Не доводилося мені також зустрічати письменника з більшою ерудицією, як у Михайла Яцкова. Для підтвердження цих слів хочу навести такий приклад. Три роки тому мій друг подарував мені велику частину своєї бібліотеки. Є там книги буквально з усіх можливих галузей науки, мистецтва і знань. І диво: яку б я книжку не розгорнула, чи це буде староєврейська історія, чи історія танців, чи чорна магія, — всюди знайду помітки на полях книжки, зроблені рукою Михайла Яцкова.
А яка просто феноменальна пам'ять у цієї людини! Іду не раз з моїм другом, гуляємо у надвечірню годину, а він цитує поетів шістнадцятого, сімнадцятого, дев'ятнадцятого століть, і всіх в оригіналі, тобто німецькою, польською, французькою, староєврейською, латинською, грецькою мовами. А це тонке почуття гумору у Михайла Яцкова! Хто з нас може похвалитись більшим знанням народних пісень, приказок, всіляких жартівливих придабашок?
Ні, ти скажи сам, Михайле, скільки-то разів ми з тобою, зустрівшись, насміялись до сльозинок, га?
Коли думаю про творчість Михайла Яцкова, — постає перед очима образ лісу, яким обведене від південного заходу рідне село письменника. Здалека ліс здається одним темним масивом, а коли підійти ближче — яке багатство форм і кольорів!
Наді всім у тому місці домінує один (не знаю тільки, чи не змела його з лиця землі воєнна хуртовина) явір. Розлогий, величний, а до того ж — який поетичний своїм листом!
Не цураючись товариства ліщини, смерічок та берізок, він силою своєї природи вибився понад їхні голови — ближче до сонця!
Отаким високим явором видається мені постать Михайла Яцкова і в нашій літературі.
Хочеться закінчити цього листа до нашого дорогого ювіляра його ж словами з новели "Молоде вино грониться…", перефразувавши їх так: хто почитає твори Яцкова, "той стає таким дужим, що може млинове колесо нести на своїх плечах та ще й за дівчиною оглянутися".
А ти знаєш, дорогий товаришу, що я рада, що ми оце прилюдно трохи поговорили з тобою. А то як тобі сказати? Хай же знають сьогодні, поки ми можемо ствердити або заперечити, що була це дружба давня, випробувана і, либонь-таки, на все життя.
Тисну твою талановиту, працьовиту руку.
1958
ТАТОВІ
Дорогий мій тату!
П'ять років, як Ти покинув нас, а я все ще не перестаю докоряти Тобі: як Ти міг так підвести нас усіх? Власне, Ти, такий педантичний, такий по-педагогічному точний…
Того ранку Ти попросив мене принести Тобі в лікарню деякі дрібниці з одягу (Ти ж естет!), бо збирався, подолавши недугу, вставати з постелі.
Я нахилилася над Тобою, щоб поправити Тобі подушку, а Ти поцілував мене — свою дочку! — в руку. Я Тобі віддала такий самий поцілунок.
Що це мало означати, тату? Чи подяку за мій мізерний труд біля Тебе, а чи прощання?
І ще треба було, щоб у коридорі перестрів мене лікар і сказав весело:
— Не вірю в чудо, але з вашим батьком справді сталося чудо. Буде жити!
Скільки я могла бавити дома?
Я ж на радощах так квапилася, щоб принести Тобі ті дрібні речі з одягу, про які Ти мене просив, і щоб чимскоріш самій бути присутній при "урочистості" Твого підйому з постелі.
Так квапилася і спізнилася!
Сестра чи санітарка (чи я тоді приглядалася до них?) сказала мені пізніше:
— Читав книжку, заснув над нею і…
Нас можуть посудити про літературну нарочитість, але ми з Тобою знаємо, що воно насправді так було. Випадково Ти читав (котрий вже раз?) повість своєї дочки "Повнолітні діти". Книжку цю знайдено у Твоїм ліжку із закладкою на 31–32 сторінках.
Кажуть люди, що час гоїть, а в мене якось не так, як у людей: чим далі іду від Тебе й мами у час, тим більше бракує мені Вас. Якось після розмови в думках з мамою я написала:
"Мамо, мамо! Чим ближче до кінця моєї дороги, тим більше бракує мені Тебе. Чи не змогла б Ти вивести мене безболісно з життя, як колись, — тримаючи за ручку, вводила в нього?"
Розумієш, у чому парадокс? Я, мабуть, і самостійна, і бойова, і, здається, й діти, і люди мене за таку мають, а ніхто не знає, як мені іноді до щему в серці болить оте порожнє місце за моєю спиною.
Та годі! Ти, як завжди, хочеш знати про мою роботу, про заміри на майбутнє (чогось знелюбилося мені слово "плани" по відношенню до мистецтва). Це була завжди наша найперша тема, коли я приїздила з Львова на Потічну. До речі. Ти знаєш, тату, вже немає міста Станіслава і немає в ньому вулиці Потічної… Замість неї є вулиця Д. Макогона.
