Яковенко подумав, заклав руки за спину і високими лелечими ногами у генеральських чоботях-витяжках прокрокував між кіньми брезентовою конюшнею вглибину, там, де було темно, там він, очевидно, підняв руку, намацав під стелею патрон, вкрутив лампочку, освітився і опустив руку. Якусь хвилину він дивився собі під ноги, наче поночі видивляв на городі спілі помідори.
— А почому за рядового? — рівним голосом спитав він мене.
— Три рублі в день, як усім,— відповів я.
— Не згоден,— твердо сказав Яковенко.— Після війни я в "Адміралі Нахімові" знімався Тоді платили по тридцять.
— Так то ж на старі гроші.
— Все одно не згоден, товаришу Самольот Пароплавович.
— Зніміть цей забацаний плащ, поки я вас ще не прогнав утришия.
Яковенко став ще жовтіший.
— У мене завтра прем'єра у нашому Домі культури, і я граю Йодля. Я всіх німецьких генералів переграв. А тепер я граю Йодля. А ви, товаришу Пароплаве Самольотовичу, краще б непорваним брезентом коней вкривали, ніж отак говорити!..
Я вийшов в ніч. Мокрими голосами від села згавкували собаки. Я пішов додому. "Самольот Пароплавович, Пароплав Самольотович... мабуть, так воно і є... таким я і є... І що за народ, де не кинеш, там і артист..."
Вранці, ще було темно, я почув з коридора голос Ганни Андріївни:
— Хто-хто?
— У вас живе мій тато?
Я вискочив у коридор: перед Ганною Андріївною з портфелем у руках стояв мій Дмитро. За ним на порозі з набряклими вусами топтався незнайомий мені чорнуватий чоловік. Від нього пахло бензином. Все стало ясно. Все-таки, для ясності, я запитав Дмитра:
— Втік?
— Тату, здоров,— в тринадцятилітньому голосі мого Дмитра звучала свобода і незалежність.
— А бабуня? А школа?
— Лишив їм по записці. А потім, у мене ж то канікули!
— Так до свят ще кілька днів.
— А я ж з портфелем, тату! — Невиспані Дмитрикові очі світилися тією тихою золотою радістю, коли він мене довго не бачить і коли в нього в кілька днів або й тиждень побути зі мною.
Чорнявий чоловік з дощовими вусами сказав:
— Я — Молдплодоовощ, плечевий. Їду я з Києва на Кишинів, біля Виставки голосує ваш реб'ятьонок, шапка на голові, а мені ж по трасі...
З кімнати задзвонив телефон. Дзвонив директор.
— Олексійовичу, біда,— директор щось жував, не міг ніяк проковтнути, нарешті, проковтнув.— Я так і знав, я так і знав!..
— Що за біда? Тільки без емоцій.
— З "Мосфільму" телеграма: категорично і терміново вимагають полк. Ми всі строки прострочили.
— Миколі Івановичу показували?
— Ще ні.
— І не здумайте.
— Як? Це ж офіційна телеграма! Буде скандал! І до того ж нас штрафонуть, як нам і не снилось! У нас — ні копійки. Я вже дав розпорядження готувати вагони.
— Поїдете у цих вагонах самі. Разом зі своїми заступниками. Не забудьте — беріть квитки тільки в один кінець.
Стало тихо. Потім у трубці пролунав постріл. Я поклав трубку на стіл і вийшов на кухню. Дмитрик вже вмився і, притулившись до теплої грубки, уминав пиріжок.
— А небо вияснюється,— сказали помолоділі мої господарі.— Сідайте, сідайте, Олексійовичу, та добре на сьогодні підкріпітесь, бо з чим, як казав один, не шутить!
— А чого ж, можна. Бо дійсно, хто не жартує!
— Тату, дай і мені коня, я теж хочу позніматись,— Дмитрик вже встиг забрати на себе всю білу глину з грубки.
— А ким ти хочеш бути, синочку, червоним козаком чи білогвардійцем?
— А ти хто? — примружив до мене золоті очі мій побілений грубкою нащадок.
— Твій тато — червоний президент — козак,— і Ганна Андріївна ніжно обняла мене за плечі. Ніколи не обнімала. Сьогодні обняла, бо небо ж прояснюється!
— А як тебе кінь забоїться, Дмитрику, та втече? — спитав Петро Семенович.
Дмитро образився.
— Ви думаєте, якщо я бачив коней лише на картинках та в кіно... Вам добре, що ви і тато виросли серед коней... Тату, от дай мені лише коня!
Я підняв зі столу трубку.
— Алло! Олексійовичу, де це ви пропали?
— Хто там у вас зранку стрілявся?
— Та лампочка впала зі столу і лопнула.
— Що ж це ви так необережно?
— Та купив учора лампочку на 220 вольт, бо в мене присліпувата і жовта, хотів було вкрутити, поклав на стіл... Ви, Олексійовичу, абсолютно невірно мене зрозуміли: я хотів сказати, чи давати розпорядження про підготовку товарняка для транспортування кавалерійського полку, чи давати, розумієте, да-ва-ти. По-моєму, я без вас, без вашої зі мною згоди ще ніколи...
