Клієнтка — це жінка нотаря. Матеріал — цеглястий жоржет. Мотря має свої зауваження, з якими, річ очевидна, не вільно їй виїздити. Жоржет підходить на струнку постать. Тоді можна його драпувати і струнка постать виглядає наче оповита хмаринками. В уяві Мотрі вирисовується візія червоних хмарок… Ах, як це гарно було б, якби нотарева не мала брилуватої фігури.
— Тафта? — питає нотарева.
Мотря прикушує губи, щоб не порснути в лице клієнтці. З глузду з’їхала баба? Виглядала б у комбінації з тафти, як фестиновий блазень!
— Чи не вважають пані добродійка, що атлас буде відповідніший? — питається тактовно панна Стефа.
Розуміється, що нотарева відразу пристає на таку пропозицію. Виймає три срібні десятки і залишає їх на столі: може пані займуться цією справою? Вона після повороту з Карлсбада (Мотря має охоту бодай на нагнітку наступити їй за таку балаканину) ще навіть візити не зробила всім знайомим. Пані не розуміють? Само собою, що пані мусять усе розуміти, за це їм платиться.
— Може, ви, Забейко, збігаєте по той атлас? Має артистичний смак ота мала, — хвалить на свій лад Мотрю панна Стефа.
Мотря здригається, наче від електричного струму. Дослівно — так. Ні… ні… тільки не в цей момент їй чужі гроші в руки… Уф! Піт обляв її.
— Не хочете вийти до міста? — з підозрінням у голосі дивується панна Стефа.
— Якщо можливо, то прошу мене звільнити від цього, — викидає з себе Мотря і зарум’янюється вся.
Але коли пополудні панна Стефа виходить за атласом і атмосфера в майстерні рідшає (хоч кожна учениця має роботу, що її до того часу має зробити) так, що дівчата починають оповідати собі історії з минулої неділі (ті бідні створіння живуть тільки від суботи до суботи), — у Мотрі назріває нагло план. Так нагло, як витріскує цвіт одного тропічного кактуса. Надвечір Мотрі починає ніби боліти голова. Панна Стефа пригадує собі ранішню нехіть Мотрі до виходу в місто і вірить у цей трюк безсумнівно.
— Але у вас такий хороший вигляд, — каже зичливо.
Мотря знизує плечима: що це має спільного з рум'янцями на її лиці?
Потім Мотря стоїть перед емальованою табличкою із задертою головою, неначе песик, і — ні, не думає, бо це вже давно вирішено, отже, не надумується, а ворожить (всі артисти трохи забобонні): як надійде чоловік з бородою, тоді вона вступить. Хвилина, дві, три… сімнадцять — і надходить чоловік з бородою. Тоді Мотря, стуливши уста, із зухвало повернутою вбік головою ступає на перший поверх. Стіни коридора розмальовані у великі фіолетові лілеї. Мотрі стає холоднувато від цих фіолетових, начебто вже заражених процесом гниття, квітів. В приймальній пахне кожухами і йодоформом. Була операція. У кутку сидить якась заплакана селянка. Мотря сідає собі так, щоби шиба відчиненого вікна трохи прислонювала її.
Тепер Мотря хоче думати. Треба виходити з того, що доктор Пастух одинокий… Приятель? Знайомий? Товариш її батька? Ні, напевно щось більше, як знайомий, бо скільки-то разів мама в приступі жовтого розпачу вигукувала:
— Він умів собі добрати компанію… такий Пастух!
Який це "такий"? Мабуть, мама сама не вміла б відповісти на це питання. Раз, на одній художній виставці, коли снували поміж картинами цілою школою, до Мотрі приступив був якийсь високий, з вузеньким інтелігентним лицем пан:
— Забейківна? — спитав певно. — Котра, молодша чи старша?
— Молодша, — відповіла, збентежена.
— Значить, Оля? — посміхнувся незнайомий. Мотря усміхнулася й собі.
Тоді незнайомий відрекомендувався:
— Доктор Пастух, близький знайомий вашого батька. Ви дуже подібні до нього. Мені цікаво було б знати, як психічно ви подібні до нього. Ваш батько митець… закопав у собі талант великого артиста… Йому треба було дати сцену, а не адвокатуру… А ви? Не кортить вас туди?
Тоді Мотря стягнула була чоло й буркнула щось таке неприємне самим своїм тоном, що доктор Пастух відійшов від неї, не подавши руки зле вихованому підліткові. А тепер, після двох літ, вона сидить у приймальні цього самого знайомого її батька і тремтить, чи схочуть її вислухати? З кабінету лікаря виводять якогось забинтованого чоловіка… Селянка утирає сльози й іде йому назустріч. Лікар стоїть у дверях кабінету і якийсь час стежить за тим, як вони з приймальної викараскаються на сходи.
— Обережно! — нагадує ще і підбігає до дверей. По повороті помічає Мотрю. В першій хвилині не пізнає її. — Пані до мене? — не втішується ще одною пацієнткою. Мабуть, має тяжкий і напружений день. — Якщо справа не нагла, то я був би пані дуже вдячний, якби ласкаво завтра хотіли потрудитись… — і багатомовний жест рукою.
