— Поки поживеш тут. А далі будемо думати. Треба, щоб минув якийсь час. Потроху-потроху я підготую батька, щоб ти перейшов жити до нас додому. Чого ти сам будеш тинятися? Зграю твою перебили, лишився ти сам, дійсно, як вовк,— будеш жити у нас. На харчі я тобі зароблю, сяду на все літо на трактор — от тобі і харчі, ще й лишиться! Не треба, Сіроманцю, лише падати духом. А житимеш у нас — Чепіжний тебе пальцем не торкне.
Вовк слухав, поклавши морду на лапи, заплющив очі, задрімав.
— Олександре Степановичу,— молив Чепіжний Сашкового тата,— благаю вас: одну тільки ямку! Там такі чагарі, що не те що худоба — танк не пролізе. А Сіроманець, я певен, буде рятуватися в тих чагарях, іншого виходу в нього нема: а тут йому і ямочка, тільки — шух! І Сіроманець у нас у кишені.
— Ви б, Василю Дмитровичу, краще подумали, що нам робити з дикими кабанами? Розплодилося їх, як не знати чого, картоплю в полях риють, а що з кукурудзою вони роблять? А лосі сосняки нівечать! А вашому товариству очі муляє Сіроманець!
— Ваша правда, Олександре Степановичу, настав час добиратися і до лосів, і до кабанів. То не було жодного у наших краях, а тепер розвели на свою голову. Доберемось! Сіроманець, ох, якби ви знали, як він сидить мені в печінках, спати не можу, жити не можу, як подумаю, що він ще ходить по світі, щоб ти був удавився тією моєю козою! Одну лише яму, Олександре Степановичу, земля ж замерзає, сніг на носі!
З киркою і лопатами злізли з мотоцикла і підійшли до тернових чагарів.
— Як ти його в чорта пролізеш крізь них? — засмучено сказав Побігайло.
— Да-а... — похитав головою Чепіжний. — Але спробуємо!
— Я не полізу,— сказав Шевчук,— що я дурний лізти в оце тернове пекло? Лізь ти першим і вилізь назад, а я тоді побачу твою одежу і пику!
— Лізь, лізь! За мною!
— Що я тобі, гадюка чи вуж? — впирався Шевчук.— Який це тобі розумник сказав, що саме в ці кущі зайде Сіроманець, щоб спеціально упасти в нашу яму?
— А-а! Багато розумієш! — Чепіжний пішов на приступ. Нагнув голову, укрився полою плаща і повільно посунув уперед.
Нарешті чагарі було взято, і всі троє заходилися довбати вовчу яму.
Видно, ця робота була аспидною.
— А будь ти неладна! — кричав Побігайло.— Який мене чорт затягнув сюди? Ґвалт — око виколов!
— Вухо проштрикнув! — ревів, плачучи, Шевчук.— Інвалідами вийдемо звідси, як іще вийдемо!
— Копай, копай! — скреготав зубами Чепіжний.— Он сніг у повітрі літає.
До вечора яма була викопана. Чепіжний прикрив її тоненьким пруттям, зверху притрусив сухою травою:
— Все. Будемо сподіватися, що труди наші недаремні.
— Щоб ти, Василю, та був сказився з цією ямою. Як мене жінка такого тільки в хату впустить: подертий, живого місця нема на мені, сіроманець я бідний та нещасний! — бідкався Шевчук.
Для Сашка настали дні щастя і тривог. Сіроманець проводжав його лісом до школи, зустрічав його на узліссі. Одного дня Сашко відкрив, що Сіроманець сліпий. Він показав вовкові кольорові малюнки різних звірів у журналі "Натураліст": Сіроманець дивився кудись у просторінь, в одну точку.
Сашко заводив журналом перед його очима: ніякої уваги. Сашко підняв над головою яблуко:
— Ну, подивись, що це у мене в руці, подивись!
Вовк ліг на землю і тихо заскімлив.
— Ти що, вовчику, не бачиш, ти сліпий?
Сашко провів рукою по очах Сіроманця — той не змигнув. Лизнув лиш Сашкову руку.
— А як сніг упаде, стане видно твої сліди, що ході? Живи в гнилищі і нікуди не виходь. Сьогодні я поговорю з батьком.
— Мамо, тато де?
— Поїхав.
— Куди?
— В район на конференцію.
— На скільки?
— На два дні. А що?
Сашко не відповів, пішов у свою кімнатку робити уроки.
Шерхла вода у відрі на криниці, на груші трусився листок. Пішов сніг.
На другий день Сіроманець Сашка не зустрів. Даремно Сашко і гукав його, і шукав слідів на снігу. Сашко побіг до глинищ.
В глинищах і біля вовчої нори сніг лежав чисто. Сашко заліз у нору — цієї ночі Сіроманець тут не ночував.
"Злякався снігу і втік, де сніг ще не впав і де його мало знають,— подумав Сашко.— Та, мабуть, і добре зробив, та й харчуватися ж треба... А тут ще батька нема, як на зло..."
Гірко і тоскно стало Сашкові.
Вночі йому снилися айсберги: вони пропливали в синьому океані біля Сашкової хати повз голу грушу, і Сашко сумно дивився на них із вікна.
Проснувся Сашко від собачого лементу.
— Мамо, що там таке?
