«Гості з греків» Юрій Ячейкін

Читати онлайн твір Юрія Ячейкіна «Гості з греків»

A- A+ A A1 A2 A3

Бентежно дивився йому в очі Ілля, нічого не бачив, крім несамовитих, незгасних зіниць, що ширилися чорно і заступали всенький білий світ. Вони були, як вогненні кола, що пронизували усе його єство і тьмарили думки. І сидень заплющив обважніли повіки…

Коли прокинувся, з подивом спостеріг, що стоїть посеред хатини на своїх неслухняних ногах. Що було? Сон? Марення? Як він підвівся? Озирнувся, у хаті — нікого. Наснилося? Але був чомусь певен, що може ходити… Може?!.. Він обережно підняв праву ногу і ступнув… Потім ще, сміливіше… Ноги слухалися його!.. Хитаючись, повільно і непевно, він пішов надвір, переступив поріг і впав на руки батька непритомний…

Хто були ті люди?

Мати казала:

— Добрі чаклуни. Не інакше — волхви заходили… Хай їм буде щастя та всякого достатку!..

Давно вже міцно стояв на ногах Ілля. А допоміг йому коваль Любота, якого теж у Карачарові мали за чаклуна. Завжди чорний, похмурий, весь у кіптяві, він у своїй темній з червоними відблисками кузні виглядав на злого духа. Але майстрував добре.

Колись Любота був таким же орачем, як усі, та раптом покинув сільську працю, узяв тлумачок і, нічого не кажучи, геть зник. Років десять його не було. А тоді, коли вже ніхто його і не чекав, раптом з’явився і почав ковалювати. Неспокійний і незбагненний був чоловік. Чаклун, видно, заприязнив у мандрах із духами…

Раніше його інакше називали, Любота — то прізвисько нове. Коли його запитували, чому він покинув оранку, а взявся за ковалювання, відповідав коротко, всім однаково:

— Люба робота…

Отак його і почали називати — "Люба робота". А потім, якось непомітно, два слова злилися в одне — "Любота".

Того вікопомного дня, надвечір, несподівано назирнув коваль до їхньої хати, глипнув спідлоба на Іллю і понуро буркнув:

— Тепер більше ходи… По гриби, по ягоди…

Сказав оце й пішов.

Послухався Ілля. Ходив по гриби та ягоди, і від того ходіння з приємною млостю нили м’язи на ногах, наливаючись силою. А коли цей здоровий біль минувся, знову прийшов Любота, щоб з порога буркнути:

— Бігай і стрибай…

З того й повелося. Наступна порада була: щоранку класти на плечі важкеньку, але по силі ніг, колоду і присідати. А потім іти до нього, до Люботи, в кузню і місити ногами глину для формочок. Отакий був коваль Любота! Хоч і потоваришував із духами, але, видно, з добрими…

А мати є мати, досі за Ілейкою потерпала, хоч Ілейка вже не одне літо, як побрався з дочкою старого бортника Тихомира Вулика, і мали вони прегарного сина — Божедара. Власне, тому й подався Ілля на горішній торг, щоб знайти дарунки для дружини Любаші і укоханого дідом та бабою онука. Світле щастя завітало і оселилося в їхнім дворі. Мати мало не щодня вдячно згадувала невідомих прийшлих чаклунів:

— Хай буде добрим волхвам здоров’я та всякого достатку! Хай обходить їх лихо і кривда!.. Ох, не бачила я їх, добродіїв… Не вклонилася, не дякувала… Ох!..

Усякого ловкого краму на торзі було, з візерунками і написами. Навіть на дерев’яних тарелях бігла мистецьки вирізьблена дичина, а що вже й казати про оздоблені черленим сріблом турячі роги для питва, жіночі колти, різьблені по кості-рукояті ножі, глеки і корчаги. А ось товар із Волзьких Булгар — красне шитво, намисто, серги, ножі й сокири, широкі шкіряні пояси з мідними бляхами, вигнуті серпом булгарські мечі, міцні і гострі, та незручні для русичів, що звикли до прямих і загострених з обох боків. Як ніхто, зналися булгарські майстри на залізі, та щось не боронило воно їх на раті… Ілля узяв великий і важкенький замок, такий, що хоч городську браму зачиняй, на зворотному боці помітив дрібний напис руською мовою: "Зробив почитатель майстрів, кормилець удів і сиріт, син Муси, залізного діла умілець Шагід-Улла". Ілля розумівся на грамоті — навчив його той же Любота. Так само, як навчив ковалювати. Та що найбільше Іллю вразило і до пам’яті вкарбувалося — це різьблений напис на труні, — був на торзі і такий крам: "Людино! Смерть — чаша: всі люди піють з неї; труна — двері: всі люди входять в них. Стережись!" Наступного дня гірко промовляв Ілля ці слова, що пригадалися йому як зле віщування, і картав себе за те, що негайно ж до Карачарова не повернувся, не випряг із воза коня, не побіг туди щодуху… Але звідки міг знати?!

А зараз він спокійно ходив і придивлявся, що купити на дарунок, коли батьки вторгують і стане грошей. Примітив намисто з білих і червоних камінців гірського кришталю, а ще хлоп’ячі шкіряні чобітки з дірочками вгорі у дрібних мідних кільцях і тиснені по халяві плетеним ремінцем. Божедар про такі і не мріяв. Що ж, дужче радітиме!

