«Піраміда» Юрій Ячейкін

Читати онлайн твір Юрія Ячейкіна «Піраміда»

A- A+ A A1 A2 A3

Але, хоч ніхто і не нападав на нього, жах стиснув Джогенрі серце. Спочатку він не зрозумів, чим викликано це гостре відчуття небезпеки. Та потім збагнув, що зник отвір. Лагідні зірки вже не дивилися на нього, і земні трави вже не шепотіли йому. Джогенра зрозумів, що потрапив у пастку, і кинувся до суцільної стіни, де хвилину тому був шлях на волю. Він у відчаї вдарив стіну ножем, але тільки зламав лезо.

Та коли він замахнувся вдруге, спалахнуло яскраве світло. Він затулив очі руками. А коли звик до світла і опустив руки, побачив перед собою богів. Вони були прекрасні. В їхні мудрі очі хотілося безконечно вдивлятися, як спраглому пити джерельну воду.

Але Джогенра одірвав від них свій погляд і впав навколішки, благаючи, щоб йому, зухвалому порушнику їхнього спокою, дарували життя.

— Він перший, хто не побоявся зайти до зорельота, — сказав командир.

— Можливо, він не побоїться і наших знань, — задумливо мовив Оваа. — Я хочу вчити його, щоб він забув про богів і називав нас братами...

Минали роки...

Джогенра звик до чудодійних Синів Неба і жадібно оволодівав знаннями, які йому щедро відкривав Оваа. Ці знання не були такі загадкові, як у священних книгах Тота. Вони були прості, але мудрі. І пояснювали все...

Джогенра вивчав астрономію, але відсахнувся від телескопа, коли вперше побачив велетенське срібне обличчя Місяця, наче спотворене віспою...

Він навчився розв’язувати чотириповерхові формули і креслити складні геометричні фігури... Він уже не боявся залізних жуків і звик чути голоси своїх нових друзів, коли навколо нікого не було, навчився з багатьох речовин робити одну...

Оваа не відходив від нього. Він пишався своїм напрочуд здібним учнем, дивуючись його безмежній жадобі знань...

Але ось земля почала хитатися. Гори вибухали полум’ям, породжуючи могутні вулкани. Ріки киплячої лави руйнували все, створене рукою людини...

І тоді командир викликав Джогенру до себе на розмову. Він сказав, що через три доби вони відлітають, і запропонував Джогенрі летіти разом з ними.

Та єгиптянин відмовився.

— Я ще не виконав завдання, яке поклала на мене доля, — мовив він. — Хто, крім мене, розповість людям, що боги — вигадка, а фараон і жерці — звичайні люди, які живуть з праці трудівників? Хто навчить їх визначати час по зорях і вираховувати розміри майбутніх споруд? Хто, нарешті, розповість їм усю правду про дивовижний міжзоряний корабель Синів Неба?

Над містом палала червона заграва, коли Джогенра прощався з Оваа та Іоа. Потоки магми вже майже досягали порту.

Біля причалу стояв єдиний корабель, готовий до відплиття. Всі інші кораблі давно залишили острів, що гинув у вогні і вибухах.

Веслярі-негри нетерпляче дивилися на Джогенру. Керманич уже зайняв своє місце і був напоготові.

Джогенра прощався з посланцями далекої планети.

— Кожен день, що я проводив з вами, дарував мені золоті зернини знань. Я йду, щоб посіяти їх серед людей. Прощавайте!

Джогенра рвучко стрибнув на палубу.

— Прощавай, Джогенро! — прошепотів Оваа. — Ти прийшов до богів, а йдеш від друзів. Ти справді став нам за молодшого брата, став спадкоємцем наших знань...

— Через багато-багато років люди будуть щасливі, — сказала Іоа. — І вони прилетять до нас, як ми прилетіли до них. І вони запропонують нашим нащадкам любов і дружбу...

Велетні-негри вперлися веслами у причал і, напружуючи м’язи, відштовхнули корабель.

Туго напнулося велике прямокутне вітрило, на якому охрою було намальовано кошлате сонце.

Корабель повільно пішов у море, назустріч зеленим хвилям.

Попіл і порох сипалися з неба.

Швидко сутеніло.

Гребці всі разом грудьми припадали до весел, допомагаючи неповороткому кораблеві долати незліченні хвилі.

Джогенра, загорнувшись у теплий вовняний плащ, стояв на кормі, спершися на різьблену голову неіснуючого птаха. Він дивився туди, де зникав у пітьмі пінявий слід корабля, туди, де залишився палаючий острів.

Про що думав він?

Можливо, про незрівнянну ні з чим подорож серед зірок, у яку незабаром вирушать його нові друзі. Можливо, про небезпечну зустріч із підступними і хитрими жерцями. Можливо, про незвичайну долю свою, яка знову вела його у невідоме.

Дорогий вантаж віз цей останній корабель.

Не злитки золота, не глеки з коштовними камінцями, не дужих рабів і не рідкісних звірів навантажили на нього. Тут були папіруси, в які Джогенра вклав усі свої знання. Кожен папірус дбайливо згорнуто і перев’язано стрічкою. Але найцінніший з них, у якому докладно описано парему, він зберігав на грудях, щоб не загубити свій найрідкісніший скарб.