— Сіроманця спіймав дядько Василь. Впав, бідненький, таки у яму...
— Як?!
Біля контори на возі лежав зв’язаний Сіроманець. Шевчук і Побігайло зосереджено курили, кидаючи на Сіроманця значущі погляди.
З контори долітав голос Чепіжного:
— Алло! Алло! Так, у яму. Коли? Сьогодні вночі. Я як знав. Дай, думаю, вранці запряжу та поїду подивлюся. Приїжджаю — є! Ну, ми його з Шевчуком і з Побігайлом того... Де? А ось на возі лежить перед конторою... Так коли вас чекати? Ага. Слухаю. Єсть.
Сіроманця повезли до кузні. Дядько Василь відчинив двері і сказав:
— Отут перележить, коли не хотів у лісі.
Вони поклали Сіроманця на драбину і віднесли в кузню.
Падав тихий вспокоєний сніг, на горбі темнів ліс. За хатою плакав Сашко.
Замлілий вовк лежав у кузні на драбині біля горна. Зі стелі крізь старі щілини на нього сіявся іній. Вовк розкрив рота під іній, і йому стало легше дихати.
"Ну й ну,— сказав собі вовк.— Дожився".
Він поворухнув замотузованими лапами, понюхав молоток біля ковадла та й наче заснув.
Тієї ночі собаки подуріли: навіть Геракл завивав так, що йому темніло в очах. Деякі, боячись завивати в самотині, зібралися в гуртки і хором у п’ять-шість голосів дали такий концерт під вікном хати Чепіжного, що він вискочив на сніг у кімнатних капцях на босу ногу, схопив весло і кинувся розганяти співаків. Тікаючи, хор з переляку взяв на октаву вище — у Чепіжного залящало в вухах.
— Сіроманця зачули, герої? Чи, може, безталання своє, аби ви мені виздихали всі підряд!
— У-у-у! — з усієї сили із сльозами на очах затяг від сарая Геракл.
— Соліст-одиночка, і ти ще мені? — замахнувся веслом Чепіжний.— Погибелі на вас немає!
Геракл, рятуючись, заліз у ринву, Чепіжний затарабанив по ринві веслом.
Сашко все те бачив і чув: він сидів на підвіконні у темній своїй кімнатці.
Чепіжний присів біля клітки Вовкодавихи. Блимнули з пітьми її вогкі очі, очі її дітей на свіжій соломі. Чепіжний довго дивився на них, підняв ногу, зняв капця, витрусив сніг і сказав:
— Чули, якої тепер співає Сіроманець? Доспівався. Десятому закаже!.. Ви ж мені дивіться — ростіть, бо все може бути, ще оно і кабани, і лосі...
Чепіжний встромив у засніжений човен весло, рипнув дверима, ліг. З подушки йому у голову вила сільська собачня.
Сашко вийшов у коридор, намацав татові валянки, вліз у них, наче провалився у воду, накинув кожушок, тихо прочинив і зачинив за собою двері, пішов подвір’ям до груші; на груші на сучку висів садовий ніж — тато забув його, коли восени підрізав пагілля, почепив і забув. Сашко зняв ножа, пригнувся під вікнами, щоб тато з мамою, чого доброго, не помітили, і вибіг на вулицю.
Повалило снігом, потонули у ньому хати і дерева, невидима собачня потягнула свої зморені голоси по своїх домівках.
Сашко прямував до кузні. Кілька разів падав, провалювався по груди, у валянки набилося снігу.
Біля кузні оглянувся на білий глухий світ, прислухався, засунув шапку у кишеню,— щоб не злітала з голови та щоб лишній раз по неї не нагинатися,— і підійшов до дверей. На дверях висів не замок, а замчище — так постарався Чепіжний.
Вовк розплющив очі і заводив носом.
— Сіроманцю, це я, Сашко! — почулося вовкові з того боку дверей.— Замок, горе моє! Попались...
Сашко обійшов кузню — ні вікна, ні віконця. На причілку кузні ріс берест,— обліплений снігом, берест злився з усім білим навколишшям, і Сашко відразу його не помітив. Берест ще дуже давно поклав на плоский дах кузні своє гілля, і так вони разом з кузнею доживали віку.
Сашко, скинув на сніг кожушину, хукнув у долоні, ще раз оглянувся увсебіч, поліз на берест. Лізти не давали татові валянки, чіплялись за гілки, не згинались у колінах. Тоді Сашко махнув однією ногою, другою, валянки попадали біля кожушка в сніг, поліз босий. Лізти було невисоко, і нараз він опустився на засніжений дах кузні. Руками, ногами розгорнув сніг, колупнув ножем інтернітину.
На вовка зі стелі посипало снігом, вовк завовтузився, зітхнув і затих.
Сашко працював, що називається, і вже за кілька хвилин на нього зсередини кузні глянула темінь.
— Готово! — прошепотів він униз, у темінь. — Плигаю!
Сашко бухнувся біля голови Сіроманця.
— Де ти тут? Нічого не бачу, хоч око виколи!
— Хох! — сказав вовк.
Сашко став на коліна, почав обмацувати темінь, натикнувся добряче лобом на ковадло, і вже Сіроманець щемко задихав Сашкові в обличчя. Сашко обійняв обома руками вовка за шию:
(Продовження на наступній сторінці)