Тепер хотіла б я Вам, мамусю, сказати щось на вушко, але в листі це неможливе, тому вже мушу написати: у нас в класі є одна дуже-дуже гарна (краща за Ориську, краща навіть за Лялю Данилюк!) дівчинка. Звати її Стефа Сидір. Мамухо, я не знаю, що я дала б, щоб вона тільки захотіла бути моєю найліпшою подружкою. Але не такою, як Ориська, чи як Марця була. Але такою, мамухо, на ціле життя, до самої смерти, такою, як я читала в тій книжці, знаєш, що привіз був мені під ялинку вуйко Муха? Стефа прихильніша до мене, як до інших, але має якісь тайни, якісь побачення, що про них не хоче чи не може мені сказати, а це все мене болить. Мамухо, все, що ти скажеш, так стається. Справді, ще не було так, щоб не сталося так, як ти передбачила. Прошу тебе, скажи, що Стефа буде моєю найкращою подружкою. Чи бабуся зібрала так, як я просила, насіння з тих фіолетових айстрів? Прошу поздоровити від мене Марцю. Цілую ручки мамусі, бабуні і татові.
Дарка.
Лідка стоїть при тому самому столі, що й Дарка, і з сумом дивиться на оцю Дарчину писанину. Скільки разів Дарка підійме очі від паперу, її погляд завжди наколюється на смуток у Лідиних очах.
"Вона боїться, щоб я на іншу станцію не пішла. Де тепер її мама візьме серед року нову квартирантку?" — злорадісно пестить свої думки Дарка. Вже послинила краї конверта, вже рукою прибила, а Лідка все ще не знає, що в цьому листі і пів словечка скарги немає. Ще тільки побігти до поштової скриньки. Дарка, щоб нагнати більшого страху Лідці, сягає вже рукою за двері шафи по шапочку…
— Лідко, — не витримує вкінці, — мені добре у вас на станції. Я не хотіла б іншої станції.
Замість належних поцілунків і якогось дуже теплого слова, Лідка, не міняючи пози, проціджує крізь зуби:
— Дай мені спокій… Ти думаєш, що я не маю про що думати, тільки про тебе? — З цього зрозуміла Дарка, що з нею ніде не рахуються. Навіть на платній квартирі.
VI
Як кожного, так і цього ранку сонце після сьомої висихає останні живі кольори із скатерті на столі. Пахне свіжою ("правдивою", а не якоюсь там Кнайпа) кавою, і пані в нічному кафтанику мастить хліб маслом до школи та наказує, щоб не залишати паперу від хліба в школі. Папір — пергаміновий, купований на аркуші, тож треба зберегти його.
Дарка плює в коробочку, щоб рештками пасти почистити черевики, і вперше, відколи ходить до школи, має велике, сердечне бажання запізнитись. Хоче прийти до класи в цю пору, коли вже всі в лавках, коли заборонено голосно вітатись і повертатись до своїх сусідок. Дарка боїться зустрічі з Ориською. Боїться її ласкавих, наївних очей. Сама має страх перед тією зміною, що зайшла в її відношенні до Ориськи за того пів дня і неповну ніч. Дарка не забобонна. О ні. Чи ж не виграла три роки тому двадцять і п'ять леїв від вуйка Мухи за те, що принесла йому ввечері цвіти з бабиного гробу? Але тепер починає вірити, що слина малої Кентнер має силу закляття: Ориська вмерла, перестала існувати з тої хвилини, коли Кентнер плюнула на неї. Ніколи Дарка не зможе довірити тайни свого серця людині, на яку хтось плюнув. Ніколи не зможе почванитись своєю товаришкою, мовляв, оця гарна дівчина з кучерявим волоссям — це моя найкраща подруга.
Татусь оповідав (аж дивно, чому то тепер на станції так часто згадують про те, що колись випадково розповів тато чи мама?), що один його товариш застрелився від сорому, коли брат вдарив його в лице при якійсь жінці, — Дарка підозріває, що, річ ясна, він у цій жінці кохався.
"То був "гоноровий" хлоп", — похвалив його безумний вчинок тато.
Та хто на станції не може спізнитись до школи. Пані буде так довго крякати, що час утікає, так довго буде тобі ступати по п'ятах, що для святого спокою вилетиш з хати, мов камінь із пращі.
Дарка, хоч як вона бажала собі цього, таки не запізнилася до школи. Здалека побачила Стефу Сидір, оперту до одвірка четвертої класи.
— Я маю тобі щось сказати, Попович, — і відділила Дарку від Лідки.
Дарці мов би хтось поклав на плече дуже важку руку. І те офіційне "Попович", те причікування і ця серйозна міна не ворожили нічого доброго.
Сидір відводить Дарку на сам кінець коридора.
— Чи ти знаєш, що ми (хто "ми"? — питає себе Дарка) рішили бойкотувати Підгірську? Це твоя найближча подруга… Я не знаю… бачиш… але я радила б тобі піти за класою… бо інакше це може погано для тебе вийти…
Дарка, задивлена в Стефу, думає про щось зовсім інше: "Ти… ти… будь моєю найближчою подругою… Ти… я більше нікого не хочу…"
Але Стефа чекає діловито на відповідь.
— Чому? Чому не бойкотуєте Кентнер, що плювала на неї? Я знаю Ориську… вона направду не думала зле… вона тільки дурна з тим своїм Мігалаке… чого ви збираєтеся її так карати?
