Якось спробувала я так зробити. Вийшовши з брами будинку, де живуть панство Заславські, я навмання пустилась ліворуч. Ішла… йшла і сама незчулась, як загубила місто й опинилась на якихось горбках, покритих травою і кущиками. Я не знала, що в такій безпосередній близькості від міста може рости така цілинна трава і такі безпретензійні, такі рідкі кущики тернини і глоду. Я сіла на толоку спиною до панорами Львова, і здалося мені, що я в рідному Станіславі. Знаєте те місце, що за Бистрицею, у напрямі Пісочного? Під рукою в мене знайшлась фіолетова материнка, я розтерла її між пальцями і понюхала, наче євшан-зілля. Я просто втратила голову. Не могла догадатися, звідки я потрапила сюди і як мені вертатися назад. Бачили тільки голубе небо над собою і обриси лісу чи парку вдалині. Пригадався любий Станіслав, і мені страшенно, до сліз, як малій дитині, захотілося додому. В тій хвилі не думала я ні про безробітного батька, ні про всі ті прикрості, що їх мала я в батьківському домі.
Моя душа прагнула тільки одного: додому! До мами! До того, кого не могло й не хотіло забути моє серце.
— Добридень, що ви тут поробляєте? — привів мене до пам'яті чийсь голос.
Я зірвалась на ноги. Мені видалось спершу, що хтось не тільки дивиться на мене, але й бачить наскрізь мої думки.
Переді мною стояла усміхнена… — вгадайте — хто? — Ривка Зальц, дочка дрібного купчика із Станіслава, в якого і моя мама іноді купувала щось.
У того Зальца, як звичайно у бідняків, була ціла купа дітей, і такі всі вони були подібні одне до одного, що іноді здавалося просто неможливим розрізнити їх. Цю Ривку знала я тому, що вона шила сорочки моєму батькові, ще коли я не бралась до шиття.
Ми привітались дуже сердечно. Видно було, що Ривці я теж нагадала щось дороге. Розговорились. Виходить, що Ривка теж приїхала до Львова вчитись крою.
— Ви знаєте, панно Кравчик, я трохи вмію шити. От чоловічі сорочки, як самі знаєте, і для селян всякі куртки та спідниці. Але тепер це шити вже не варт. Тепер фабрики випускають стільки готового дрантя, що селянам невигідно давати шити, хіба ні? Нащо йому платити кравчисі і чекати, коли він за малі гроші дістане відразу готове? А шити для пань я ще не вмію… я ще боюсь… В мене у Львові є тітка. Татова сестра. Бездітна вдова. От я в неї живу… і ходжу вчитися до одного майстра… Якби в мене були гроші, то я б пішла на платні курси і за три місяці навчилася б стільки, як за три роки, хіба ні? Але звідки в мене можуть бути гроші, як мій тато щораз менше торгує, хіба ні?
Вона примостилася коло мене і почала розказувати (так і чулось, що їй потрібно виговоритися перед кимсь), яку велику майстерню держить її хазяїн. Працюють там чотирнадцять дівчат, з яких чотири є вже челяднички, а решта ще учениці. Захопившись власною розповіддю, Ривка і незчулась, як почала сама марити… чужими достатками.
Ах, які елегантні пані шиють собі в них сукенки! Як прийде якась на примірку, то потім цілий день салон, де відбувається примірка, пахне… Парижем! А до яких шикарних квартир відносила вона колись роботу! (Тепер роблять це молодші за неї учениці). Які пишні меблі, які чудові квіти, справжній рай на землі, який посуд, які картини бачили її очі…
Вона справді нагадувала мені дівчину з казки, яка мріє про палац зачарованої королівни.
Та от Ривка отямилась і, помітивши мою присутність, поцікавилась врешті, що я роблю у Львові.
Вона чула, що я заміж виходжу, хіба ні? То, може, я приїхала до Львова купувати собі посаг? Якщо я не матиму нічого проти, то вона охоче допоможе мені в цьому. Хоч вона тільки бідна єврейська дівчина, але вона надивилась по багатих квартирах на такі чудеса, що вона стала сама непогано розуміти, що модне й елегантне. Хай я тільки їй дам знати, коли вибираюсь на закупи, а вона вже якось викрутиться від роботи і піде зі мною по крамницях… А чи я знаю, що в них є дуже добра організація між дівчатами? Одна за одну, за малим винятком, стоїть твердо як мур, хіба ні?
Ривка засипала мене таким градом слів і була така впевнена, що я приїхала до Львова купувати собі посаг, що в мене не вистачило мужності сказати їй правду.
Я свідома того, що за це не похвалив би мене мій Казимир (чи буде він колись мій?), але в мене збунтувалося щось, що роками вбивало мені в голову моє оточення. Я не могла поставити себе поруч Ривки і признатись їй чесно, що я теж… приїхала до Львова вдосконалювати мою кравецьку освіту, бо в нас у хаті така сама бідність, як і в Зальців.
Я, правда, не розказувала їй нічого про моє весілля, але й не заперечувала. Адресу, що її мені записала Ривка, я автоматично всунула в торбинку. Я і так знала, що ніколи не доведеться мені скористатися з неї.
