З цього часу він і став звичайним бойовим псом, що їх сотні ширяє по місту, відшукуючи собі поживи. Згадка про Трохима і його двір скоро вивітрилися з його пам’яті, бо зранку до вечора надолужав голод і не було часу думати про щось інше. За кілька днів перебування в місті він схуд, охляв і ще більше постарів. Вовна йому настовбурчилась, кульші повипинались з-під шкури, а задрипаний хвіст сливе волочився по землі. Він обернувся на брудну огидну тварину, і людина обходила його з презирством, побоюючись торкнутися вовни й закаляти свій чистий одяг. Він і сам зрозумів уже, що він нікому не потрібен, зайвий тут серед людської метушні, і що ті часи, коли він розпилювався в природі і її чув її пісню, давним-давно минули. Годувався він з покидьків, що відшукував їх у рівчаках, ямах, під возами. Часто йому доводилося відстоювати їх грудьми, бо на кожному кроці бродили голодні пси й кожен з них норовив загарбати відшуканий харч. Інколи він звертався до людей, просячи жалісним скигленням поділитися їжею. Але завжди його проганяли, а інколи навіть били. Ночував він на смітниках, під ворітьми, ятками, а частіше під голим небом. Йому ніколи не доводилося дві ночі поспіль перебути в одному місці. Затишні ящики кудись щезали, а дивись – у кублі, що він переспав там ніч, уже заліг інший і шкірить йому зуби.
Незабаром він звик до цих поневірянь і героїчно помирився з своїм безталанням.
Якось, блукаючи провулком, він зайшов у якийсь двір і несміливо зупинився біля воріт. На ґанкові стояла маленька дівчинка, вбрана в зелену сукню. Кругом неї, по двору ходили білі голуби. Вона кидала їм крихти з рукава й сміялася – Брунька задивився на неї і йому вперше за ці роки навідався давно забутий образ Христі. Справді, десь і вона вбиралася в зелену сукню й так само весело сміялася. Він наблизивсь до ґанку й сів поодаль табуну голубів, чекаючи, що ось вона підійде до нього й полащить йому спину. Але дівчинка, не помічала його. Він замурчав стиха, щоб звернути на себе увагу, й напружив лапи, збираючись зустріти її привітним стрибком. Тоді вона повернула голову, глянула на нього й злякано поточілася до дверей. Ні, то була не Христя! Та ніколи не тікала від нього й не затуляла руками лиця!
Одначе, дівчинка скоро заспокоїлась і кинула йому шматок хліба. Брунька проковтнув його, навіть не перекусивши надвоє. Тоді вона, бачучи його голод, винесла з хати ще кілька шматків і шпурнула їх насеред двору. Він з’їв їх пожадливо й почув у тілі солодку втому.
А по годині вони були вже друзями й Брунька ухвалив собі лишитися в цьому дворі. Йому бо знову закортіло зігріти десь у затишку свої старечі кістки й забути поневіряння. Він плекав цю думку й ходив слідом за дівчинкою, аж поки її не покликали в хату.
Потім він узявся за досліджування двору й знайшов собі за шопою притулок. Там у кутку між стіною шопи й парканом стояв старий триногий стіл; під ним лежало якесь дрантя, що вже вибуло з господарського обіходу, і він зробив з нього кубло.
Нарешті, він згорнув своє тіло в клубок і спокійно заснув. Сухе ганчір’я зігрівало його й навіювало йому приємні сни. Він знову бачив Христю й багато різних страв.
Прокинувся він над вечір. Надворі йшов дощ і десь поза столом віяв рвучкий вітер. Але це його не засмучувало. Груба покрівля столу захищала від холодних струменів, що збігали з даху шопи, а вітер, переп’ятий парканом, не досягав його кубла. Навпаки, було приємно слухати, як десь над головою барабанили важкі краплі й навівали дрімоту.
Згодом він підвівся й обережно заглянув у двір. Там було відлюдно й тихо. Лиш одинокий кіт, не зважаючи на дощ, лазив по краю ринви й полював за горобцями.
Тоді він повернувся до зігрітого місця й знову ліг.
