— Ну, то ще велике питане... Я тут роблю то всьо, що мушу, а там була би вільна принайменше від всякого примусу... Але як би там не було, старайтеся ніколи не критикувати і не збивати тої моєї одинокої постанови, а буду вас уважати за доброго приятеля.
II
По двох місяцях увиділися здалека і прискорили до себе.
— Що ж дієся з Вами, що чувати!? — спитала Альва. Звинявся перешкодами, але вона перебила:
— Я все тої засади, що хто без питання оправдує себе, той почуваєся до вини, отже, лишім се, а говорім про що інше.
Відкинув остро голову і глянув на Альву.
— Перепрошаю! Якраз говорім про сю річ... Між моїми найближчими нема такого, який знав би мене. Нема навіть перед ким переповісти планів, аби самому схопити непорочність творчої ідеї. Я не маю часу допильнувати своєї праці, але маю приятелів, у яких найдеться час псувати її. Отже, як я не є собою, то не можу видітися з людьми. Я опинився серед економічних обставин, в яких панує філософія стерва. Всі інші люди при стерві забувають ідею. Стерво придавило штуку, а вивело історію.
— Я хотіла би видіти Вас тоді, коли Ви не є собою.
— Мало цікавого, бо тоді мовчу або клену, як моряк, і скачу з поверхів по Альпах та Гімалаях.
Тут надійшов знайомий урядник, привітався, сказав, що завтра буде засідання урядничого виділу, і спитав Крису, чому він не був на останнім засіданні.
— Я прецінь не належу до виділу.
— Се нічо; гості такі, як Ви, все для нас потрібні. Можете прецінь виказати свою думку і порадити нам не в одній пекучій справі. Я був певний, що Ви явитеся, і чекав на Вас.
— Несподіване се, Ви забагато приписуєте мені, тим часом я не маю опиту в урядничих справах, аби міг аж дораджувати і забирати в них голос.
Урядник не давався переконати.
— Лишіть критику на себе, а прийдіть конче завтра з панною Серпенс, я Вас прошу... Криса відповів не думаючи:
— Не буду міг прийти завтра, бо в мене жінка хора. Урядник здивувався.
— Ви жонаті?
Криса глянув на Альву, вона поблідла так, що її малі очі поза цвікером ще більше звузилися і стали студені і без краски як скло, але він засміявся вголос:
— Аякже! Ви не знаєте?! Се прецінь загальновідома справа.
— Я би був ніколи не сподівався ceгo й не можу собі уявити Вас жонатого!
Урядник розпрощався, Криса взяв Альву під руку і йшли боком ринку. Був лихий, що так скоро без застанови виявився з одного зі своїх найбільших болів.
Він не вилічився ще з одної молодої хиби: шукати близької душі поза людським світом, відкривати далекі утаєні осібняки
Закутини.
Close . А поводився в тім дусі з запалом, терпеливістю і посвятою артиста і природника, який гонить не для себе, лиш за здобутками для штуки і науки.
Коли ж тепер зайшлася несподівана обставина, то Альва не буде вже поводитися свобідно, самостійно, але буде зв'язана закостенілою мораллю своєї міщанської рідні та зведеного суспільства.
Криса зареготався насилу:
— І Ви також не знали, що я жонатий? Альва за весь час не придумала нічого, лиш відповіла сухо:
— Ні... Я навіть ніколи не зостановлялася над сим. Він став поважний, попробував м'ягким рухом її рам'я і говорив спокійно:
— Не бійтеся, моя жінка добра і культурна людина. Оноди[5] прийшла до мене товаришка. В кухні стоїть жінчина мати, жінка й її сестра, я цілуюся з товаришкою, вона розглянулася і спаленіла, я представляю її своїм, веду в комнату, товаришка оповідає мені свою справу, я даю їй раду, але по якімсь часі виджу, що ми самі, а з кухні ніхто не входить. Отвираю двері і питаю, чому нас самих лишили, а мати відповідає спокійно: "Не маємо часу, треба допильнувати обіду, зрештою, пощо будемо вам "перешкоджати".
— Я у себе дома не могла би бути така свобідна. Ніби нічого би мені не сказали, аби зазначити, що мають велике довір'я до мене, але я не могла би стерпіти, аби вони поводилися зі мною так, що знають більше, ніж на ділі було би, а не хотять сего передо мною показати. Страшенно ненавиджу таких хвиль, коли приловлю матір або кого іншого зі своїх, як він під якою там покришкою слідить і стереже мене. Виправляю тоді велику авантуру, лючуся і кричу.
— Ви вмієте лютитися?
— Се негарно вправді, але признаюся, що потрафлю навіть дуже сердитися і кричати...
— Хотів би я Вас видіти тоді.
В горлі Альви заграв кларнетовий сміх. По хвилі додала:
— Ох, ті родичі, та рідня! Моя мрія — випровадитися від них і замешкати по-кавалірськи. Все мрію про маленький покоїк, такий, аби я лише сама могла в нім бути і поміститися зі всім, що мені треба.