Ривка провела мене аж на вулицю Мохнацького. На запитання, де я живу, дала я їй досить-таки туманну відповідь. Я хотіла чимшвидше позбутися товариства Ривки. Я боялась, щоб хтось із сім'ї Заславських не побачив мене в її товаристві.
Знервована від цього остраху, я майже грубо відпровадила Ривку.
"Що сталося? — питали мене її чорні, справді прекрасні очі. — Що сталося? Я хочу допомогти тобі, а ти так нечемно відштовхуєш мене. Чому це так?"
Ах, я сама не зуміла б відповісти на ці запитання. Часом здавалося мені, що блукаю я в густому лісі і в розпачі шукаю дорогу… А від цього багато муки моєму серцю…
Прийшовши додому (невже ж це дім мій?) після зустрічі з Ривкою, я мусила засісти писати листа матусі. Описуючи свою тугу за батьківським домом загалом, я вже сама не знала, кого більше стосуються мої слова — мами чи… Казимира. Знала я лише те, що від тих літер, які я виводила на папері, мені ставало легше на серці.
Увійшла пані добродійка і застала мене за писанням листа.
— О, — промовила якось справді по-сахаринному солодко, — як бачу, з Мартусі дуже розумна дівчинка, коли встигла і на прогулянці побувати, і з церуванням панчіх впоратися… ("Господи боже, я це ледве дві пари встигла відкласти набік!")
— Пані добродійка перехвалюють мене, бо я навіть ще половини не зацерувала…
— Так, — зробила довге обличчя пані добродійка, — то Марта не скінчила роботи, а взялась до писання любовних листів?
— То не любовний лист. То до мами…
— А що там Марта до мами пише?
Це питання мені дуже й дуже не сподобалось. Нікого на світі не має цікавити те, що я пишу до своєї матусі. Я поклала, ніби ненавмисне, незаписану листівку на розпочатий лист, а сама відповіла:
— От пишу… Пишу, що сім'я в панства складається з п'яти осіб…
— Як то з п'яти осіб? — перепитала мене суворим тоном, як для такої дрібнички, пані добродійка і враз зайшлася сміхом: — То Мартуся і Марисю залічує до нашої сім'ї? Ха-ха-ха… А може б, ще і з Янової зробити яку кузинку? Ха-ха-ха…
Я не могла побачити в цьому нічого смішного. Певно, що я ляпнула дурницю, але щоб аж стільки сміятися з неї?
Пані Заславська витерла очі від сліз і порадила мені перервати листа та взятися за церування панчіх. При тому ще додала:
— Мартуся повинна звикати до того, що насамперед обов'язок, а вже потім розваги. Я гадаю, що писання листа до мами це розвага, чи не так? А крім того, Мартуся дає поганий приклад для Марисі. Ще, чого доброго, і вона захоче собі серед дня листи писати чи книжку читати… Прогулянку Мартусі не згадую, бо я сама дозволила, але треба і міру знати…
Не можна сказати, щоб пані Заславська не мала деякої рації. Справді, мені не треба було забувати, що я в цьому домі не на правах гостя і що між мною і Марисею лише та різниця, що Марися за свою працю одержує платню, а я живу тут з милості.
Того листа докінчила я вночі, коли всі вже спали. Гірке то було писання! Сльози щоразу заливали мені очі, і я мусила добре пильнувати, щоб якась з них не попала на папір переді мною.
Було мені дуже сумно і дуже самітно того вечора.
— Чого ви такі сумні? — спитала мене другого дня панна Люся. — Я собі уявляла, що ви інакше почуватимете себе в нашому домі. Адже ми ставимося до вас майже як до родички якої. Мама дозволила вам спати у салонику. Мені навіть дуже хотілося, мушу вам признатися, побачити вираз вашого обличчя, коли ви після першої ночі пробудились на новому місці. Адже це нагадувало б казку про те, як одного жебрака під час сну занесли до королівського палацу і він, прокинувшись, побачив себе серед пишної обстановки. А яке ваше враження було після того, як ви прокинулись? Це дуже цікаво…
Ага, то тільки для цього дозволили мені спати у салонику? Не хочу бути невдячною, але, мабуть, мої підозріння були слушні, бо вже за кілька днів після цього мені було приготовлено ліжко, чи, вірніше, ліжечко, у ніші поруч з Марисиним тапчаном.
Пані добродійка пояснила цю зміну тим, що я, мовляв, поводжуся неспокійно під час сну, що перешкоджає панові директорові відпочивати.
Я так і не відповіла Люсі, яке було моє перше враження. А мала охоту відповісти, що я бачу деяку різницю між їх салоником і королівським палацом так само, як між життям жебрака і тим життям, що мала я його в своїх батьків.
— А що Мартуся рано робить? — запитала мене пані добродійка одного дня. — Я маю на увазі, коли ми ще спимо?
Правду сказати, то той час, власне, тинялась я без роботи. Марися бігала до пекарні по булки, потім готувала сніданок, а я?.. Ну, що я? Допомагала їй у цьому — та й усе.
(Продовження на наступній сторінці)