От що не подобалося Іллі — то це городський Перун, що височів на вічовому майдані, поблизу дозорної вежі, де зависали біля сторожки воїнів бронзові, щоб гучніше гули на сполох, била. Стояв Перун такий чорний, такий закіптявлений, ніби рік не вилазив із кузні. А все чому? Бо муромляни виклали на землі кам’яну квітку на вісім пелюсток, усередині ж вкопали стояк Перуна. У кожній пелюстці, мов у чаші, незгасно палахкотіла смола. І от, звідки б не повівав вітер, чорний смоляний дим обкурював світлого бога неба і блискавок.

До вечора з усім упорались: і своє продали, і чуже купили. Ночувати повкладалися на возі, тут-таки — на сільському торзі. Ілля до зірок оповідав батькам про чорного, як вуглина, Перуна. А може, то не Перун? Може, то Сімаргл або Дажбог? Хтозна, не добереш, бо геть увесь закіптявлений…

Повставали з першими півнями, а з другими були вже біля міської брами. Терпляче, як і всі, хто зранку в дорогу налагодився, чекали. Знали: чатові одкриють, як заголосять треті півні.

Після полудня замаячив перед ними знайомий пагорбок, з якого відкривалося село Карачарове. Виїхали і не впізнали рідну місцину. Вражені зупинили коня й мовчки дивилися: долі перед очима темніло попелище, що досі курилося сивуватими димками. Стояла цвинтарна тиша, яку порушувало тільки виття осиротілих псів. Жах пойняв подорожніх. Ілля вдарив коня батогом, і візок хутко покотився вниз, на згарище, яке ще вчора називалося селом Карачаровим.

Не знати чому, Ілля зупинив коня біля колишньої Люботиної кузні і зайшов на ковалеве обійстя. Чи не тому, що сподівався побачити Люботу живим і дізнатися про дружину та сина? Безлюдно було і тихо, але Ілля чомусь був певен, що побачить Люботу. І він побачив його. Коваль, розкинувши руки, непорушно лежав обличчям униз серед двору. В десниці досі стискував довгого меча, на якому запеклася чиясь кров і налипло чорне волосся. Десниця була витягнута вперед, ніби й мертвим Любота намагався дістати мечем ворога. На попелищі, що лишилося від кузні і вже ледь курилося, обережно, щоб не обпектися, ступав здоровезний рудий кіт і дико нявчав. Ілля перевернув Люботу горілиць. Із грудей коваля стирчало чотири поламані стріли — зламав їх, падаючи на землю. Ілля розчепив його міцно стиснуті пальці і взяв меча, вирвав віхоть трави і витер лезо. З одного боку на мечі було вибито: "Любота", з другого: "коваль".

Чи лишився хто живий? Чи врятувався? Ілля розумів — ніхто не врятувався. Інакше прибіг би до Мурома і вдарив у била на сполох. І нараз йому спало на думку, що врятувався він, Ілля, і що це він мусить підняти тривогу. Миттю випряг Сивушку, скочив верхи без сідла, гукнув батькам: "Я — до Мурома!" — і вдарив п’ятами коня у боки…

Годин за п’ять через згарище щодуху промчала збройна боярська залога. Іллі серед них не було; видно, його заморений кінь не встигав за свіжими кіньми воїнів. Дружина не зупинилася, не розпитувала — сліди нападників були виразно видні, і воїни кинулися навздогін по тих слідах. Ілля повернувся надвечір, та не з боку Мурома, а виїхав із лісу. Когось тримав на руках. Це була забита Любаша…

Ніч сидів Ілля над нею, вклав їй у мертву руку дарунок — намисто із білих і червоних кришталиків. Тихо було. Змовкли пси. А десь під ранок, коли небо ледь посвітлішало, а з лісу виповз прозорий туманець, почав Іллі ввижатися дитячий плач. Тихий, журливий дитячий плач… Думав Ілля — божеволіє. І хотів збожеволіти, дослухаючись того розпачливого плачу, що бринів невгавно у вухах. Здавалося, квилила сама земля. Тінню підійшла до нього мати і сказала:

— Чуєш? Ніби діти плачуть…

І тоді зрозумів Ілля, що йому не ввижається, що це справді десь плачуть діти. Рвучко піднявся, прислухався у чутливій передранковій тиші і пішов на голоси. Плач линув із сусіднього двору Омеляна Орача, спаленого і відкритого усім вітрам, як і інші. Нікого не було видно. Але голоси чулися виразніше, хоч і глухо, ніби йшли з-під землі. Озирнувся Ілля на всі боки, шукаючи — звідки? Побачив забитого коня, що лежав на боці, витягнувши довгу шию із сплутаною гривою. Біля коня валявся перетятий аркан. Ясно стало Іллі, що тут відбулося. Мабуть, скочив Орач на коня, впав на нього аркан, та Омелян перерубав його. Але, певно, другий знайшовся, а кінь у сутичці загинув.

Саме на тому місці, де лежав кінь, викопав колись Омелян льох. Під конем була ляда, що вела до того льоху. Ілля відтяг коня і підняв ляду. У льоху біліли плямами два личка. Орачеві діти — син та дочка.

— Вилазьте, — мовив до них Ілля. — Не бійтеся…

— Це ви, дядьку Ілля? — запитав хлопчик.

— Я, — відповів. — Вилазьте…

— А де тато і мама?

(Продовження на наступній сторінці)