Стефа схрещує свої пальці:
— Боже, як ти нічого не розумієш… Чи ти не розумієш, що якби вона була таке зробила на годині Мірчука, Порхавки, Спілого чи навіть Міґуліва, то ми тільки сміялися би з дурної кози? Але так, хіба ж ти не розумієш, в яку біду впхала вона цим своїм виступом цілу класу? Ти хіба не знаєш Мігалаке! Та ж він тепер дихати не дасть тобі й Оріховській! Якби це зробила німка, то чорт бери… але українка — це щось нечуване! І це в нашій гімназії.
Стефа така обурена Орисьчиною поведінкою, що її гарні пальці тріскотять у суглобах, мов би хтось ламав білі палочки.
Дарка застукана Стефиним обуренням. Вона напружує свою думку, щоб збагнути суть цілої справи. Стефа, вся обурена, каже їй зробити, як усі. А Дарка не може (її п'ятнадцять років занадто підзорливі, занадто недовірливі, занадто самопевні) обурюватися злом, коли вона сама, вона сама, не визнала це за зло, не відчула до глибини душі. Ясно, що це негарно виломлюватися з-під товариської солідарности, безперечно, що такий вчинок заслуговує на кару, але… але, як їх зрозуміти, буцім то якби Ориська таке саме зробила на годині хоч би Мірчука, то тоді такий прогріх був би тільки смішний. Гріх — і смішний! П'ятнадцятилітня Дарчина душа живе в домику з простих ліній і не розуміє, як то гріх може мати два обличчя. Може бути тільки одна правда, тільки одна мірка на цю правду, як одна тільки справедливість на землі!
Стефа бере її за плечі:
— Ти не розумієш, що так, як вчинила Підгірська, не повинна зробити ні одна українка? Не розумієш, що це ганьба для всіх учениць-українок?
Ах! І заки її думка, незвична до широких доріг, може зважити тягар провини Ориськи супроти учениць-українок на цілому світі чи тільки у самих Чернівцях, перед її очима стає у повному світлі власна кривда, якої вона зазнала від Мігалаке. О, тепер вона вже все розуміє! Аж тепер розуміє, як непростимо провинилася Ориська, підлабузнюючись такому, такому "постолакові", такому… Мігалаке!!
— Нічого мені і не кажи… Я так, як усі…
Стефа дивиться на мить їй у вічі:
— Я хотіла б з тобою колись серйозніше поговорити про деякі справи… Тепер іди до класи і вважай!
Дарка не встигає запитатися, коли і про що хоче побалакати з нею Стефа, бо ця штовхає її до класи. Дарка миттю зміркувала, що гамір класи пливе собі безжурною річкою, оминаючи Ориську, мов острівець. Усі, якби дістали раптом більма на очі, не бачать, що в бічній лавці сидить ще вчора їх мила (гарних всі люблять!) товаришка Орися Підгірська.
Ориська сидить на своєму місці рівно, складно, мов порцелянова лялечка. Дарка сідає на своє місце між Оріховську й Ориську. Нічого не хоче, тільки, щоб тепер задзвонили на годину. Та ба! Шкільний дзвінок тільки тоді вміє спішитись, коли треба під час перерви математичну задачу відписати.
Дарка не розглядається ані ліворуч, ані праворуч. Мов спаралізована дивиться вона перед себе і бачить, як золотисте (Боже, як нагадувало воно їй "попівський" сад і Веренчанку!) яблучко мандрує від Ориськи і стає собі на "струнко" перед Даркою.
— На, маєш, — шепче ще Ориська.
Дарка любується якийсь час виглядом яблучка, пригадує собі в уяві його смак, нагадує собі місце в садку, де живе мама і сестри цього яблучка, бере його за кінчик і пересуває пів метра по лавці ліворуч, перед сам носик Ориськи.
— Ти гніваєшся, Дарко? — тривожно смикає її Ориська за лікоть і заглядає у вічі.
— Дарко! — голос Ориськи скаче з таких нерівних височин, що, здається, ніби ось-ось розіб'ється на дрібні сльозинки.
— Дай мені спокій, ти… підлизайку! — сіпнулася Дарка, і в той мент хтось скричав:
— Попович, не обзивайся! До кого ти говориш?
Ориська якби щойно тепер зрозуміла своє становище в класі. Вона рвонулася на ноги, спалахнула багром, мов би вулкан вибух в її нутрі, підняла руку і, як стояла оперта об лавку, так зсунулася на неї. Потім уже, не дивлячись ні на нікого, з долонями при скронях, вона заговорила якимось визволеним голосом:
— Плюйте… плюйте всі на мене… можеш і ти, Дарко, плювати… Плюйте, я все стерплю…
У класі раптом стало тихо, аж страшно. Хтось, здається Коляска, гукнула:
— Комедіянтка! — але слово це не сполошило тиші, а ще й піднесло всю її повагу.
У Косован такі очі, якби дивились на божевільну. Ні, Ориська не божевільна. Дарка це найкраще знає, тільки як вона пояснить це їм усім? Вони всі аж скакали б з люті, коли б знали, з якою радістю, з якою насолодою, можна сказати, приймає Ориська всяке терпіння.
(Продовження на наступній сторінці)