Зі мною говорять могили
Устами колишніх людей.
І їх нерозтрачені сили
Пливуть до моїх грудей.
(В. Симоненко)
Чорні гори, білі брили,
А по них — могили.
Не золото в них, не срібло,
А гуцульська доля дрібно подробилась.
Та зійшла до сонця шафранами,
Розбілілась калиновим цвітом.
Браття! Хто тут знає межи нами
Щонайліпших співанок у світі?
Устав Довбуш, встав помалу.
Заграли цимбали.
Ще не чула Гуцулія
Такої забави.
Ще не знала Гуцулія
Такого набутку.
Як трембіти трембітали,—
Все притихло в смутку.
Ой смутку, мій смутку,
Дзвінко чорноока!
Чорногору перескочу,
Хоч яка висока.
Чорногору перескочу
Й Говерлу, як схочу.
Бистру річку перебреду —
Ноги не замочу.
Перебреду бистру річку
Ще й тоту розтоку.
Другий любку обіймає,
А я стою збоку…
А я — Довбуш,
А я стою — над всіма панами.
Бо нема вільніших хлопців,
Браття, понад нами.
Гей, опришки! Бачте — сокіл
Пролетів далеко?
Буде місто за сто років
Під отов смереков.
Буде гуцул панувати
У рідному краї.
А чого це, браття, варто,—
Самі добре знаєм…
Та не дамо на поталу
Край гуцульський дукам.
Лиш би внуки пам'ятали,
Чиї вони внуки…
Сів Довбуш, сів помалу.
Замовкли цимбали…
А в долині для підвалин
Смереки рубали…