— Малий покій давить душу. Мені здавало би ся все, що я в тюрмі і стіни потріскають від мене на сто вітрів. Я мрію про велику, обширну комнату, ясні стіни, одна від другої так далеко, щоби в сумерку здавалося, що їм нема кінця. В однім куті лежанка, столик і поличка на книжки. А довкола тишина і спокій.
— І довго видержали би Ви серед такого спокою?
— Цілі літа! Лише від часу до часу виїхав би до великого міста, побув там трохи, оглянув, що треба, і гайда в тишу й самоту! Але працював би, творив чуда!
— Так, самі, без живої душі?
— Но... хіба би найшлася сестра по душі... Знаєте, я син люду і природи. Я розумію і відчуваю природу, але люблю бути серед неї лише сам. Найлюбіша людина в хаті була би для мене завадою серед лісових дум. Як я серед природи сам, тоді зливаюся з нею в один світ... Люблю весну, літо, осінь, але ненавиджу зими.
— Я люблю природу, але вона не раз дика, насильна. А щодо зими, то ми різнимося в уподобаннях, бо я люблю лише зиму.
Криса глянув здивований на Альву.
— Ви любите зиму? Таж в ній нема нічого живого, лише біла мертвота.
— Чому мертвота? Прецінь природа взимі також живе.
— Як живе! Хіба відпочиває, спить.
— А відпочинок і сон, чи се не житє?
— Так, але супроти весни, — се майже студена смерть.
— Я не люблю весни, через її змінчивість.
— А багатство красок, пробудження життя навесні?
— А біла, непорочна краска зими не гарна?
— Гарна, але скучна. Я люблю життя.
Альва стряслася.
— Ох, я не люблю життя. Не перечу, що воно може мати для людей принаду, але я волію смерть. Криса глянув на неї.
— Так-так, — додала вона з дитинячим спокоєм. — Знаєте, я оправдую самобійства і сама навіть мрію про самобійство.
— Що ж з Вами діється? — спитав Криса. — Ви, певно, пережили якісь сумні історії, розчарування.
— Ні, борони боже! У мене не було зовсім ніяких історій, лише сіре, одностайне життя.
— А звідки ж ті думки про самобійство? Альва говорила спокійно:
— Звичайно, мають люди якусь мету перед собою, що їх в'яже, дає їм вдоволення, і вони мають для чого чи для кого жити, а я не маю жодної цілі, в додатку зовсім ні до чого не надаюся, не представляю ніякої вартості ні для себе, ні для людей, нічим не визначаюся, ні до чого не маю здібності... Взагалі, такий собі з мене безвартний непотріб, завада, бараняча голова, та й годі! Жити так, як би я хотіла, — не можу, а так як треба, — не вмію, отже, найліпше уступитися людям... Так одного гарного ранку довідаєтеся лише, що мене вже нема. Не буде по кім жалувати, але підете на похорон?
— Ні, заявляю Вам згори, що не піду!
— Та-а-к? А, гарно! Се по-приятельськи?
— Я приятель лише в життєвій боротьбі, а хорих і смерті не люблю... Зрештою, не говорім нині про се... От, я мав Вас про що іншого спитати.
— Прошу.
— Тямите, як ми за другим разом по нашім познайомленню ішли до різьб'яра Н.?
— Так, тямлю.
— Скажіть мені отверто, що думали Ви тоді, як ми йшли до його робітні? Альва станула здивована:
— Чому питаєте? Я тоді над нічим особлившим не думала.
— Може, не пригадуєте добре...
— Але ж, навпаки, дуже добре тямлю ту хвилю! Ми йшли до робітні Н. і мали оглянути його різьби.
— Ho, но, і що ж більше?
— Не застали його і вернулися.
— А чого ж ви тоді так поблідли, майже зелені стали?
— Я поблідла? Ні... так не могло бути... Чого? Прецінь не було до того ніякої причини!
— Даруйте, я думав, що Ви тоді зі страхом ідете зі мною. Зрештою, в тім не було би нічого дивного... Видіти чоловіка другий раз в житті і йти з ним чортзна-куди...
— Але ж Ви засадничо ошибаєтеся. Я прецінь не мала ніякої причини боятися Вас. Скажу лише стільки, що саме тоді, як ми йшли якоюсь вулицею, ви взяли мене під руку, то мене се вразило, але чому, сама не знаю і давно забула.
Криса засміявся.
— Люблю все, щоби товариш, який іде зі мною під руку, був певний і свідомий сили з мого боку і хочу також пересвідчитися про його силу.
А в душі подумав: "Що варта дівчина чи жінка, пізнаю все по руці і рамені".
Альва спитала:
— Котра се година може бути?
— Дев'ята.
(Продовження на наступній сторінці)