Це вже серйозніше. Думка про директорові шибки падає, як смішна і нікчемна.
— Слухайте, це все пусте… слухайте… слухайте всі, — біжить десь з лівого крила задихана нова вістка. — Все це небилиці… Хтось надіслав погрозливу телеграму до самого міністра.
Ах!!
Так! Але за хвилину і ця концепція бере по чолі. Яке ж дітвацтво так думати. Адже міністр під цю пору перебуває у Франції. Дурний сторож дзвонить на першу годину, якби нічого ніколи не сталося. Та дзвінок цей, здається, пригадав директорові, що вже всі зібралися. Він входить до зали в товаристві кількох учителів, дуже діловий, і ціла зала видихує широкий, визвольний віддих. Відомо: краще найгірше лихо від непевности. Нарешті директор скаже їм, в чому справа і що це все за комедія. Директор відкашлюється, стає перед учнів. (Дарка бачить його обличчя тільки до очей) і каже голосом, якого вживають до промов над могилою заслужених, але ненависних людей:
— Цієї ночі чиясь злочинна рука допустилася нікчемного, каригідного вчинку. Хтось зрубав попри сам пень дуб, який ми вчора спільно посадили, як символ вічної злуки Буковини з Румунією. Є певні підозріння, що цього ганебного, нікчемного, каригідного вчинку допустився хтось з учнів цього закладу!!!
Дарка ховає лице в долоні. Їй здається, що румуни були б у праві повести її на шибеницю за сам цей радісний вогник, яким спалахнули її очі від тієї вістки. Директор пригадує свою останню перестрогу і погрозу. Він закликує винуватця добровільно признатись, бо тільки ця єдина обставина може врятувати обидві гімназії перед їх розпуском. Тому обидві, бо обидві вони користались городом, де був дубок.
В аулі тихо-тихо.
Директор підносить голос і тепер згори натискає ним на винуватця:
— Винуватець є в залі. Поліція теж. Кожної хвилини директор може його веліти арештувати, але тоді співвина падає на всіх зібраних. Ніхто не вірить і не повірить, щоб винуватець у своєму злочинному ділі був сам. Він мусів мати спільників, таких, що з ним були у змові. Коли ж він сам признається, то хоч врятує своїх товаришів. Коли він був такий відважний, що вчинив таку ганебну справу, то невже тепер не стане у нього сили і відваги взяти відповідальність за свій вчинок? Чи, може, цей "герой" хоче рятувати себе долею кількадесяти товаришів? Нічого йому це не допоможе, бо його прізвище вже відоме поліції. Ідеться тільки про рятунок гімназії.
І директор ще раз говорить авторитетно: "Тільки єдина обставина, коли винуватець сам виявить себе, може врятувати обидві гімназії".
Декілька учнівських голів оглядаються поза себе. Не кожний має охоту прощатися з школою. Де ж той, що повинен признатися і рятувати своїх товаришів?
Ніхто не признається.
Директор ще чекає. А згодом говорить твердим, пошарпаним від хвилювання голосом:
— Ось вам моральна вартість ваших "проводирів"! Знає, що його прізвище вже відоме поліції! Знає, що це єдиний засіб врятувати дві гімназії від ліквідації… — директор не може говорити далі з обурення. Він заспокоюється на хвилинку, потім починає вже іншим тоном:
— Дівоча гімназія може йти додому. Про всякі свої дальші розпорядження дирекція оголосить на "чорній дошці".
Дівчата заколихуються лавами, вони відділюються від хлопців. Біля дверей стають учителі і бачно стежать, щоб із спідничками не висунулися якісь штани. В коридорі треба під оком "сіґуранщика" провірити свою торбу й на запит, чи чого не бракує, відповісти "ну", що українською мовою значить "ні".
На дорозі Дарка пригадує собі щось і звертається раптом до Лідки:
— Я маю латинську граматику Оріховської. Іди сама… я побіжу, може, ще дожену Наталку і віддам їй книжку.
Це розсерджує Лідку:
— Бігме, Дарко, ти якась трохи дурновата! Ти гадаєш, що комусь тепер латинська граматика в голові! Але як хочеш її дігнати, то лети, бо Наталку ледве вже видно!
І Дарка біжить:
— Наталю… я маю… тво…ю граматик…ух-х.
Дарку сперли якісь болі під грудьми, і вона мусить вхопити духу.
Оріховська зупиняється. Тоді Дарка, замість сягнути в торбину за граматикою, чіпляється рукою Наталчиного коміра, притулює її до себе і питає переляканим, тривожним шепотом:
— Наталко, я тебе благаю… скажи мені… це зробив Орест?
Наталка аж подається взад від такого запиту. Вона міряє Дарку грізними бровами, посміхається ледве помітною, легковажною усмішкою і йде далі. Дарка дозволяє їй іти кілька кроків, але вмить наздоганяє її і, чіпляючись її рук, починає оправдовуватись:
— Я знаю, що про такі речі не можна питатися, ані говорити, але я так хотіла б це знати… Ніхто не знає, яке це важливе для мене… для цілого мого життя…
Наталка мовчить. Тоді Дарка нахиляється до її вуха:
— Коли не хочеш про це говорити… кліпни тільки оком, що "так".
