Тут уже Галя затулити аж мусила вічки на який час, та й брати теж не знали, де мусили дивитися наперед, і навіть старший брат був спершу повразивсь. Тут ворохи солодких пряників — медовиків, в'язки бубликів, гора й груда оріхів, сухих грушок купи й кучі сластьон... От-от чоботи з червоним закотом, —такі самі чоботи, як-як треба! От і сопілка, що давненько вже такої бажалося! От смушева шапка, —краще вже цієї шапки й шукати нема чого! От сива шапка ще лучча від чорної.
— Мамо! мамо! — жебоніла Галя, — купи мені, ох, купи мені хутенько того великого медовика. Ох, я хочу того медовика дуже! Ох, мамо, купи мені отаку хустку! Ох, от цю! Цю! Цю рябеньку, славненьку! Або цю червоненьку! Он те намисто мені! Ох, намисто мені!
І маленька пучечка Галина показувала тудою й сюдою, кудою очки оманені оберталися, та усе більш та більш Галя охала й голосніш прохала й не чула, як мати тихенько до неї промовляла:
— Нема за що, Галю, нема за що купувати, дитино! Менший син теж почав прохати: "Мамо! Купи мені шапку!" І другі брати теж просять: "Мамо, чоботи купи! Мамо, свитку купи!" Хто червоного пояса прохає, а хто крапового пояса хоче; той показує на сластьони, а той тягне туди, де ціла купа дітей оступила перекупку, що спродує дудні та сопілки, де сама перекупка, поважна молодиця у зеленому очіпку шитому, грає на дуді поважно, а що вже хлопці усі, то надули щоки якмога й якмога напилюють на усякий голос, — писк і скиг...
— Не можу! Не можу! — каже удова усім діткам потихесеньку. — Нема за що, дітки! Нема...
Сини змовкли і разом спинилися й подивилися на матір і на старшого брата.
У неньки обличчя начеб покорчувалося й уста наче трусяться трохи, як вона вимовля: "Не можу, нема!" і погляда на їх на усіх жалібненько. Старший брат стоїть і втопив очі в землю по своєму звичаю, —такий самий він тепер, як тоді, коли, вигнаний, повернувсь від хазяїна, — так само лице збіліло, так само уста стиснулися. Сини більш уже нічого не прохали й як стали, то так і стояли, мовчки дивлячись округи.
Галя ще, може, двічі покрикнула та охнула, та, може, кілька раз перепитала: "Чому? Чому нема?", коли спинив її менший брат.
— Галю! Годі прохати! — каже пошептом. Галя свої очки розпалені впила у меншого брата й поспитала:
— Чому?
— Не проси, Галю, — знов каже менший брат, — нема за що купувати — тільки турбуєш.
Галя втихла і знов була стрепенулася і скинула на усіх очима й знов втихла.
— Не проси вже, Галочко! — знов говорить менший брат.
— Я хочу, — шепоче Галя на одвіт, низенько схиливши голівку.
— Галочко, нема! Нема де взяти!
Галя піднесла голівоньку — у, які ж блискали в очицях дві сльози дужі! Подивилася на всіх своїх і округи усюди, вже ледве чутно шепотнула: "Ой, я хочу!" — і се в остатній раз. Пригорнувшися до меншого брата, вже смирнесенько стояла вона, прикусивши пучечку, а там і другу, а там і обидві разом, і все те для того, щоб як не викотилися ті дві сльози дужі мимоволі з оченяток.
Усі вони довгенько стояли між купами і зграями, що двигали, гомоніли й рябіли, — стояли вони та дивилися. Дивилися брати пильненько й начеб уперше бачили людське убрання хороше й достаток і наче уперше почули на собі латані сорочечки; наче уперше бачили вони людську жвавість, недбайливість і веселість і наче уперш пізнали своє турбування та вбожество.
А мати дивилася на їх. Вона озивалася до їх, то знов без слова, без мови гладила по голівці; то знов посилала ближче піти полюбуватися тим чи тим; то знов показувала їм те або друге.
— Мамо, — каже старший син, — ходім додому! І всі діти почали прохатися: "Мамо, ходім-бо додому!"
Галя тільки міцніш та міцніш прикушувала свої пучечки
маленькії.
— Додому? Додому? — перепитала мати. — Вже додому хочете? Чи не погуляли б ви ще по ярмарку, мої голуб'ятка? Чого ж се так хутко додому, мої кохані? Та ви ще усього ярмарку не бачили!..
— Дарма, мамо, ми додому хочемо вже, — кажуть в один голос сини.
— Додому? То ходім додому, пташки мої! — вимовила вдова і ледве що вимовила, — то додому ходімте, мої діточки!.. Галочко, подай мені ручечку. Може, понести тебе, дочечко?
Галя простягнула рученьки до мами, як уже на руках була у неньки, такеньки міцненько обхопила її за шию й сховала личенько на плечі.
І пішли вони усі додому.
