— А вони заскочили забродську пані та змусили, щоб покойовим дівчатам коси заплела... та щоб гарно... — кажу.
— От дурниця! Аби плескать! Ти мені не доймай віри, не вважай на ті байки...
— А з Бобриків знов поголосок... погромили там панську пасіку...
— То все брехенька, мій голубе...
— А ви ж самі вчора казали батькові...
— То що, що казала? От, казала, яке базікають.
— Ні, ви казали: ой, лишенько...
— Ой дитино, який же ти морочливий! Не слухаєш мене, журиш мене... Кажу, не турбуйся... І ти, Катрусю (до Катрі), не турбуйся.
— Я, тіточко, не турбуюсь, — одказує Катря.
— А чому раз у раз вибігаєш з хати? — глузую, — та прислухаєш, та виглядаєш? Мабуть, неправда?
— Тобі, мабуть, вменило, братіку...
— Ти не ходи далеко, голубко, — приказує тітка Катрі.
Я зараз чіплятись:
— А ви ж запевняєте, що гайдамаків нема, то чому не ходити?
— Ой Матвійку, Матвійку, журиш ти мене! — зітха тітка. — Чого б то вони мали по лісі блукати? Вона вишиватиме... Правда, Катре?
— Вишиватиму, тіточко...
— Ой Матвійку. Якби ти такий слухняний, як Катря...
А мене наче душить в хаті — тільки я дихаю, як вирвуся у пущу. Хоч оглядаюсь, а часом і добренько стрепенусь, сполохнусь, а таки никаю та никаю, та все наче чогось сподіваюся...
Минув і другий тиждень. Скрізь тихо, усе гаразд: пан усе залицяється та сватається, то з панського двору жодної новини — лихо поки що спить, Катря оздоровіла — тепер вже і тітка не пита, чи здужа, бо дівчина літа, як на крилах, робить, співаючи, а очі як різдвяні зорі... Настигли суниці, почали червоніть полуниці, розвеселяючи тітку — аби часинка — вона вже й з кошиком, назбирає і ягоди, і листя, та в’яже у пучечки, та сипле на загнітку, сушить і в’ялить і на згагу, і на хрипоту, і на гризь, і на захолоду, і на вареники, та любує: "Ой, та й рясні! Ой, да виборні!" До того і годинка в Бога, — ані хмарочки. Ясненько сходить сонечко, ясно і заходить; ніч спаде, — то тиха...
Того останнього тижня якось разом почали до нас люди учащати. Під нашою пущею саме одбували косовицю і, сподіваючись молодика, дуже поспішалися, щоб заблаговрем’я у стоги вкидати. Ще на світ не займається, а вже коси крещуть, як блискавиці, не вгавають косарі і до вечора. Смеркне, то їм би додому, охолодить смажні уста, дати відпочинок змореному тілу, а вони ідуть до батька. А батько наче забув панський загад — прийма усіх. Посідають де-небудь оддалік хати і чи радяться, чи що... А далі почали вчащати поруч з нашими чорноставськими і чужесільні люди: то з Кривчуків, то з Зарубинець, приходять і з Книшівки, і з Очеретного. Став одвідувати і Овдій Чубатий, що, мовляла його жінка Мелася, наче прикипів у своїй Дрочиловській пущі. Кремезний був, наче з щирого заліза, сивувату голову мусить трохи хилити, бо стелі достає, очі огневі, огнеметні. Як списом проймають... Голос, як дзвін, хоч слово не хапливе, а розважне. Чую, каже батькові, — найпридобніш буде оборудувати на Ляховому шпилю — побачать в Кривчуках і в Шатрищах; а з Кривчуковської кручі дамо гасло аж у Водолаги.
— А ми з Степової погаслуємо у Розкопаньці, — каже Максим...
Степова — то висока, спичаста могила за Чорноставом, а Ляхів шпиль висився понад усією округою в кінець Дрочиловської пущі.
Когось дожидають. Чи ж тих, мовляв, гайдамаків? Хоч я й смажив собі голову, безскутешне мізкую. Чи що собі замишляють старші, і в чім тут сила, а проте у своїх дитячих забавках кохався. Втоплюся у розвагу, а навернеться бавильце, то й забув.
Нагледів я старого прегарного пугача і довгенько морочився, поки його таки витропив аж у вовчім яру коло самої вовковні.
Колись побавився пан, ловлячи вовків, занедбав тую ловитву, і зосталась велика глибоченна яма, як яр глибокий. А навкруги позаросло так, що й не проглянути, та тернина, та повзунка, та дереза, та чепиця. Як я тудою уперше продряпався, то пика в мене стала, як писанка.
Хоч витропив я того пугача, а гнізда його не знайшов — тільки дурно подрав штани, лазячи по тому дуплавому дереву, та, впавши з дуба, гарненько забив потилицю і трохи не повидовбував очі на спички. Та все б те нічого, якби вскурав.