Наталчині очі дивляться просто і непорушно, мовби її повіки та вії були з бляхи. За кілька кроків посміхається. Наталка Оріховська посміхається!!
— О, Наталю! — Дарка хоче поцілувати товаришку, але та ухиляється від поцілунку і каже лагідно:
— Не роби дурниць на вулиці! Дивись, хліб вилітає тобі з торби.
І поки Дарка вовтузиться з другим сніданком, Наталка Оріховська переходить на іншу вулицю.
XXV
В повітрі літають такі поголоски, що ані їх тотожности, ані джерела схопити не можна.
Обидва директора їздили буцімто до Бухаресту і були на авдієнції в самого міністра освіти.
З Бухаресту приїздила комісія до Чернівців.
З того всього певне одне, що арештували Ореста Циганюка та перевели з поліційних до судових арештів.
Чи ще когось арештували з учнів? Теж не знати. Поголоска сіє, що "в'язниці переповнені українською молоддю". Тим часом усі бачать, що багато цієї молоді спокійно грає собі в футбол.
Лідка з Даркою надвечір забігають до гімназії під "чорну дошку". І за кожним разом висить собі та дошка чорна й таємна з одніською перестарілою оповісткою, яка закликає (хто тепер слухає її голосу!) всіх учениць, щоб віддали книжки до бібліотеки.
В середу (і хто б то подумав, що вже п'ять днів перекотилося в минуле від того пам'ятного дня!) Лідка й Дарка знов біжать до гімназії. На "чорній дошці" велике, виразисте оповіщення. Прочитують навшпиньках, задихано: тут стоїть синє на білому, що українську дівочу гімназію розпущено!!
— А щоб він не повернувся з тюрми! — закляла на весь коридор Лідка Орестові: це все через нього!
Дарка буркнула:
— Не клени, дурна, але читай далі!
Кілька рядків нижче оголошують вписи до нової гімназії. До цієї "нової" можуть бути прийняті тільки ті, які складуть потрібну заяву та присягу і що… "на думку дирекції підходитимуть для цього заведення". Вписи до нової гімназії в п'ятницю та суботу від 8-ї до 12-ї перед полуднем.
— Ти… не бери мені за зле, що я так сказала на Ореста, Дарко. Я думала, що вже по нашій школі… чуєш? Дарко! Але тепер бачу, що все в порядку…
Дарка дуже здивувалася:
— Як то "все в порядку"? Та ж тут пише, що треба якісь присяги складати…
Лідка сміється вже навіть весело:
— Ну і що з того, що "пише"? Ти думаєш, що будуть тебе перед свічками заприсягати? Певно, треба буде вислухати "наук" директора і підписати якесь зобов'язання, і по всій параді! Ет… добре, що поки що "людина" відпочине ще собі трохи. Так уже пахне весною і… так не хочеться вчитися…
Дарка мовчить. Завелика віддаль між ними, щоб Лідка могла зрозуміти Дарчину відповідь.
На вулиці повіває леготом з заходу. Сміється якась дівчина багровими устами до свого хлопця в офіцерському мундирі. І якийсь чорнобровий, як буковинська писанка, вуличник вигукує:
— Велика залізнична катастрофа коло Плоєшті![63]
Життя не зупинилося на мить від того, що в Чернівцях розпущено обидві українські гімназії.
*
В четвер зранку (четвер у школі: математика, румунська, латина, історія, природа, рисунки) надходить лист від мамці. Про нещастя, яке зустріло українську молодь, довідалися у Веренчанці щойно з газет. Нехай доня буде розумна. Дасть Бог, все буде добре. Додому треба писати, що б там не було. Пам'ятай про це, донечко. Вдома усе гаразд.
Лист короткий, нервовий і дуже обережний. Ніби конверт його з прозорого паперу.
— Мама не написала всього, що думала. Які ми всі тут перестрашені… — відразу відгадала Дарка, і стало сумно.
Надвечір того сумного четверга прибігає сплакана "тета" Іванчукова. Її здоровенні груди підіймаються й опадають, а за кожним таким важким опадом — новий приплив сліз. Дарці згадалася чогось якась помпа з фізики…
Тета прикладає і так мокру вже хустину до очей, щоб стримати сльози. Подумайте собі тільки, тільки уявіть собі (але що? що уявити собі? — нетерпеливиться Дарка): вона ноги свої сходила, вона груди свої зірвала (ну, ну, ці груди хіба пилою "надірвав би!"), поки дістала обіцянку, що Гиня приймуть при нових вписах, а цей дурний, навіжений хлопчисько зранку робить дома таку пекельну авантюру, що хоч хати й дітей відцурайся!
(Продовження на наступній сторінці)