Мотря випростовується на весь зріст і каже тремтливим, хоч таким певним голосом:
— Справа нагла, пане докоре…
— О, Забейківна?..
Чи він здивувався, чи втішився? Мотрі хотілося б, щоб він втішився, але доктор Пастух був, очевидно, для цього надто втомлений.
— Я хотів би перш за все поставити вам, Олю, — пардон, Мотре, здається? — одне питання: ви до мене як до лікаря чи як до друга вашого батька?
Мотрі хочеться поцілувати руку докторові Пастухові за оце "друга батька".
— Як до друга батька, — відповідає, наголошуючи останнє слово.
— Дуже приємно! Прошу направо. Сідайте собі і переглядайте останній номер "Ілюстрованого світу", а мені дозвольте помити руки і переодягтись…
В кімнаті (в лікаря?) чути настояний дим від міцних сигар. Кімната вся у брунатних тонах. Мотря не може зорієнтуватися щодо її характеру. Тепер ті модерні меблі занадто універсальні: і тапчан, і бібліотека, і нічний столик — все те в одній особі. Потім те намагання наслідувати американців з тими стінними шафками, хоч місця тут досить. За стіною чути плюскіт води, а потім міцний (Мотря думає: яка акустика в лазниці! Певно, доктор Пастух не держить там ані лещат, ані відер з вугіллям, ані брудної білизни — що ж, по-лікарськи, гігієнічно) голос самого Пастуха:
— Василю, мене нема. Розумієте? Хіба наглий випадок… тоді — можна… А так… маю гості — не існую ні для кого… Покличте мені Анну, Василю!
Згодом входить і він сам. Запашний, причесаний, молодий, елегантний. Мотря дивиться на нього з напіврозтуленими устами: таж він ще такий, що навіть подобатись може… Навіть зовсім легко. От була б історія, якби її тато був такий самий… молодий та елегантний. Хай Господь заступить її перед таким молодим і запашним татом. Їй хочеться, щоб її рідний тато мав солідніший вигляд.
Потім відбувається все так, як у фільмі. Направду. Тільки у фільмі дозволяють такій малій, як каже панна Стефця, грати роль великої дами. Доктор Пастух подає їй руку і веде до їдальні, до накритого на дві особи стола. Правда, у фільмі в таких випадках з’їдають вибагливішу вечерю, але ця, що подала Анна, дуже добірна. Так, перш за все добірна, бо врешті — шинка, помідори і яйця — це не такий великий присмак, але як це подано! Шинка поскручувана налисникувато, а помідори й яйця у вигляді… мухоморів. Чай. З вином. З цитриною. З овочевим соком. До цього ж солоні пальчики з кмином. Ні, рішуче не можна сказати, щоб у цій вечері було що-небудь банальне… Було б дуже несправедливо для Анни й самого господаря, милого доктора Пастуха!
Бо доктор Пастух справді милий. Трохи ображає Мотрю те, що його "шампанський" гумор прийшов лише тоді, коли він заспокоїв домагання свого шлунка, але — коли всі чоловіки вже такі, то чому він мав би іншим бути?
— Тепер уже мусите сказати мені, Мотре, яке ви діло маєте до мене… Вже!!!
Смішно, коли добрі хочуть вдавати з себе строгих. Можна з’їсти доктора Пастуха за те "вже" з окликом.
— Ох, ні… я не можу вам сказати, пане докторе!
Вона ніби борониться перед ним й затуляється ґраткою з пальців. Доктор Пастух вдаряє легенько по Мотриних пальцях, і вони розчіплюються.
— Слухаю вас…
— Коли я справді не зможу вам тепер це сказати.
Доктор Пастух зводить високо брови вгору: що значить "тепер"? Мотря бентежиться: чи сказала щось недоречне? Хіба ні, бо оце доктор попав знову в вільний, попередній тон:
— Коли ви соромитесь, то я вам затулю очі.
Приємно холодні долоні Пастуха пахнуть туалетовим "Центросоюзом" і ще чимсь, що робить те, що їх хотілося б якнайдовше мати на своїм лиці. Ніколи Мотря не припускала, що в чоловіка можуть бути такі милі долоні. Можливо, що й доктор Пастух не припускав, що може бути приємно тримати такого підлітка за лице і не потребувати при тім думати: що, власне, тій малій бракує?
— Відважно, маленька!
— Ні!
Тоді доктор Пастух виймає з бічної кишені вічне перо.
— То напишіть, коли важко вимовити вам те, з чим ви прийшли до мене…
Мотря, вагаючись хвильку, пише з напівпритомними очима одне лаконічне речення: "Прошу позичити мені двадцять п’ять злотих".
Лівою рукою — від себе — передає докторові папірчик, а правою затуляє очі, щоб не бачити виразу його лиця, коли читатиме ту зухвалу записку. Скоріше, ніж слова, приводить Мотрю до рівноваги сміх Пастуха:
— Го-го! Тільки всього, маленька? Але ж це дрібничка, над якою розводитись не варто було… Що, загубила, мала, гроші клієнтки?
— Ні!
(Продовження на наступній сторінці)