— І от мені закарлючка!.. Це все вірно, що я сказав… Але якого ж біса всі сунуть до оперети? Адже тут не лише ті, що молитовно зітхають за минулим. Тут службовець, наш студент, робітник, я, ти… В чому річ? Що мені до того, хто одружиться з тою графинею: чи екзотичний принц із Сходу, чи той другий, рудий дурень? Так само мене не цікавить, де вона йому віддасться: в поїзді, чи в кабіні аеро. А отже ми прийшли…
Останні слова дісталися Радивонових вух. Він подумав і сказав:
— Справді, оперета чимсь приваблює. Мені трохи надокучила нудна словесність драми… я прийшов сюди спочити…
Товариш із комунгоспу перебив:
— Ага, спочити… Значить… значить, справа не тільки в змісті, а й у формі, жанрі й стилі. Тобі приємно послухати музики, пісні, подивитися танок, посміятися з карколомного фізичного дотепу. Але зміст, ідеологія вистави до тебе не доходять; вони чужі тобі і навіть ворожі. А от припустимо, що така вистава насичена вщерть елементами, якими й ти живеш…
Радивон винувато, ніби в чомусь запідозрений, сказав:
— Тоді я її прийму.
Товариш із комунгоспу розсміявся.
— Чудак ти!.. "Я її прийму"… вона сама до тебе ввійде, непомітно, без перетравлювання й мозкового напруження… От у цьому саме й увесь секрет. Коли в драмі тобі треба робити висновки, насторожувати свою увагу — до речі тут сказати, що й емоції при такій виставі народжуються почасти за допомогою твоєї логіки, а не безпосередньо від враження, — то в опереті цього не треба; зміст і ідеологія самі втиснуться у твою голову. Тут відіграє роль передавача гнучкий жанр вистави: музика, пісня, балет, злободенний дотеп… Над цим слід подумати нашим культробітникам. Звичайно, угорські Каєтани, графи й інший персонаж із салоновим, бульварним і богемським змістом нам не потрібні, вони умруть… Нам потрібне інше буття, наше, радянське, і слід мобілізувати всю культурну силу, щоб відобразити його в музичному театрі…
Товариш із комунгоспу говорив іще довго і нарешті став нудний і уїдливий. Він надокучив Радивонові, і той мучив собі мозок, як позбавитися його товариства. Але товариш із комунгоспу не помічав того й уперто продовжував досліджувати шляхи й розвиток нашого театру. Він був добрий промовець і глибокий аналітик і не міг кинути напризволяще недокінченої думки. Інколи Радивон відповідав йому, але відповіді були невлучні. Тоді він дратувався й думав:
"Чорти б тебе взяли від мене!.. Причепився!.. За кого я йому здався, що він читає мені театральну дисципліну?.. Дивуюся, як людина не наговорилася за цілий день".
VI
У фойє раптом погасло світло. Це був перший сигнал до початку дії. Радивон скористався з цього, кивнув товаришеві головою й пішов униз.
Партер іще був порожній. Де-не-де сиділа окрема і сиротлива фігура з заплющеними очима й повна сторожкої вхованості. Це були дами в довгих старомодних спідницях, із сивими буклями й лорнетами. Вони поклали собі висидіти всі антракти на своїх стільцях і не виходити в фойє, підкресливши цим, що не мають нічого спільного з пролетарськими різночинцями.
Радивон швидко пройшов у перший ряд і похапцем сів на своє місце. Збоку це справляло враження, ніби він поспішав на поїзд і встиг ускочити у вагон у той момент, як паротяг уже дав сигнал їхати. Справді, він поспішав. Стоячи у фойє, він, власне, дратувався не з промови свого товариша, а з того, що цей товариш міг його затримати, а там, на кону, без нього почнеться вистава.
Але вийшло навпаки: він прийшов занадто рано. Другого сигналу ще не було. Зі сцени чути було грубу лайку помічника режисера, якісь жіночі істеричні викрики, стукання молотків і скигління цвяхів, витяганих із сухого дерева. Здавалося, ніби десь недалеко, за рогом, рясна родина зі своїм домашнім скарбом переселяється на нове житло.
Коли ж почалася дія, і на сцені він не знайшов віконтеси, йому тільки тоді стало ясно, що він чекає не вистави, а тої білявої дівчини, що півгодини тому всміхнулася до нього чарівливо й привітно.
Але, на жаль, автори так пишуть свої п’єси, що їм аж ніяк не задовольнити суб’єктивних потреб окремого глядача. Примадонна довго не показувалась і тим маніжила Радивонове терпіння. Він корив її, лаяв автора й режисера, і, мабуть, його темперамент дав себе знати, вийшов назовні, бо сусіди по лаві час від часу повертали голови в його бік і глузливо хіхікали.
Нарешті вона вийшла на сцену.
