— Не хвали, не хвали, — обтирає, як її прабабуся, рукавом піт з чола, — бо ще перехвалиш, а краще злий мені води над цебриком, хай собі руки помию. Де в тебе мило? Та чого став так далеко? Захляпаю тобі підлогу…
Василь слухняно стає ближче. Замість витерти руки рушником, Нуська збризкує воду з них йому в обличчя.
Василь мотнув головою. Миляна крапля попала в око.
— А, тобі пусте в голові!
— А чом не має мені бути пусте в голові? Від мене що — чоловік пішов, аби я мала сумувати?..
— Ти до чого це?
— А ти такий недогадливий?
— Лишім пусту бесіду!
— Та й я так кажу… Йой, а то чого в тебе подушки такі прим'яцкані, як би пес витовкся на них? Ха-ха… Чого так дивишся на мене?
Не питаючи дозволу, вправно, штовханцями в боки, збиває подушки, аж пушинки замиготіли в повітрі.
Василь не зводить очей з Нуськи.
"Хто його знає, чи я йому сподобалася, а чи тільки чимось нагадала тамту?"
— Почекай, я зараз…
— …А це ліжко я б викинула з кухні. Тут краще пасував би бамбетель… До буфету білі фіраночки… не мусить мені кожний заглядати, що я там тримаю…
Василь вносить велику миску яблук, яких у селі ще ніхто не має. Щепи Ізидор привіз з Молдавії, і вони довго не могли прийти до згоди з нашим кліматом. Сусіди казали вже, що з тієї муки не буде хліба, коли несподівано зародили цієї осені.
— Ти не дивись, що вони непоказні, ти покушай їх.
Гострими, хижими зубами (дивно… до старого подібна, а гарна) відкусила зразу майже пів-яблука.
— Маєш файні зуби… — і відразу поправляється — Добре кусають.
— Не всіх… Ха-ха…
— Смакують яблука?
— Ага!
— То забери собі додому, — оглядається господар за яким мішечком, — на, бери всі… за твій труд…
"Що я таке сказав? Чого вона розсердилася?"
— Дякую вам красненько! А я що? Яблук не виділа?
— Та, може, таких і не виділа-сь… Зайдеш ще колись? — виходить за нею Василь аж на веранду.
— Змивай собі посуд сам, як такий розумний! От що я тобі скажу!
Василь не допитується, що мають означати ці різкі слова. Не йде до хати, а затримується на веранді, хоч і вийшов з теплої кухні в самій сорочці.
Сумно йому. Сумніше, як у попередні вечори, коли був сам.
Тепла, як на ту пору, липка ніч пахне свіжим вербовим ликом. Земля напровесні здається Василеві велетенською, важкою перед близькими родами самицею.
Може, і є правда в тому, що говорить Марчишин, ніби земля має свій розум і серце.
А якщо є серце, то воно мусить і битись.
У дитинстві прикладав вухо до грядок, бо дід розповідав, що глибоко в землі є вода, а за водою є вогонь. Огонь нагріває воду, і вона булькотить. Треба було ще спитати, як це воно так, що вода не гасить того вогню…
Нуська перелізла через перелаз, а тепер напотемки збігає вниз до хати.
Її біле пальто — мода, а може, неконче мода, адже колись носили в селі білі кожухи, — миготить поміж чорними конарами черешень у Марковому саду.
"Скільки наших людей у фронтові ночі погубили оті білі сорочки", — не знати звідки й чого лізе Василеві у голову.
В цьому році весна вдирається каламутними потоками. Звідусіль несе свіжим перегноєм. Дим стелиться по землі, а тому пропахло ним усе.
Довгий день темніє від чорних лат на землі.
З ганку Ізидорової хати вийшов низький, в гостроверхій смушковій шапці, з кривими ногами чоловік. Через хвіртку у паркані подибав до Марка, сусіда, що праворуч.
Марчиха, як тільки виглянула у вікно, відразу впізнала в ньому того, що двічі приїздив до Галини.
Цікаво, чого тепер приїхав і чого йому треба від нас?
— Нусько, кинь верету на постіль, бо чорт гостя несе!
Без стукоту, по-свійськи увійшов до хати, витягнув пляшку горілки з кишені і сказав замість "добридня":
— Я ваш новий сусід. Прийшов познайомитись.
— А Василь?
— Василь виїхав нічним…
— Куди?
Новий сусід закопилив губи. Його овеча посмішка пояснила все.