Треба ж таки мені того невірного пугача конешне дістати. Узброївся, як треба, узяв ніж, забрав шворку і зарані потяг до тієї вовковні, бо думка така, що до смерку він ховатиметься, то я, може, застукаю його у дуплі. Поскоряюся та роздумую, як здатно орудуватиму, — в думці пугач вже в мене в руці, — коли разом я зупинився: що се, наче десь близько люльку палять. "Оце приснилось", — думаю і знов поспішаюся. Тихо у яру, а таки заходень з гори легенько тягне — от потягло, і знов чую: палять люльку... Наче мене холодом обвіяло, а таки йду до своєї наміченої стежечки — так, не стежиночка, а, сказати, нитиночка. Ступаю, розгортаючи терен, та й каменію: серед вовковні збатовано двоє коней, а на колоді хтось сидить і курить люльку... Дременув я з яру, наче мене з лука спрягло.
Спинив, перестрівши, батька.
— Чого се, синку, так гониш? — пита.
— Тату! — кажу, — тату!
Та й не вимовлю зразу, бо дух захопило.
— Тату, там у вовчім яру у вовковні двоє коней збахтажено, а хтось сидить на колоді і курить люльку.
— Дуже злякався? — пита.
— Злякався, тату...
— Слухай, сину: ти нічого того не бачив. Чуєш?
— Чую, тату, не признаюсь.
Він нічого більш не приказав, а я нічого не питав, а не признався б, хоч би мене на капусту сікли, на локшину кришили, змололи на дрібочки. Ідемо поруч.
— Голова в тебе, синку, як стріха, — каже.
Та простяга руку і погладив мене по голівці. І так мені серце взрушалося, наче питима мати пригорнула... Ніби радію і плакати хочу.
— А тітка щодня загадує причепуритись.
А моє серце так розмилувалося, що зразу і слова не промовлю. А далі питаю:
— Тату! — питаю, — чи ті гайдамаки заскочуть?
— А ти, мабуть, хутко їх сподіваєшся, бо гарно приховав свої маєтки?
А я, викопавши як чималеньку ямку, склав туди ґринджолки, вершу, нову пугу, волошок, свистачку, та ще деяке хлоп’яче добро, прикидав камінцями, притрусив земелькою і зіллячком і певний, що зроду-віку ніхто тієї схованки не вишукає.
— Як се ви, тату, вишукали? — дивуюся.
— Може б, і не вишукав, та з угорка бачив, як ти порався, ховаючи.
— А гайдамаки як прискочуть, тату, то людей рубатимуть?
— Ні, сину.
— А я трохи боявся.
— Не бійся.
Я у той мент і послухав — от наче він загадав мені води принести абощо...
— Вже не боюсь, тату.
— І добре, синку.
— А тітка, — кажу, — бачила гайдамаків колись давно, то хвалилась, так дуже злякалась.
Та й розказую йому, що чув. А він слуха. Ідемо панським шляхом — широкий шлях, крізь пущу від краю до краю, звавсь панський, бо ним пан їздив гуляти, коли з убочної просіки Максим, а за ним якийсь незнайомий кремез. Максим високий, а той і Максима переріс, голова руда, як щире золото, а сам чорнявий.
— Усе гаразд, — каже Максим.
Той незнайомий кремез нічого не каже, та очі його говорять, що все гаразд...
— На тому тижні? — пита батько.
— Еге, у середу або в п’ятницю. Завістимо у вівторок, — одказує рудий кремез. — А ви не забаритесь?
— Не забаримось, — каже батько.
А тут надходить Овдій, з ним ще якісь чужесільні двоє, а слідом ще двоє, ще троє... ще і ще...
— Товариші з Звенячки, з Кринишного, з Негребовки, з Красниці, — каже Овдій.
І Овдій і всі вони такі, що аби крила, то знімуться, як один, і полетять. І батько мій не такий, як повсідень. Був він ще не старий, саме на порі, а ходив притопканий, а тут, сказав би, наче випростався, і невеселі його очі якось йому проясніли.
— Іди собі, синку, додому, — каже мені. — Ти нічого не бачив і не чув?
— Еге, тату, нічого не бачив і не чув.
Не дуже хотілося мені додому, а проте пішов жваво... І мені тільки б крила бракували, а то б полетів...
— Нагулявся, синочку? — пита тітка Мокрина. — Може, їстки хочеш?
Сиділа самотненько на хатньому порозі, схиливши на руку смутну голову. Досі я не завважав, а тут постеріг, що стара якось разом змарніла.
— Тіточко! — скричав, — та чого ж се ви так зразу змарніли? Нездужаєте?
— Ні, дитино, дякувати Господеві... А ти, мабуть, далеко гуляв?
— Що се ви, тіточко! та я тут... близесенько.
— А чого ж так запихався? Мабуть, все з тим невірним пугачом короводився.
— Та ні, тіточко! кажу ж вам, що близесенько! [4]
[1] — Остатки подобной "дівоч[ої] виспи" автор видел в с. Каченовке, в имении, только что перешедшем от умершего дяди к В. В. Тарновскому. При последнем "дівоча виспа" была только памятником минувшего (прим. автора).
[2] — пещоти — пестощі
[3] — У цьому місці на берегах оригіналу приписано: "Хоч весна була як літечко, по піймах воду сонце прогрівало, а таки зарані"...
[4] — на цьому місці рукопис уривається.