Радивон розгладив чоло, зітхнув з полегкістю й, у згоді з настроєм, влив спокій і в тіло — випростав ноги.
На ній був уже інший, золотий убір. Ця розкіш не пасувала до Радивонового світогляду, і через те він трохи насторожився й зніяковів. Та коли примадонна почала співати, він дарував їй цю примху. Він знову побачив у ній просту, добру дівчину, що просилася до нього в серце.
Як і в першім акті, актриса закінчила свій спів танцями. Але на цей раз узявся їй допомагати рахітичний гусар. Вони щільно притулилися одне до одного й, заглядаючи у вічі, закружляли по кону весняним метеликом.
Тоді Радивонові стало прикро й неприємно. Десь у грудях пробігла холодна іскра. Він розгнівався на тонконогого гусара, що смів доторкнутися до примадонни, і на неї, що дозволила себе обняти; він образився за своє чекання й ту усмішку, що дістав її в першому акті. З цих причин і інших, про які йому важко було дізнатись і пізніше, він швидко схопився з крісла й, вистукуючи підборами по навощеному паркеті, під сотнею допитливих косяків вийшов із театру.
І лише на вулиці, підставивши лице осінньому дощеві, він спам’ятався, спитав себе:
— Що сталося?
У нього було таке почуття, ніби він зараз упав із третього поверху.
— Справді, що сталося?.. Як це я опинився на вулиці?..
Але, йдучи майданом, ступаючи в глибокі калюжі, він забув про цей випадок і думав уже про те, що в майбутньому будівельному сезоні слід збільшити грошову дотацію на впорядкування міста й зокрема — на тротуари. Цьому сприяє економіка республік.
Двері йому відчинила його жінка. Це була худа зморена істота з лицем, посіченим зморшками. Вона була в самій сорочці. В пасмі світла, що падало з кімнати в передпокій, вона нагадувала фігуру з плакатів про боротьбу з сухотами й особливо той епізод, де п’яний чоловік серед ночі виганяє з хати свою родину. Виснажені груди, як порожні рукавиці, випросталися в неї з-за сорочки; вона була ще молода, але здавалася вже старою.
Радивон помітив це вперше. Він знав свою Олену від того дня, як узяв її за себе, й аж до сьогодні за молоду, свіжу жінку, спільне життя з якою давало йому радість.
І це відкриття пригнобило його. Він мовчки, не завітавши до синів, що спали в кімнаті поруч, роздягся й ліг у ліжко.
Зігріваючись у холодній постелі, він удруге за сьогодні пригадав минуле, село. Стала перед очима Олена. Не та, що допіру її бачив, а інша: молода, весела, з добрими замріяними очима. Він побивався за нею, вона за ним; нарешті побралися. Скільки було прихованої від людей радості!
І знову, як тоді, запахло чебрецем і скошеним сіном, ніби до нього в хату перебралися всі сільські завулки, де він колись потай зустрічався з Оленою.
Ах, як давно це було!
Тоді він згадав, що йому сорок три роки, — у нього вже немає молодості.
V
Всю ніч снилися Радивонові стара дзвіниця, гребля біля Степівничого й Ясенова балка, де він малим пас батьківську корову. Недокінчена у передсонні думка швидко розпливлася по мозкові, відшукала там прекрасний ґрунт із минулого і безконтрольно роз'ятрилася в окремі картини, що були близькі й зрозумілі лише самому Радивонові.
Велика сила минулого!
Радивон Саран найшовся в бідній сільській родині. До військової служби він працював у злиденному господарстві свого батька, витягаючи з трьох десятин найманої землі харч для численної родини. Він був найстарший; крім нього, було п'ять братів і чотири сестри.
Коли Радивонові було тринадцять років, батько послав його до місцевого коваля виважувати міха. Шість зим — бо літом батько не дозволяв байдикувати біля кузні — минуло непомітно; Радивон гнітив повітря в горно, правив молотом, обмацував кінські копита, придивлявся, вчився, і нарешті, на сьому, вони з батьком нап’яли біля причілка халабуду й влаштували там своє ковадло.
Тим часом родина зростала, збільшувалися потреби, збільшувалося й праці. Кузня стала тільки в пригоді й визволяла від голодування. Радивон не знав спочивку: зимою — біля ковадла, літом — у господарстві, в полі.
На цей час припадає зустріч із Оленою. Власне, не зустріч, бо були вони односельці і знав він її змалку, але в цю пору він помітив у ній половину самого себе. Одначе побратися тоді не довелося, бо ніде було закласти власну родину.
Довершив він своє кохання лише тоді, як повернувся з військової служби. Правда, обставини майже не змінилися, за цей час він не придбав власної хати, а в перспективі була тільки кузня, але він перевірив себе — його кохання було велике й не потребувало палаців; і він повів свою жінку в сусіди.
(Продовження на наступній сторінці)