Керманич заспівав старовинну пісню про батьківщину, про її родючі лани, про божественну Хапі, яка породжує життя. Його високий голос дзвенів, наче туга струна.

Джогенра мимоволі посміхнувся: в народній пісні не знайшлося і слова про фараона, неподільного володаря країни.

Спокійний погляд Джогенри поринав удалечінь.

І раптом сірий обрій спалахнув вогнями. Сліпучі пасма полум’я звихрилися високо в небо, освітлюючи червоним світлом нічне море.

Керманич обірвав пісню і втратив від несподіванки кермо.

Веслярі злякано підвели голови.

Гігантська хвиля піднялася на обрії. Вона рухалася навальне, заступаючи небо. Обганяючи її, до судна докотився звук вибуху, боляче врізався у вуха.

Джогенра побачив, як з керманичевого вуха збіг по щоці чорний струмочок крові.

Могутня повітряна хвиля вдарила в корабель і зірвала парус.

Джогенра зрозумів.

— Загинув! — прошепотів він. — Оваа мав рацію — острів поглине океан...

Водяна стіна навальне наздоганяла корабель, високо здіймаючи свою важку спину. Темна і похмура, вона невблаганно наближалася до судна. Ще мить — і вона розчавить його.

Джогенра швидко глянув на корабель.

Негри з жахом дивилися на багряний гребінь хвилі.

Керманич, зціпивши зуби, марно намагався повернути корабель назустріч велетенському валу.

Майстер паруса сидів навпочіпки біля поламаної щогли і, обхопивши у розпачі голову, механічно погойдувався.

Корабель був приречений.

Джогенра схопив великий уламок щогли і, притиснувши його до себе, кинувся у хвилі.

Корабель уже лягав на велетенський схил небаченого валу.

Могутній потік води підхопив Джогенру і виніс майже на самий гребінь. Останнє, що він побачив, було зелене днище судна, перекинутого хвилею...

Розділ 6. "ТОЙ, ХТО ОБРАЗИВ ФАРАОНА"

Дужі воїни, озброєні короткими бронзовими мечами, штовхнули Джогенру під похмуре склепіння храму Тота. Він упав на гранітні плити. Ланцюги, що скували його руки і ноги, задзвеніли. Воїни грубо схопили його за плечі, рвонули угору і поставили на ноги перед Хейнебі-Ше-Тотом.

Начальник майстрів непереможного бога знань сидів в урочистому білому вбранні. Перед ним були розкладені папіруси, які Джогенра врятував під час катастрофи. Морська сіль у багатьох місцях виїла дорогоцінні рядки.

Три доби носили хвилі Джогенру. З уламків, що плавали в морі, він зліпив щось подібне до плоту і лежав на ньому знесилений. Спека вбивала його тіло. Спрага сушила його. Тільки на четверту добу море викинуло його на берег.

А потім було повернення на батьківщину, де його схопили за наказом фараона.

Воїни знову штовхнули Джогенру, намагаючись примусити його схилитися перед верховним майстром. І знову Джогенра впав ниць, але не став на коліна. Та жрець нічим не виказав свого незадоволення.

— Облиште його, — наказав він.

Тільки коли воїни вийшли з приміщення, його покинув удаваний спокій. Навіщо приборкувати свої справжні почуття перед приреченим?..

— Ти порушив закони живого бога, Джогенро! — грізно вигукнув він.

— Богів немає! — твердо промовив Джогенра. — Знання вбивають богів.

Очевидно, розмова відбувалася не вперше, бо жрець чудово зрозумів його. Він схилився над в’язнем і люто просичав:

— Краще б ти загинув тисячу разів! Хай би знайшла тебе найлютіша смерть! Краще б ти повернувся божевільним, ніж непокірним! Краще б ти не виконав наказу фараона!

У запалі Хейнебі-Ше-Тот навіть забув додати обов’язкові титули "великий дім, життя, здоров’я, сила". Але ось він заспокоївся і зручно вмостився на лаві. Настрій його змінився, коли погляд упав на купку папірусів.

— Ти сам знаєш, Джогенро, я покладав на тебе великі надії, — неголосно, наче сам до себе, промовив він. — Нелегко було послати тебе до Синів Неба. Але я боровся за тебе, бо вірив, що ти незрівнянно піднесеш могутність храму Тота. Я сподівався, що ти відкриєш знання тільки майстрам Носатого, які стали б справжніми володарями над смертними. Але ти посіяв серед черні руйнівні знання, які, наче шашіль, підточують віковічний стовбур влади. І тому тебе необхідно знищити!

Жрець змовк, щоб Джогенра глибше усвідомив свою приреченість. Людина стає м’якою, як річковий мул священного Нілу, коли її готують до зустрічі з богом смерті Анубісом.

— Але ти можеш пом’якшити собі кару, — знову почав він. — Якщо ти повернеш те, що взяло море, кат обере тобі найлегшу смерть. Ти навіки заснеш серед пахощів квітів, а коли засинатимеш, перед тобою, як у казці, танцюватимуть прекрасні рабині, чорні, червоні, жовті і білі... Отже, скажи, що таке "реактор"? Поясни мені, що таке "пульт"?

(Продовження на наступній сторінці)