Люди почекали, а далі й почали розходитись, а придибашник Марчишин сказав: нічого… нічого… ще прийде коза до воза…
Марко, певно, мав на думці цьогорічний, винятково багатий урожай на садовину. В саді Ізидора є чотири (аж чотири!) старі папіровки, які, коли не дати їм ради недостигнутим, то опадуть раптово і всі зразу, наче пелюстки маку. Побачимо, як дасть собі раду з білою навалою нова господиня.
І побачили.
Одного дня заїхала під Галинині ворота вантажна, повна дерев'яних ящиків машина курортного управління.
Заздрість породила нехіть до Галини, але попри це і повагу до нової господині: от спритна баба! Позбулася клопоту та ще й добрі гроші сховала до кишені.
Не тільки сусіди, але й усеньке село збудоражилося, коли на третьому місяці приніс листоноша пенсію сестрі Ізидора.
Яка пенсія? За що пенсія?
На інвалідку не виглядає, а щоб їй п'ятдесят п'ять минуло, ніхто не повірить. Тридцять вісім, сорок, ну, хап сивий, сорок п'ять, але щоб п'ятдесят п'ять — ніколи у світі ніхто не повірить. Хоча й Ізидор теж зовсім не виглядав на свої роки. Видно, порода вже така. Адже є люди, уговтувались спроквола сусіди, що до гробової дошки тримаються отак чортівськи молодо!
При нагоді згадалася історія одного барона, що мав у селі віллу ще перед першою війною. Вже під старість привіз собі молоду жінку. По смерті барона, коли з'їхалася родина ділити майно, виявилося, що "пані баронова" не лише не шлюбна жінка покійному, але ще й на дванадцять років старша за нього.
В селі стали перебомкувати, звісно, не тільки стіни мають вуха, але й вікна — очі, що Галина перейняла від покійного якісь рецепти на "вічну молодість".
Марчиха згадала, що колись зайшла бесіда між нею та Ізидором, і він нібито промовився ненароком, що має для жінок мастила проти старості — з бджолиної перги, соку цибулі, білого воску і ще чи не з соку білої лілеї, але по скільки чого акурат, вона не пам'ятає вже. Тільки було візьми і запиши собі та сховай у скрині на старші літа, але хто міг сподіватись, що Ізидор встругне людям такого фігля?
Марчиха пробувала підійти Галину, щоб та дала їй якої "біди" проти зморщок, бо бігме соромно, що сторонські люди наймолодшого її бахура беруть за внука.
Галина, в голову не бита, обернула слова Марчихи у жарт: а то гарно! А то їй подобається!
Та це ж вона, Галина, збиралася спитати, що діяти, аби ще вродити дитину, а то не буде кому майна по братові залишити.
А навіщо Галині, — дражнять чоловіки своїх жінок, — дитини, коли вона сама ще як дитина? Ви, баби, позашнуровуєтесь станиками, чи то пак "ліфчиками", і виглядаєте ніби ляльки на вітрині універмагу, а Галина, як іде, то здалека видно, що під блузкою щось живе рухається.
— А холерники прокляті! — гушманять жінки своїх чоловіків по чім попало, — диви, що в голові стариганам!
І все ж таки не дає людям спокою Галинина пенсія. Можна б у листоноші спитати, за що, власне, отримує Галина пенсію, чи по старості, чи за вислугу літ, чи за якісь спеціальні заслуги перед державою, чи, кінець кінцем, за інвалідність? Але цей вам якраз скаже! То не Марічка, що було, як попросити, то і в хату увійде і листа над парою так штудерно розклеїть, що сам начальник пошти не впізнав би…
Так, так, вволювала поштарка дівчатам волю, навіть клей при собі носила для їх вигоди, а які неприємності мала пізніше за своє добре серце! З роботи вигнали, ще й мало в тюрму не сіла, бідна.
Марчишин, довгошиїй, сухорлявий, сидить в себе на воринні і тільки покрякує: нічого… нічого… ще прийде коза до воза.
І таки прийшла.
Не стало у Галини дров під повіткою. Тож вибралася одного дня до лісництва, щоб купити — отак, ніби пішла в магазин по булку. Мусила б подумати своєю головою, що коли є ліс, то мусить бути й установа, яка розпоряджається тим лісом.
— Чи не можна б купити у вас дрова?
— А чом би не можна?
— А чи сухі дрова?
— А ми тільки сухі й продаємо.
— А скільки за кубометр?
— О, до кубометра ще далеко, — каже лісничий в зеленому з двома жолудями навхрест кашкеті.
Насамперед — треба піти в ліс, лише не тут скраю, а туди вглиб, під Синячку. Повишукувати усохлі дерева. Повалити їх згідно з приписом, аби не зависоко і не низько від землі. Постягати в одне доступне місце. Очистити дерево від гілля. Поскладати окремо на купу дерево, а окремо — ріща. Повідомити про це лісництво. Тоді вийде обліковець, скубикує і випише квитанцію. Галина заплатить у бухгалтерії лісництва — і все.
Чи у словах, а чи, може, у поведінці лісничого було щось образливе для Ізидорової сестри?