Ну, чого це Ти, тату? Тоді давай поплачемо вже разом.
"Незаслужено, незаслужено!" А як же ж Вам інакше годиться сказати, Дмитре Яковичу? Хочеш почути, як Твоя дочка (от хвалькувата вона в Тебе!) сказала з подібних нагод:
"Пропоную, коли йдеться про Батьківщину, слово "заслуга" замінити іншим словом — хоч би "обов'язок".
А мені здається, — Ти вже мені тут, будь ласка, не заперечуй, — що Ти свої обов'язки супроти народу сповняв сумлінно.
Великий Горький сказав, що всім, що в ньому є доброго, він завдячує книгам. Якщо можна, — як говорили стародавні, — порівняти велике з малим, то хай мені буде вільно сказати, що всім добрим, що в мені, завдячую живому прикладу моїх батьків і тій моральній атмосфері, яка панувала в нашій сім'ї.
З нашого дому, з живого прикладу Твоєї і маминої поведінки я винесла велику, якусь майже побожну пошану до селянина. Я не пригадую собі випадку, щоб у нашому домі приймалося селянина, як це водилося по інших панських домах, у кухні біля порога коротким "що вам (а здебільша "тобі") треба?". В нашім домі селянин був завжди трактований (недобра форма, правда, тату?) нарівні зі всяким іншим гостем. Його запрошувалося у покої, садовилося за стіл, і вже за розмовою дізнавався господар дому, за чим завітав до нього чоловік. Будьмо щирі, тату, у болотисту погоду наша мама трохи негодувала з цього етикету, але що ж було діяти? Забавно не раз було, як Ти було квапився, а такий гість, згідно з сільського бонтону, не відразу виявляв, чого йому треба від Тебе, а все "наздогад буряків, щоб дали капусти", вже зібрався до виходу, вже й переступив поріг хати, вже Ти проводиш його аж до брами, і щойно на містку він отак, ніби віднехотя, скаже: "Що я вас хотів просити, пане вчителю".
Я не мала нагоди ближче зустрічатися з селянами інших націй, але перед оцією вродженою делікатністю свого народу клоню голову.
Саме життя на селі заставило Тебе і маму мати різні господарські гешефти з селянами, але я не чула, щоб Ти чи мама не те що торгувалися з людьми про щось, але щоб селяни ставили вам свою ціну. На запитання: "Скільки вам належиться?" завжди була одна й та сама відповідь: "Скільки воно у вас варте".
Мабуть, і звідціль іде в мене оте непереможне відчуття презирливої огиди до "інтелігенток", що на львівських базарах заповзято торгуються з селянками.
Наш дім (якщо є спадковість, то це за спадковістю, мабуть, дісталося й мені) завжди був домом відкритих дверей, і ці традиції збереглись на вулиці Потічній до останнього дня Твого побуту в тому домі.
Під час першої світової війни, коли Ти був на тому страхітливому Італійському фронті, Твою молоду дружину (мамі тоді ще й тридцяти не було!) обирає сільська рада секретарем громади, фактично головою села.
А сам Ти знаєш, село наше близько кордону, війна, являються "свої" союзники, мадяри, давай їм підвід, фуражу для коней, курей, свиней, яєць… Відійдуть вони, прийде "ворожа" російська армія, люди як люди, бодай розмовитись з ними можна, і дітей вони дуже любили, але і їм треба підвід, фуражу для коней і т. д. Одним вгодиш, других настроїш проти себе. А наша мама не тільки село рятувала від контрибуцій, але й голову громади врятувала пізніше на суді від смерті за "державну зраду", тобто за прихильне ставлення до російських солдатів. До того війна понищила людські житла. Хату сяк-так жінки самі латали, а як печі ставити, щоб мали добрий цуг[25], то вже вчила мама. А хто й коли навчав її, городяночку, цієї мулярської штукенції?
Ой, тату, тату, не раз дослівно кусаю собі пальці, що збиралася записати на магнітофон Твої розповіді про громадянську діяльність на селі того часу (боже, а як Ти вмів розповідати!), збиралася, аж доки не випередило мене оте фатально-неминуче.
Як Ти колоритно (ще б пак, сам же вожаком був!) описував боротьбу у буковинському селі Лукавиця між хлопською (читай — прогресивною) і попівською (читай — реакційною) партіями.
Я пригадую, чого хочеш — мені вже було тоді шість — сім років, як отих "непевних" з вашого табору ви не пускали на ніч додому, щоб, бува, по дорозі не перемовив піп на свою сторону, і всі вони, а було їх іноді й кільканадцять, ночували в нас. До кімнат, які мама утримувала в такій скрупульозній чистоті, вносилися снопи соломи, робилося леговисько, а вранці під непомітним нібито, але міцним громадським конвоєм велося їх до урни (а може, тоді урн не було?).
(Продовження на наступній сторінці)