— Я піду вже сама, товаришу! Я потраплю… слухайте, чи не так: тепер ліворуч, а потім просто… просто Гауптштрассе[21] — аж на ринок!
Івонко не розуміє її. Його гарні, морсько-голубі очі здивовані.
— Адже я повинен вас аж під хату провести!
— Ні, я піду сама. Кажу вам… ліворуч, а потім просто. просто. Я не заблукаю.
— Але ж я…
— А я хочу сама йти, товаришу! — поставила справу вже зовсім рішуче.
— Так, а перше ви хотіли, щоб я вас проводив, а тепер уже…
Він ображений і непорозуміння вилазить, мов шило з мішка. Тільки шило це не коле, а розсмішує. Подумати тільки: цей золотий Івонко з довгими руками думав, міг допустити таку думку у своїй наївності, що вона вибрала його з симпатії для нього! Ні, це можна задушитись від сміху!
— До побачення, товаришу! — сміється Дарка.
— До побачення, товаришко, — якось не докінчує він думки на цьому слові. Ніби має Дарці ще щось сказати. Може, хотів попросити дозволу в Дарки ще колись зустріти її. Може, хотів про щось запитатися. А може, тільки так Дарці здавалося?
Дарка йде перед себе і з приємністю помічає, що весь той вуличний хоровід незнайомих людей, будівлі, вікна в каварнях, трамваї — все це багато цікавіше, багато-багато принадніше, коли оглядати його без провідника.
Десь прокидається з лінивої, пополудневої дрімоти вулиця. Елеґантний, напарфумований, підмальований і причепурений вечір ступає по міському бруку. Здається, що перед кожним дзеркалом тепер чепуриться якась гарна жінка. Сонце ще запалює червоне, останнє світло в шибках. Знак — що вечір за плечима.
Дома застає Дарка вже сутінки і цей немилий, домовинний запах, яким хворіють всі житлові кімнати, коли позачиняти вікна і вигнати з них живу людину!
Дарка лягає на отомані і уявляє собі, що вона лежить на хребті малюсінького човника, а під ним і навколо неї граються теплі, білі хвилі. Це дивне, бо в морі вода холодна і солона, але ці хвилі тепленькі… Дарка хоче, щоб вони були такі, і уява робить їх такими. Хвилі біжать одна наперед одну, заглядають собі у вічі, то знову зрадливо наскакують одна на одну, перевалюються, підіймаються і женуть далі…
І цю милу гру перебиває грюкіт у двері, а потім високий, незрівноважений голос пані:
— Що ви наробили, панно Дарусю? Як же ж можна було так? Мені здавалося, що ви кудись вийшли і зараз вернетеся… аж тут каже мені Лідка, що ви образилися… та чим? Чого, властиво, ви так раптом втекли… якось так, не знаю, як це назвати?
Дарка найрадше мовчала б, але треба щось відповісти, коли пані питається:
— Я не можу… щоб з мене сміялися…
Пані тільки руки схрещує над Даркою:
— Що вам, дитино? Хто з вас сміявся? Ви дуже перечулені, панно Дарусю, дуже розпестила вас мамця… так не можна… Та де ж би я дозволила на те, щоб з вас хтось сміявся? Не розумієтеся ви на жартах, панно Дарусю, от що! Щось такого ще мені не траплялося!
Пані іде готувати чай, а тоді Лідка присідає на край отомани.
— Слухай! Ти чого втекла з забави? Я казала тобі, що не пожалієш! Я тобі казала! Ану вгадай, кого ми з мамою стрінули тепер? Не можеш вгадати? Слухай: твого "свояка" Данка… Данка Данилюка… з панною Джорджеску… з дочкою самого префекта… ти знаєш, яка це "риба"?
Дарка не озивається. Нехай Лідці здається, що ця вістка прогуділа в неї без вражіння. Нехай… тільки залишать її в супокою.
Того дня не написала листа до мами. Зате вночі приснилася їй дочка префекта і клаптик Веренчанки. Данка у сні не було видно. Але він десь мусів бути. Конче мусів бути, бо коли вранці збудилася, то серце заваджало в грудях, як порошинка в оці, а подушка навколо була зовсім мокра.
III
Потім Дарка якби розкололася надвоє: одна половина залишилась їй, друга помандрувала між люди. Обидві ненавиділи себе і безупинно воювали одна з одною.
Бо ж і як було їх погодити, коли одна вибачила Лідці та Орисьці їх прогріхи, друга — самітня і горда, як вершок із снігом серед літа, — давно вимазала їх із списку своїх приятельок. Одна — покірна і закохана — задовольнялась самою тінню від Данкової постаті, друга — горда і непримирна — ненавиділа його за зарозумілість і замкнутість у собі. Одна — дитина ще, друга — вже жінка з пробитим серцем. Обидві вони вплітались у дні, що ділились завжди надвоє: на школу й квартиру.
