш. — Майор — то армійське звання.
— Сором казати, але я ще не досить знаюсь…
— Невдовзі знатимете… Ви народилися в Галіції, чи не так?
— Так, пане штурмбанфюрер.
— І жили там?
— Весь час…
— То чому ж опинилися аж тут, на Північному Кавказі?
— Якщо вас цікавить, то будь ласка… Історія моя коротенька, як і життя… У Галіції батьки оселились у німецькій колонії Найдорф, поблизу Дрогобича. Звідти нас усіх силоміць вивезли до Росії. Спочатку запевняли, що повезуть до німців Поволжя, а потім вирішили загнати ще далі — в глухий кут Казахстану. Під Шелестівкою, Ростовської області, наш ешелон потрапив під бомби німецьких літаків. Талі загинула… моя мати, — Крістіна похапливо витягла шовкову хусточку з вишиваними готикою ініціалами "К. В." — Там моя мата й похована, в спільній могилі…
— Маю надію, ви розумієте, фрейлейн, що у вашій трагедії винні не німці, а більшовики, які відривають людей від рідних країв і домівок, — холодно мовив Хейніш, пильно стежачи за виразом обличчя дівчини. — Більш того, наскільки мені відомо, селище Найдорф не зачепила й випадкова німецька куля. Там зараз військовий госпіталь санаторного типу.
— Ми й не бажали їхати, але нас змусили. Спочатку загарбали все нажите працею майно, а потім і самих загнали у вагони для худоби…
— Заспокойтеся, фрейлейн, — Хейніш не полінувався, звівся і пішов до сифона. — Ось випийте склянку мінеральної води. Прохолодна!
— Дякую, пане штурмбанфюрер. Ви дуже уважні…
— Зараз ви маєте повну змогу повернутися додому…
— О, я думала про це. Та мені там було б дуже сумно і тоскно — ні рідних, ані знайомих… А кожна дрібничка нагадувала б моїх нещасних батьків… Я й від ешелону пішла світ за очі… Якийсь час жила і працювала мобілізованою наймичкою на хуторі колгоспу імені Калініна Ростовської області. Потім — знову примусова евакуація, втеча гнаних разом з худобою людей. Жах і згадувати… Лише мій вірний пес не покинув мене і боронив від лихих людей. Ось так я опинилася тут… На щастя, — вона раптом посміхнулася, — німецькі танки рухаються швидше, ніж неповороткі колгоспні корови. Танки випередили нас ще в степу. Всі, хто тікав до більшовицького тилу, панічно розбіглися хто куди. Худобу покинули напризволяще… А я рушила у це, вже німецьке, місто і одразу ж подалася до комендатури. Заступник коменданта Функеля гер Мюллер поставився до мене вельми прихильно і негайно забезпечив солідною роботою в бургомістраті. Я йому дуже вдячна — це справді шляхетний та уважний пан…
— Але чому це ви так квапились улаштуватися на роботу? — усе мружився за димком Хейніш.
Крістіна Бергер сумовито поглянула на нього і з гірким докором мовила:
— Я бачу, ви мене в чомусь підозрюєте, пане штурмбанфюрер? — Сльози в неї висохли, і вона навіть дещо визивно поглянула на Хейніша. В її очах жевріло неприховане обурення, та штурмбанфюрер волів його не помічати.
Він невимушено зареготав:
— Ви починаєте мені подобатися, Крістіно! Отаке уявити… Я розумію, що у вас на думці… Боже мій, ну який дурень бере до розвідки чарівних дівчат? Краса — найособливіша прикмета, що кожному впадає в око, отже, й найнебезпечніша. Розвідка — справа сіреньких і непримітних людців.
— А Мата Харі?[30] — запально заперечила Крістіна. — Я чигала, що вона була приголомшливо вродлива.
— Мата Харі й загинула через свою фатальну красу, бо не мала можливості й кроку ступити без чужого, здебільшого хтивого нагляду… А ревнощі невдатних коханців породжують найфантастичніші версії, подекуди — дуже вірогідні. Бони й призвели красуню до страти… Але ви не відповіли на моє запитання. То що ж вас спонукало поспішати з роботою?
Очі дівчини раптом зблиснули:
— Я німкеня, і мій обов'язок — віддати себе рейхові!
— Похвальне прагнення, — кисло зазначив Хейніш, — але не варто даремно гарячкувати, фрейлейн. Зараз ми все остаточно з'ясуємо. — Він вийняв із цупкого конверта фотографії і розклав їх віялом на столі. — Тільки не хвилюйтеся, фрейлейн, прошу вас. Подивіться спокійно і скажіть, чи бачите серед цих людей знайомих?
— Мамо! — вихопилося у Крістіни.
Хейніша почали дратувати оці некеровані дівочі емоції. Він ніяк не міг досягти мети. Почував себе якимось недолугим котом, що, даремно облизуючись, дивиться на апетитну й запашну ковбасу крізь неприступну для зубів та пазурів скляну вітрину крамниці. Він сподівався, що Крістіна візьме до рук фотографії батьків. Або ж зовсім не впізнає батьків… Одразу усе було б видно, як на сонці: візьме фото за номерами п'ять і шість — дочка Бергерів, не впізнає — що ж, кінець відомий, хоч і шкода ставити під автомати таке чарівне створіння, яке не встигло зажити й крихти від слави Мата Харі. Та дівчисько, бач, уже биту годину вдається до родинних сентиментів… Ах, ці жінки — жодної тобі витримки! Щоправда, лише місяць тому поховала трагічно загиблу матір, тому, певне, й вихопилося найперше — "Мамо!". Однак з її емоціями слід нарешті кінчати.
— Ви, здається, побачили серед цих людей свою матір… Цікаво! Покажіть мені, фрейлейн, де вона?
— Мати! — гнівно сказала Крістіна, не соромлячись і не витираючи сліз, і взяла фото з номером п'ять. — Тато! — узяла знімок з номером шість.
Обличчя Хейніша привітно заясніло.
(Продовження на наступній сторінці)