Єст вірш, в котором, якоби нікоє ехо, то єст одзов, до кождого стихав конця дві силяби, з конечних же літер уформованії, одзиваються
— Что плачеши, Адаме? Земнаго ли края?
— Рая.
— Чому в онь не внійдени? Боїш ли ся брани?
— Рани.
— Не можеши ли внійти внутр його побідно?
— Бідно.
— Іли возбранен тобі вход єст херувими?
— Іми.
— Одкуду дієт ті ся сицевая досада?
— 3 сада.
— Кто ті в саді снідь смертну подаде од древа?
— Єва.
— Кто же Єву в том прельсти? Змій ли вертоградський?
— Адський.
— То сієши сльозами не без вини поле?
— Оле!
— Одселі вся будеши со трудом стяжати?
— Жати.
— Одселі тебе, чаю, смерть возьмет ко гробу?
— Обу.
— То смерті уже єсте во віки предані?
— Ані.
— Одкуду же жизнь паки начнете взимати?
— Мати.
— Мати, чаю, одродить вас, [чи смерть] Христова?
— [О]ва.
— Плодом ли пречистия матері ожисте?
— Істе.
— О би і нас спасл тот плод дівия утроби!
— О би.