Тобі, Тату, як привіт з України.
1
У завивалі тихих вечорів
Співає-думає церков бароко, —
І обсипається потужний спів
В зорі вечірньої огненний спокій.
Господен шлях – спустошені поля.
Проходить іноді Господь полями.
Спадає лист… Господь глядить здаля
На тліючі в спаданню плями,
На цвинтар білий, на хрестів юрбу,
На зграї гайвороння в мутнім небі. —
І тихо так одходить за вербу,
За обрій, за його багряний гребінь.
2
Мутніють досвітки над гаєм;
У сірих обріях поля.
І знов дороги умирають
В сухих рудавних коліях.
І знов іде широким колом
Дзвіниця синя з-за верби,
А там ген-ген на видноколі,
Село й спустошені горби.
Тріпоче вітер бубонцями,
Зростають рідні пустирі.
А понад ними пастухами
Ідуть два янголи в горі.
Вони, як велетні повстали,
Мов по воді полями йдуть,
І бачиш ти, рожеві далі
Юрбою янголів цвітуть.
3
Під вечеровим розсипом огнів
Зростають чорними садами ночі,
І от розбуджений пташиний спів
Пітьму важку срібляним током точить.
Ах, се країна попелу й пожежі!
Непевні в ній будівлі деревляні —
Хвіст лисячий огня не вбережеш,
Коли він чоловічий зріст дістане.
Дзвіниця деревляна загуде:
Жаліється і бовкає над силу,
Мов за тріским огнем, на неї йде,
Змежаючи безмежність – всесвіт цілий.
І от побачив зір паламаря,
Там, де у тьму зникає шпиль дзвіниці,
Мов янголи над зводом вівтаря
Знялись в тривожній ореолі птиці.
І він глядів у миготіння крил,
І бачив – тихо янголи кружляють,
А проміж них промінить твердо шпиль
Над обступаючими ніч полями.