Якщо зерно пшеничне, упавши
в землю, не вмре, то зостається самотою.
А якщо вмре, то багато плоду приносить.
(Іоан XII)
Хліборобством смерть забавлялась
Навесні, зерно пшеничне вона в землю посіяла.
Але іншу, ніж орач, маючи мету,
йшла із тим своїм знаряддям.
Орач засіває, аби мати пожиток;
Смерть же, кладучи свій умисл на те,
Аби сила зерна, вмерши, не ожила,
камінь на нього вложила.
І, певне, досягла б вона того,
Що зерно зійшло б хіба що в судний день;
Коли б звитяжець смерті ревно
тому злу не запобіг.
Щоправда, природа зерну в тім сприяла,
Аби швидко воно зійшло, гноєм його обсипала.
Господи, він уже смердить; бо вже четвертий
день, як Лазаря поховано.
Та воскресінню ніщо не допомагало,
Навіть те угноєння, воно ще більш [зерно] псувало;
Коли б не додали вологи
ті сльози Христові.
Кажуть, що коли народилася Мінерва, то Юпітер
Дозволив випасти на Родосі золотому дощу.
Коли народилася богиня мудрості,
Дощ золотий на Родосі випав з високості:
Коли ж воскресав Лазар, то випав дощ,
дорожчий від золота.
Випав дощ цілющий, і живою водою
Випала роса, одволоджуючи колос.
"Дай, о небо, вологи" — були колись молитви,
нині вони сповнились.
Не один міг бути мертвий за часів Лазаря;
Чому ж тоді іншим життя не даровано?
Чому їх одволожити не були готові
сльози Христові?
Марія сестра у Лазаря була.
Вона, матері божої ім’я носячи,
Відразу померлому випросила здоров’я,
сміливо я це мовлю.
Во ім’я матері не міг він відмовити,
Життя за життя одразу зволив він дарувати.
Побачивши Марію, що ревно плакала,
сам він сльози пролив.
Звелів він розв’язати з повойника зв’язаного.
Звелів він розв’язати — о провидіння! — того,
Кого зв’яже мати із вдячним поглядом
своїм омофором.
Зв’язаним себе мати ані в путах бути
Не гоже тому, хто
І розв’язувати і в’язати з часом
владу одержить.
То чому ж Лазар був зв’язаний? Мабуть, тому,
Аби показав світові всьому,
Що із зерна він зріс у снопик, який у жнива
в’язаний бува.
Зерно пшеничне смерть погребла,
А життя в снопик його розмножило.
Щасливе є ти, зерно, ти не зазнаєш шкоди,
маєш ти всі вигоди.
Он над тобою сонце правди світить,
А водночас і дощ з очей його пада.
Сонце зігріва, а дощ одволожує
тебе водночас.
Ти вийдеш із землі, але станеться так,
Що як тільки твій колос на світ з’явиться,
Вороги зараз же схочуть тебе поглинути,
бо, щоб ти жило, не хочуть.
Ти, зерно, на світі є, ніби при дорозі,
Потоптати тебе все звертають ноги.
І такі, що схочуть тебе подзьобати,
знайдуться птахи.
Ти наткнешся, до того ж, наче на скелю,
На кам’янисті серця затверділі,
В яких не знайдеш, мов тої вологи,
щирої любові.
Переслідувань наостанок терни
Душитимуть тебе, і ти знесеш їх стійко.
А що на все це наразиш себе ти,
то господь оплакує тебе.
Він бо не оплакував мертвого;
Але, що мав воскресити тебе на зло світу сього
І переслідування, то плакав він при тобі,
як лежав ти в гробі.
Смерть — найсуворіший переслідувач людей;
Вона не зціляє нас, а калічить.
Бачивши Ісуса, що плакав статечно,
але не надмірно,
Мала вона таку надію, але марну,
Що скупість отої сльози господньої многосильної
Померлого зерна не здолає
зволожити зовсім.
Особливо ж тому, що s досвіду вона знає,
Ніщо не сохне швидше од сліз,
Що швидше сльоза висихає, ніж від сонця роса
в погожу годину.
Сподівалась при тому вона й на те, що скелею,
Щоб задушити зернятко, не малою
Вона привалила могилу, аби не дало воно плоду,
та не так сталось.
Як ото кажуть, крапля точить камінь,
Нині пізнаєте це в дійсності.
Відкласти камінь Христос наказує,
і сльоза йому навертається.
Отож той камінь ніби видовбано
Сльозою Христовою, коли його відкладено.
А колос відразу сходить крізь видовбану діру
і плід родить.
Мала та крапля, та пропікає вона гроби
І висихає не раніш, як мертві оживуть
І, мов зерно, колос до оборога,
підуть до бога.
Чає доводить до зрілості ніжні пагінці
І перетворює в щедрий урожай те, що було травою.
Зерно спершу зелом пробивається, а в колосся
Потім виростає, маючи вологу із роси,
І наше зерно при сльозах господнім словом
стало колосом.