Тiльки переступив порiг батькiвської хати, а на нього вже чекала урядова телеграма: Термiново повертайтеся iнститут".
Реактор Мировича мiнiстр i комiсiя визнали найперспективнiшим на даному етапi, справдi найдешевшим, який не потребує будiвництва велетенських пiдземних шахт в разi аварiї. Його можна ставити всюди, де є рiчка чи озеро. Утвердилася думка, що його можна споруджувати бiля великих мiст, де є залiзничнi комунікації, робоча сила, житло.
Мiнiстр доповiв про це "на найвищому рiвнi", групу щедро фiнансують, змiцнюють потрiбними спецiалiстами, створюють їй особливi умови, щоб у найкоротшi строки готовий, викiнчений у всiх деталях проект реактора можна було видати будiвельникам.
Олександр працював як заклятий. IЦоб не гаяти часу, навiть вiдклав весiлля з Ольгою, i вона мало не вийшла замiж за iншого. Про реактор Мировича злословили, називали його дилетантським. Сашковi й самому такий блискавичний успiх здавався примарним, чекав, ось-ось його розвiнчають i висмiють i вiн, ославлений, повернеться в свої глухi Городища викладати фiзику в школi. Але могутня адмiнiстративна машина вже пiдхопила проект. Реактор Мировича коштував лише пiвмiльярда карбованцiв (разом з житловим сектором), державi потрiбнi були атомнi електростанцiї, щоб забезпечити електрикою країни Варшавського договору, хтось "на самiй горi" похвалив його, сказав президентовi Академiї наук, щоб той приголубив обдарованого вченого. Мирович отримав .державну премiю, опозицiонери замовкли. Коли реактор іноді називали дилетантським (про це Олександровi Iвановичу доносили). вiн великодушно вiдсмiювався: "Та воно все генiальне на перший погляд здається елементарним, дилетантським, бо геніальне..."
Але найбiльшою радiстю для Олександра Iвановича було те, що уряд пiдтримав його пропозицiю будувати атомну в отчому краї, за двадцять кiлометрiв вiд рiдних Городищ, у яких бував рiдше й рiдше. Тепер з’явилася начеб службова нагода – закладали блок "А". На п’ятдесятирiччя його нагородили Золотою Зiркою, i авторитет Мировича в атомнiй енергетицi став непохитний. Єдине, чого вiн не досяг iще, звання академiка, хоч академiком його часто називали самi атомнi енергетики i партiйне керiвництво тих регiонiв, де будуються реактори.
Коли помер батько, Олександр Іванович саме був на Україні, в Одесi, поблизу якої зараз спорджують атомну. Ольга зателефонувала йому до готелю, i Мирович виїхав на похорон наступного дня. Секретар обкому дав свою службову машину, i ось вiн уже в Iвангородi, заходить до райкому.
Перший – Андрiй Тимофiйович, присланий з iншого району, вiн нiколи раніше не зустрiчався з такою величиною. Тому й улесливий, запобiгливо-чемний.
– Дзвонили, дзвонили менi з обкому. Радий з вами познайомитися i поспiвчувати. Жаль, втратили батька, а район iще одного самовiдданого ветерана колгоспного руху i вiйни. Чим можемо прислужитися, Олександре Iвановичу?
– У Городищах тепер бригада, а в Трилiсах голови колгоспу не знаю. Треба труну зробити, вантажiвку видiлити, оркестр зiбрати. Новий голова колгоспу може й не знати татових i моїх заслуг, а клянчити у нього, пояснювати... самi розумiєте. Зателефонуйте, щоб усе було на рiвнi. Ну i харчу на поминання... –
Олександр Іванович розстебнув макiнтош, вiдкинувся ва спинку крiсла, сяйнула на лацканi Золота Зiрка, i секретар налiг на селектор.
– Споживспiлка? Юрко! Через двi години щоб був у Городищах, у батька славетного нашого земляка, академiка Мировича... Повторюю. Ми-ро-ви-ча, того, що винайшов реактор. Так-так, iз ваших Городищ. Нiколи менi все тобi пояснювати. Будь там, у батька, який помер... Та не мороч голови: помер батько, а поїдеш до сина. Запишеш усе, що замовлять на поминки, i витруси загашники своїх годувальників...
Перший вимкнув селектор, заусмiхався. Полегшено закурив.
– Головi дзвонив. його розшукують зараз по рації. Буде у вас дома як штик. Не церемоньтеся, то такий вайло, що сам не здогадається або забуде. Треба гнати, а нiким його замiнити. З такими перебудову не зрушиш з мiсця. Будуть якісь проблеми телефонуйте менi по прямому.
Проводжаючи Мировича, секретар вийшов з ним аж до машини i запитав:
– Олексавдре Iвановичу, це ваша ідея будувати в районi атомну станцiю?
– Нi. Це дiло державне, сперте на економiчну полiтику найвищого рангу. В даному разi щаслива випадковiсть...
Машина рвонула i покатила до Горадищ.
Перший, начеб навздогiн їй, кинув недопалок. Зiтхнув випростався. Обличчя стало значуще, навiть набурмосене.
– Сiвба на носi, а я день, вважай, згаяв. Коли ж перебудовуватися?
4.