Данко ніколи не мав часу. Може, тільки для Дарки? Завжди біг кудись. Кудись квапився, ніби ціле його життя залежало тільки від стрілок годинника. Вістка про дочку префекта, що її тієї неділі так легко кинула Лідка, в'їлася в Дарчине серце, мов куля в тіло. Лежала там притаєно, поки що без великого болю, хоч завжди небезпечна, і кожного дня могла спричинити смертельну недугу. Треба було б поговорити з Данком віч-на-віч, щиро, від серця, але на це в нього ніколи не було часу. Вічно якісь музичні репетиції, якісь уроки… Двічі чи тричі зустрілася Дарка з Данком під гімназією. Ледве кинув кілька слів і вже гнав кудись далі з хлопчиськами, що мали широкі плечі і довгі руки та сміялись з чого-небудь довго і грубо.
Осінь була вже так близько, що навіть у тихі дні було чути шелест її сухих кроків. Тільки тут не була це та осінь, що там, в селі, у любій Веренчанці. Тут — це не багата "молода", що в'їздить у село з весільними музиками і з охочими співами по "клаках" ген поза пів ночі, що привозить з собою у приданому повні, аж до ластів'яних гнізд під кроквами, клуні золотистого збіжжя, що розсаджує кошниці жовтою, як шафран, кукурудзою… Ой, ні. Тут скимлить вона десь під муром, мов жебрачка, а її дім — купка сухого листя, залишена через неувагу замітачем у парку. А кам'яниці та електричні дроти заслонюють собою небо, щоб не видно було, щоб не було чути, коли птахи відлітають у вирій. І як тут не тужити за селом, і як тут має щодругий день не снитись Веренчанка?
Котрогось понеділка влетіла до четвертої класи Герасимович з шостої:
— Почекайте після цієї години трохи в класі, бо професор Іванків буде голоси для хору випробовувати!
Влетіла, кинула цю кошмарну вістку і вилетіла, а Дарці аж віддих спинило.
— Чи той хор обов'язковий, — злякалася Дарка і звела свої очі на Оріховську. Ця, здається, не дочула запитання, бо не відповіла. Хоч відомо: Оріховська рідко коли чує те, що коло неї діється. Завжди осторонь гурту (улюблене місце коло печі), мовчазна, ніби заслухана в якісь голоси у собі. Немає навіть чого дивитись на неї і чекати на відповідь, бо її очі і так десь блукають понад голови та турботи "юрби". (Раз навіть так висловилась про "класу" ця Оріховська!) Але… але… як воно буде з цим хором? Чи схоче професор і її голос пробувати тут, перед цілою класою, перед цими всіма чужими очима?
Та ж вона не має слуху. За шеляг не має слуху! Зате, так уже хіба Бог дав, має вона на мільйон гордости з того, що завжди висувають її, коли не на перше місце, то бодай близьке до нього. Дарчина натура не терпить, просто так не терпить, як деякий шлунок квасів, того, щоб вона чогось не вміла тоді, коли всі інші можуть цим похвалитись. Ні, ні, не йде тут про шкільну, класову кар'єру, до якої треба лізти по драбинці, підлабузнюючись професорам, лізти ідіотською пильністю і нехіттю всіх товаришок у класі! На цьому полі Дарка не буде побиватися за першенство. Може відступити його своїй товаришці Орисьці. Дарчина гордість стоїть на високих скелях, куди треба дряпатись без компасу і карти.
О, навіть Чернівці вже навчили її не кричати, коли болить. Урок німецької в "тети" Іванчукової був добрий. Дуже добрий. Дарка не сказала ані слова по-німецьки. Не вміла? Не хотіла? Щира українська патріотка? Це її справа. Прошу, можуть вірити Лідиним словам! Можуть навіть сміятись разом з нею з Дарки! Але вона ще заговорить з ними по-німецьки! Так само свобідно й плавно, як вони. Напевно! Може, не за тиждень, може, не за місяць, може, навіть не за два… але вже йде до того. Щораз частіше трапляється, що Лідка по дорозі із школи чи до школи накидується на неї, що вона не відповідає на її запит, йде як мумія, що води в рот набрала (в Лідки можливе навіть те, щоб мумії держали воду в роті!) і не знає, не знає, що Дарка, коли найзавзятіше мовчить, то власне тоді говорить! Говорить… по-німецьки! Виучується цілі абзаци напам'ять, зафіксовує в пам'яті, а потім повторює десь зачуті фрази, розповідає собі події дня, а все по-німецьки!
Але… але… слуху не можна придбати. І тому так дуже, так дуже не хотіла б вона виходити перед усіх із своїм духовим каліцтвом.
— Ти не любиш співати? — кладе хтось руку на Дарчині плечі. Дарка підносить голову: Стефа Сидір. Знову ця гарна дівчина приходить, як добрий дух, що з'являється у найприкріші хвилини людського життя.
— Я не маю слуху, — паленіє Дарка.
— І нічого вже не можна зробити? — питає привітливо Стефа.
Дарка заперечує головою.
— Професор Іванків дуже добра людина… Не журись! Він, напевно, не буде примушувати тебе до співу, як ти не маєш охоти!..
Вдаряє легенько Дарку пальцями по плечу і відходить до своєї лавки.
(Продовження на наступній сторінці)