— Добре. Люди снідають?
— Снідають. Я дав вказівку відкрити їдальню на дві години раніше: вареники з капустою, свіжі огірки, сметана, творог. Меню склав особисто. Калорійність.
— Дуже добре. "Швидкою Настею" ми забезпечені. Роботи не
буде.
— Якою "Настею", як "не буде"?
— А те, що люди після вашого меню — вареників з капустою, свіжим огірком і молоком — не будуть вилазити з кущів, тримаючись обома руками за штани. А зверху грітиме довгождане сонечко.
— Ви що, справді?
— Ви снідаєте в хазяйки?
— Так.
— Жаль.
— О-о-ов,— заскреготав зубами директор,— послав же мені бог такого режисера! І за які такі гріхи мені таке наказаніє!.. Олексійовичу, автобуси за масовкою пішли, самосвал за щебнем послав, актори на гримі, оператор, художник і генерал ідуть до вас...
Довго думало, боялось, роззиралось за хмарою по краях, але — зійшло. Вимоклі сільські собаки, що вже і забули, яке воно — те сонце, спершу завищали на нього не своїми голосами і поховалися хто де. Сонце зійшло хоч несміливо, якось боком, погнуте, рябе і несерйозне, але — зійшло. Було воно забите, затуркане, видно, ішло воно здалеку до нас, горобці косо поглядали за ним над жоржинами: зійшло, чи обманює, чи, може, знову впаде у дощ?
— Якщо випогодиться,— з таким сонечком не навоюєш,— сказав Микола Іванович.
— Цього разу, Миколо Івановичу, ми його прив'яжемо! Поїхали на оборону!
Внизу, між обороною і кіньми біля струмка у долинці біліли чисті вимиті спини автобусів. З автобусів виходили робітники. Асистенти просили їх, щоб вони забирали з автобусів і свої авоськи з харчами, бо ці автобуси мали знову бігти в Одесу по нові партії. Робітники, очевидно, знали, що їхні заводи вже виконали план до Жовтневих свят, а тут через три дні і самі свята, а тут ще в кіно позніматись, байдики побити — настрій у робітників був незастояний і рухливий. Біля струмка з широких фанерних ящиків костюмери видавали їм білогвардійське обмундирування, далі стояли ящики зі зброєю. Під'їздила своїм ходом і мореходка, за нею з піснями — зранку! — теж своїм ходом наближалися і санаторники.
З-під брезентових дахів вийшов на розминку кавалерійський полк. Всі задивилися на його пружні високі ноги, на качанисті торси кавалеристів. Полк пішов шагом, потім риссю, перейшов на алюр... а де ж це мої коні?
Я ще раз уточнив з піротехніками схему вибухів, де закласти димові шашки, як задиміти автомобільне шосе. З Миколою Івановичем уточнили, де розставити рації, і я знову пішов на оборону.
На возах сиділо душ п'ятдесят, одягнених вже як треба, дядьків — вони приїхали з колгоспів вдосвіта — моє військо, мої воїни, червоні козаки.
— Добрий ранок.
— Доброго здоров'я...
— Щось вас малувато...
— Та скільки вже є... Я запитав директора:
— В чому справа?
— А ви спитайте своїх асистентів.
— Спитаю.
— Та не приїхало їх більше, от і все. Колгоспи не відпускають. Бачите, вони колгоспам самим треба, буряки на полях... домовлялись... От дисципліна! 3 такою дисципліною волам хвости...
— Справді, а де воли? — запитав я директора.
— А он пасуться.
— Де?
— А он...
— Де? Не бачу.
— Та он же за скіфською бабою.
За скіфською бабою на пригорку паслося двоє червоно-степової масті бичків з ріжками, як кулькові ручки.
— Хто їздив за ними в Молдавію?
— Мій заступник...
— Покличте його сюди.
— Та немає там інших волів!—зірвався директор.— Оце тільки такі і є! Де вам узяти в наш час степових круторогих!
Дядьки на возах засміялися.
Під затесаними, вкопаними в землю оборонними кілками зупинився "рафик" — приїхали артисти. Я пішов до артистів. Свіжі, виспані, неметушливі, вони вийшли з "рафика" і ніжно дивилися на сонце, як на свого колегу.
— Добрий ранок,— сказав я.— Бачу, що сьогодні я вас гризти не стану, бо, сподіваюся, буде ні за що. Вправлюсь з масовкою, покажу вам мізансцени. Пізніше.
Настрій режисера — настрій актора: це вже закон. Якщо ти сам чимось роздратований, невдоволений, буркотливий, прискіпуєшся по дрібницях або, не дай бог, невпевнений в чомусь в собі — хана. Актори переймаються тобою миттєво, відразу ж, і тоді все розповзається, не слухається, тече самопливом, і зібрати його докупи, до цілого, воєдино — майже неможливо.
(Продовження на наступній сторінці)