Мiсто атомних енергетикiв. Молоде, з оддалiк навiть романтичне, наче й не запустило свого корiння в цю землю, а летить над нею; високi старi сосни стремлять над будинками, як щогли, напни вiтрила, і мiсто, що стоїть на березi рiчки, легко попливе по хвилях. Можливо, ще й не позначене на всiх картах, таке воно юне. Його жителi не засмиканi ремонтами квартир і будинків, весь будівничий азарт іде на нові висотні помешкання, на впорядкування дворів, майданчиків для відпочинку. Жителі його лише знайомляться між собою. Місто ще не має своїх традицій, свого неповторного житейського укладу, бо й звичаї сюди привезли з околишніх сіл і районів, як речі, чимось милі твоїй душі, але архаїчні, немодні, отож тільки для власного, без сторонніх очей, користування. Місто це iснує лише тому, що отам, неподалiк вiд нього, в бетонованих гамiвних сорочках ретельно діють чотири атомні реактори, кожен з яких щогодини впорскує в енергосистему країни мiльйон кіловат-годин. Енергiя ця справдi вкрай дешева, реактори тихо сопуть у бетонних скринях, не чадячи, не пожираючи вугiлля чи нафти. Атомна станцiя чиста i навiть по-своєму красива. Наче й немає її поблизу. Переступивши порiг, весь персонал переодягається в бiлi комбінезони, бiлi черевики, бiлi очіпки, бiлi рукавички. Та лiкарi так не переодягаються, йдучи до хворих у палату.
На станцiї люди швидко доскакують високих посад, бо тут рано йдуть на пенсiю (майже як танцюристи, замолоду, коли ще жить i жить, не косуючи оком на заднi колеса), звiльняються посади. Станцiя на доброму рахунку i в Мiнiстерства енергетики, i в держави, жене свої кiловати щосили, жене майже без передиху. Начальник будiвельного пiдроздiлу вже поблискує Золотою Зiркою i республiканським депутатським значком, подейкують, що вiн ванiть затирає, причавлює своїм авторитетом самого директора станцiї, в якого такi вiдзнаки ще десь попереду, та коли справи йтимуть саме отак, матиме i вiн.
Цьому молодому мiсту найбiльше пасує лiто, коли його вiкна i дверi навстiж, коли його заливає одчайдушна зелень, коли щедро вiддаються його жителям велика рiчка, грибнi i ягiднi лiси. Звiдси одна сiм’я вавiть помiняла свою квартиру на ленiнградську, без доплати, тiльки на одну кiмнатину менше. Мiсто безоглядно заниджує до себе молодь iз сiл прилеглих районiв, од того, природно, села вiдчутно занидiли, деякi стали неперспективними, але... щогодини мiсто дає в енергосистему чотири мiльйони кiловат. Не жарти. Правда, розплачується за це знову ж таки село.
Хоч у мiстi культ лiта, однак i ця рання весна, квітень, що непомiтно перекотиться в травень, теж пора прекрасна. Так уже облесно вилизує його проспекти i мiкрорайони квiтневе сонечко, що мiсто аж розiмлiло вiд давно очiкуваної благодатi.
В одному з його дворiв граються у класи дiти, стрибаючи на однiй нозi по теплому асфальту, вимитому двiрничкою Одаркою, яку привiз сюди iз села дядько Степан, бо дружина його померла, залишивши хлопчика i дiвчинку без мами. Привiз, щоб тiтка Дарка стала мамою Руслановi й Лiдi.
З досвiтку працює в дворi прибиральницею. Он вона сидить на вишурганiй, ще не пофарбованiй до Травневих снят лавчинi бiля входу в будинок.
Одарка вродлива, але врода ця тиха i спершу непоказна зовсiм. Треба з Даркою поговорити, окремо роздивитися її очi з якоюсь рухливою прозеленню й теплими iскорками, й м’яко викоченi губи, рiвне, завжди трiшки зволожене вiд хвилювання чоло. Отодi лише зрозумiєш: вродлива.
Зараз погляд її покiрний, начеб винуватий перед кожним, хто виходить з будинку чи заходить до нього. Сорок лiт їй ще немає, але сама вона вважає, що вже їде з торгу, спродалася, що вже тiтка, хоч своїх дiтей i не народжувала.
Іде з магазину бабуся з сiткою картоплi – сусiдка, яка живе над ними.
– Не з’явився, Дарочко?
– Буде, зараз прийде Степан. Затримався, либонь, на роботі. Не журiться...
– Менi, Дарочко, байдуже, а от ти поневiряєшся за що? До мiста тебе забрав? А яка б дурна пiшла на двоє чужих дiтей, та ще й за п’яничку? Не одну просив за милу душу, навiть приводив зо три... але не втрималася жодна.
– Прийде вiн, тiтко Марино, бо знає: тато мій помер учора. Вискочив Степан замок дружку вставити у дверi. Зараз буде.
– Агiй! Вставить замок, розчавлять пляшку, тодi годинник у них зупиняється, язик меле час...
– Прийняли "сухий закон" у мiстi. І не п’яничка вiн у мене, а так... не без того... інодi. Жiночих рук на похоронi треба, мама сама не впорається, а я сиджу осьдечки, як бариня. Встидно без дiла сидiти.
Бабуся прокашлялася, безнадiйно махнула рукою i пошургала розтоптаними суконними бурками до будинку.
Дарочка запечалилася знову. Поглядає то на своїх дiей, якi граються в пiску, то на годинник на руцi, то в бік вулицi. Нема чоловiка. Вранцi побiг випити пива i нема вже третю годину. Невже доведеться їхати до Городищ самiй з дiтьми?
Бiжить дiвчинка зi школи, сусiдська, доця якогось начальника з атомної.
(Продовження на наступній сторінці)