Купи людей усе рідшали; що далі вони йшли, —усе унятніш відрізнявсь голос від голосу, гук від погуку — усе було вільніш проходити по улицях. Ось і кінець місту, — і вже з гори видко усю-всеньку луку зелену, і плескаючого Дніпра синього, й за Дніпром гори: близькії—одна над одною зеленіш, далекії — одна над одною синіш.
— Кажіть, діточки, чому такі мов невеселії ви? — промовила удова. — Пождіть, мої любенькі, от бог дасть... — і не доказала, що бог дасть — чи то разом вона надію стратила, що дасть бог що-небудь колись, чи то вже дуже важко їй стало дожидати до того часу.
— Чим би я мала вас розважити хоч кришечку, мої дорогі? — промовила знов удова згодом. — Ох, боже мій, боже ти мій милосердний!
І знов усі мовчки вони йшли. Усе ширш розлягалась та роздавалась лука перед ними, усе чутніш плескавсь та колисавсь Дніпро, а гори за горами все вище й далі знімалися: високо-високо й далеко-далеко! І такеньки, вертаючись додому з ярмарку, з-поуз зграї живої, з порожніми руками, брати дивились на ті високі та далекі гори і думали собі, що там за тими високими і далекими горами, — що там?
— Мамо, — поспитав менший син, — що се, який се шлях он там-тамечки по горі, в гаю, і кудою він звивається?
— Шлях той? Ох, моє голуб'ятко, сей шлях проводить тудою, де я зроду-віку не бувала, — у далекії міста й села. Покійний ваш батько — хай царствує! — їжджав тим шляхом, як служив у війську, і чула я від. його, що се шлях небезпечний. При тім шляху розбійники розбивають — звивається він темним непроглядним бором, проводить між кам'яних крутих гір... Було, й слухати, як ваш батько-покійничок розказує, то мороз з-за плечей бере.
— Чи на батька теж розбійники нападали, мамо?— спитав менший брат.
— Ні, моя дитино, ні, господь милував. А от товариша його, якогось Ласуна, так напали і полонили його. І жив він, Ласун той, у їх кам'яній горі, у печері, аж три дні, чи що.
— І що ж він там у їх бачив і чув, мамо? — спитав середній брат.
— Чудове багатство він там бачив, моя дитино! Печера тая у їх сповнена золота та серебра, та дорогим камінням-самоцвітом. З золота, з серебра його там смачненько годували й напували і спати його клали під одягала злототкані, на м'якенькому пуху. І коні в їх були у золото, в серебро зашпані, ножі й шаблюки всадені самоцвітом. Зроду-віку ніхто й не снив такого багатства та розкоші, якова в них там, — казав Ласун вашому батьку-покійничку. І звали вони Ласуна жити із собою: "Зоставайся, Ласун, жити з нами, — говорили, —життя тобі буде хороше й привільне в нас".
— Що ж Ласун? — спитав старший син.
— А Ласун був і погодивсь і зоставсь у їх, та коли зараз напала на його туга. Жалко стало жінки, діток, свою хаточку, свого спокою. Став він у їх прохатися: "Відпустіть мене, добрі люди, будьте милостиві!" — "То йди собі". Накидали йому повну шапку золота й серебра й пустили його. "І як пішов я пріч від них, — казав Ласун вашому батькові, — от вже мені як стало жалко їх кидати, хоч плач!"
— Що ж, знов повернувсь до їх? — спитав старший брат.
— І був повернувсь знов він до їх. Та як повернув назад, знов його став посягати жаль по своєму життю у сім'ї і втримав його. Та чималий часок він, той Ласун, мордувавсь, що й у печеру його тягне, і додому притяга...
— Що ж, кілька разів він вертавсь і де прийшов? Чи пристав де? — питав старший брат, і по йому добре було видати, що він не повернувсь, коли б де пішов.
— Та вже таки кинув він шапкою об землю, занедбав усе золото й серебро й додому прийшов.
— Лучче б він не кидав, а додому б приніс, — каже середній брат, а менший на Галю подививсь, мовби подумав: "Отеє б було втіхи тоді Галі!"
І Галя немов зрозуміла, що подумав менший брат, — вона всміхнулась такеньки, як всміхаються, коли уявляють перед собою якусь уявоньку дуже хорошу.
— Не годилося кидати, — промовили усі брати з пожалем.
— Або не брати, або вже не кидати — що-небудь одне, — каже старший брат.
— А потім, діточки, — говорить удова, — потім той Ласун був рибалкою при Дніпрі та впав у воду і втопивсь якось, казав ваш батько покійний.
Прийшли вони додому й посідали всі під грушею коло хатки.
— І що ж, мамо, —спитав середній брат, —чи й досі ті розбійники там засідають?
— Теперки не чути про їх нічого, моє серце, —одказала удова.
— Де ж вони поділися, мамо?
— А хто їх зна, мій голубе. Чи вони перевелися, чи пішли далі де, на краще привілля... Ох, діточки, втомилася я дуже, кохані! Ляжу тут, чи не засну коло вас.
(Продовження на наступній сторінці)