Але раптом прокинулися всі хвороби, що він дістав їх на базарі, і він не міг уже заснути. Боліло в спині, в ногах; почалася різачка в шлункові, що прикинулась йому від довгого недоїдання. Він підводився й знову лягав, крутився, і коли вже біль ставав нестерпучим, тихо скиглив. Проте, затишок і теплі ганчірки перемогли недуги й під ранок він заспокоївся.
Другого дня він зустрів дівчину в зеленій сукні біля шопи й повів її до свого кубла. Вона знову принесла йому хліба і несміливо торкнулася пальцем Бруньчиного писку. Він подякував її кількома стрибками й на ознаку вірності облизав їй руку. Потім відшукав ще помийну яму і за харчі вже не турбувався зовсім.
Невдовзі він оклигав і призвичаївся до думки, що живе в своєму дворі. Болі потроху минали й незабаром зовсім принишкли. Вовна йому знову прилягла й узялася в звичайну масть.
Якийсь час він знався тільки з дівчинкою в зеленій сукні, але згодом став показуватись на очі й іншим мешканцям двору. Проте, ніхто не звертав уваги на приблудного пса й він з власної ініціативи заступив до обов’язків сторожа.
Одного разу він напався на присадкуватого товстого чоловіка, що ввійшов у двір і обірвав на ньому штани. Та, як виявилося, то й був господар цієї оселі. Він дуже розгнівався, що в його двір ходять бойові пси, й вигнав Бруньку в провулок. Той перестояв якийсь час за ворітьми й, соромлячись своєї помилки, переліз через паркан у садок і тихо пішов до свого кубла. Але присадкуватий чоловік, здається, стеріг його й знову вигнав з двору.
Тоді Брунька похнюпив голову і зі збитою оскоминою пішов шукати нового притулку.
Та того дня здибало ще одне нещастя, і на цей раз уже останнє.
Йдучи провулком, він стрівся з тічкою, що вела за собою мало не десяток псів. Один з них перетяв йому путь і без усякої причини почав шкірити на нього зуби. Брунька хотів обійти його, але пес раптом кинувся на нього, збив з ніг і вп’явся йому в горло. Кілька разів він підводився на ноги й наважувавсь тікати, але його знову підбивали й калічили далі. Він був найслабший між ними, а зграя дужа своєю кількістю, і через те йому не було пощадку.
Нарешті, тічка рушила далі й розлючені пси облишили пораненого Бруньку на дорозі. Він підвівся на передні ноги й раптом почув у спині гострий, пронизливий біль, і слідом за цим його задні ноги перестали ворушитись. Пси перекусили йому хребет і в кількох місцях понівечили тіло.
Він ще раз зробив спробу витягти свій тулуб з мокрого багна, але дарма було й ворушитись. Тоді він опустив голову на землю і знеможений заплющив око. З пащі йому юшилася кров і все тіло горіло мов у вогні.
Та незабаром вогонь той обернувся на задушну спеку й Брунька втратив ясність думок. Йому здавалося, що оце тільки сьогодні Трохим піймав його на базарі й веде в село. А то він знову сидить на прив’язі біля загороди й умирає від спеки. Інколи жар спадав, і тоді до нього приходили Христя, Мокій, мура корова й по черзі пестили йому спину. Але вони завжди кудись поспішали й знову лишали Бруньку самого пектися на сонці.
Він пролежав у провулку чотири дні. Часами його око розплющувалося, і він з здивованням оглядався навколо себе. Не було ніякої спеки, ні Трохима! Йшов рівний густий дощ, і в калюжах здіймалися бульби. Поблизу нього валялися пасма вовни, а поодаль бігала юрба краснощоких, життєрадісних хлоп’яків і, пустуючи, кидала в нього грудками мокрої землі.
Ранками до нього приходила якась жаліслива жінка й приносила йому шматки хліба. Але він не з’їдав їх, бо раптом десь бралися пси з сумежних дворів і віднімали той харч.
Потім думки його знову прояснилися і він почув свій кінець. Як і людині, йому промайнуло в уяві його життя, невідомо для чого прожите й обрямоване радощами й горем. І напослідок він засмутив собі серце. Проте, це тяглося недовго. Десь несподівано взялися волохаті материні груди й обвіяли теплом, що вкрило пеленою його мозок. Скоро все щезло й обернулося в ніщо – в темну, вічну ніч.