Анітрохи.
Чого ж тоді вона шарпнулася до дверей без "до побачення"? Проте в останній хвилині, вже з рукою на клямці, згадала, що мала ще щось спитати:
— А як дістає дрова школа? Чи учителі з школярами теж ходять під Синячку шукати усохлого дерева?
Крім лісничого і гайового були у конторі ще й люди з села, й оте, що Галина поставила себе нарівні зі школою (Ізидор був би собі цього ніколи не дозволив!), всім дуже не сподобалося.
— Установи дістають наряди і купують дерево на тартаку, — відповів навмисно ще чемніше лісничий.
— А приватна особа може дістати наряд?
— А чому не може? На жаль, на цей рік наряди вже вичерпані.
Галині не залишалося нічого іншого, як зачинити двері з другого боку. Яка мусила бути велика розпач жінки, що залишилася серед лісів без поліна дров біля хати, коли зважилася зачепити першого-ліпшого, що йшов кладкою їй назустріч.
Тим випадковим зустрічним був Василь "бабин", що навесні цього року прийшов з армії. Не став ніде на роботу, бо знав, що йому, як такому, що служив у війську, завжди місце знайдеться.
Люди досі не зміркують, якого туману напустила Галина "бабиному" Василеві, що йому відразу відібрало розум, і він погодився зрубати явора на її садибі на дрова під кухню.
Повинен був, сякий-такий, у горах народжений, знати, що з явора, а тим паче з явориці, як у Ізидора, роблять колиски, човенця для кросен, весільні ложки, а майстри з Печеніжина — навіть скрипки і цимбали.
Після тієї зустрічі на кладці Василь, замість у ліс, ходив з барткою через плече до Галини на роботу.
— Яку ти там, мой Васи, роботу маєш? — запитували побратими.
— Ади, всяку!
І будь мудрий з того!
— Яку ви там роботу вишукуєте для Василя на цілі дні? — питає Марта самої Галини, бо їй недосить ясно, що хлоп о цій порі може робити на господарстві, де єдиним живим інвентарем є кури.
Галина відповідає, дивлячись Марті у вічі, злегка примруживши вії:
— Як для жінки на цілий рік знайдеться робота в хаті, так і для хлопа на подвір'ї.
По теплих, передосінніх днях, коли то не знати, чи кінчається літо, чи настає весна, пішли осінні затяжні дощі. Зникли гори, село зробилося мале, а каламутне небо, що нависло над хатами, заступило сонце. І якби не той світ, що у вікні…
Повставлялись люди у вікна, як у телевізори, і бачать, як "бабин" Василь чимчикує кожного ранку на роботу до Галини. Цікаво лише, яка то робота може бути по надвір'ю у дощ? Хіба що дрова рубати під повіткою, але дрова у Галини (практика навчила!) давно порубані і поскладані у повітці й попри стіни хати.
Довго ломили собі сусіди голову, яку роботу може загадувати Галина Василеві у сльоту, і таки знайшли!
— Васи, а ти курей путаєш, чи самі стоять?
— Я тебе не розумію… Що ти хочеш цим сказати?
— Питаю, як курей доїш, то путаєш їх, чи самі стоять…
Насмішник казав пізніше, що у Василя в одну секунду губи пожовкли, як у мерця, і якби той не спинив був "бабиному" руку з барткою, то йому була б смерть, а Василеві вічний кримінал.
Після цього трафунку не Василя зачіпали хлопці, а він перший (ніяк не інакше, тільки Галина мусила йому таке нарадити) шукав собі зачіпки.
— Я чув, що ти женишся…
— А що?
— То, може, купиш в мене курячої бриндзи на весілля…
— Іди, чоловіче, бо як ти бриндзну!
Жарти жартами, а вода в Пруті ось-ось сягне підвісного моста. Пускатись проти ночі підвісним мостом на Заріччя стало небезпечно. Особливо стали люди обережні, відколи — два роки тому — один весільний перейшов міст і почав дряпатись рачки на берег у тому місці, що стрімке, як стіна, посковзнувся і полетів стрімголов у жовті хвилі. Щастя, що кинуло ним не об камінь, а на вербу при березі. Він схопився за її вершок, ніби за чупер, і так врятувався.
Від цього випадку пішла така поведенція по селу, що хто в таку негоду проти ночі переходить міст на один чи другий бік, то вже там ночує.
Нема чого дивуватись, що і Василь не захотів ризикувати своїм молодим життям. Ще мав би подякувати Галині, що дозволила йому внести ліжко до кухні.
Дощі починалися поволі, а зупинились раптово. Зійшло велике сонце й повернуло людям гори, а селу простір. Прут присмирнів, навіть голос свій стишив, вода стала опадати. Берегам повертався їх попередній жовтий колір. Рінь теж очищувалася спроквола з усякої наносної нечисті.
Громада перелякана тим, що було, не чекаючи ні вказівок, ні нарядів на матеріали, укріпила береги напроти мосту, а заразом і сам міст.
Таким мостом, як тепер, можна й у повінь переходити.
(Продовження на наступній сторінці)