Мов місячне світло, примарний Ясельський, ніби на павутинці, спустився по насипу вниз на мощену каменем брацлавську вуличку і звернув до північних воріт. Високі і темні, залізні ворота були зачинені. Вартові ж під ворітьми помітили: камінною вуличкою з чобітьми в руках над непокритою головою до них прямував босий, блідий сновида. Вартові по-влипали в замкові стіни й поблідли самі. Та хтось із них отямився, щось прогугнявив, і вони, ніби коники із трави, скочили до воріт і нашвидкуруч їх розчинили — відкрили воротами холодне небо і сизе поле. Сновида ж мов зачарований наближався. Дивлячись прямо поперед себе білими заплющеними очима, він ішов і нечутно плакав. Вартові про себе зазначили, що поки він підходив ще освітлений місяцем, то сльози під місяцем на щоках, над болотяними вусами в нього стояли срібні. Та як тільки він опинився в тіні воріт — сльози його почорніли... Не звертаючи на сторожу уваги, ніби її й не було, Ясельський вийшов з воріт і подаленів у заснуле поле. "Хабіджа, — шепотіли його, як біла глина, уста, — скажи мені чи хоч кимось перекажи, де мені тебе шукати. Чи ти не бачиш, який я від горя став?.. Господи, невже я так тяжко перед ким завинив? Молю тебе, Боже, молитимуся довіку, хоч ти не карай мене так, як карає мене любов..."
Жолкевський перехрестився. Він стояв під баштою на стіні біля свого намету і, прикусивши вус, тривожно спостерігав, що воно буде, бо сновида Ясельський ішов через поле просто на табір повстанців. Його босі ноги ступали по затужавілій землі, мов по шнурку.
Тепер Лсельського з боку табору, від возів, помітили наливайківські вартові. Тиміш Вихорець спочатку Ясельського і не вгледів, бо в білій сорочці у білому полі під білим місяцем сновида робився невидимим. Та несподівано в нього з-під ніг випурхнув синій Тимошевий вихорець, що, як завжди, ночував поблизу Тимоша, а за цим разом — між Брацлавом і табором під бадилиною в полі. Чи то Ясельський наступив на сонного вихорця, чи вихорець не спав і сам побачив Ясельського, так чи інакше, але він подав Тимошеві знак: синім пломінчиком вихорець здійнявся над полем і побіг-попетляв до табору, до Тимоша. Він до нього присинів, ще раз гойднувся і заховався, скрутився під возом, на якому дрімав полковник Шостак, а біля нього на чатах, очима до Брацлава, стояв на колінах Тиміш. Вартові козаки, що бовваніли вздовж табору за возами і на возах, витягнули на сновиду у поле шиї.
— Лягайте, хто де стоїть, — прошепотів крайнім від себе наструненим чатовим позеленілий Тиміш. — Не сполохаймо...
— Не сполохаймо... — прошепотіло від воза до воза. Нерозсідлані козацькі коні сновиду, видно, відчули, бо
підняли темні голови та сторожко захропли. Місяць стояв на небі і вів сновиду на табір.
— Пане полковнику, прокидайтесь! До нас — сновида!.. — поторгав плече Сашка Шостака неживою рукою Тиміш.
— Мамо! — покликав Шостак, бо йому саме снилося, що він лежить не на возі в нічному козацькому таборі понад Бугом, а що він ще малятко і лежить на спинці з простягненими ручками та задертими ніжками у колисці і над ним стоїть усміхнена мати...
— Мамо! — і полковник Шостак проснувся.
З лісу пугукнув сич. Йому обізвався далекий із Брацлава, від Жолкевського, другий. Пропугукали один одному понад табором, полем і сновидою і, як почали, так раптово й помовкли.
Лсельський білів прямо на віз, де принишкли Шостак із Тимошем. На хвилину Тимошеві привиділося, що з Лсельського било світло. Світловий пучок виривався з серця сновиди на вози та колеса, на посивілі від інею чавунні дула гармат, на сонні лиця козацтва та брацлавщан. Світло із серця Ясельського блукало по табору. Та не лише по нім. Воно вихоплювало з темені Буг і там, над водою, заломлювалося догори, золотим потоком підіймалося в небо й, огинаючи місяць, у небі згоряло... Підхоплений жахом, Тиміш скочив із воза на землю, пригнувся і, гублячи із сагайдака стріли, побіг на середину табору ховатися під коней.
Ясельський підходив до Шостака. Сашка Шостака як скосило. Він беркицьнувсь у возі і затулився шапкою. Сашко причаївся, нічого не чув, лише відчував, як його — від чобіт до чуба — хтось накривав холодною тишею. Не ворушачись, він лежав, хапко дихав у шапку, і навіть коли вже повну її надихав, то все одно ще лежав і прислухався. Та марно. За возом ніби ніхто й не стояв, не білів, не дивився. Так Сашко полежав іще, а полежавши ще, заспокоївся, і став відтуляти шапку від ока. І коли відтулив, то побачив — над ним височів сновида. Сновида стояв на возі, дивився на Сашка місячними очима і плакав. Та його сльози, не добігаючи по щоках до БОЛОТЯНИХ вусів, випаровувалися — таке гаряче було в нього обличчя!
— Мамо! — знову прошепотів Сашко, а Тиміш Вихорець з-під коня бачив, як сновида, невагомо ступаючи з воза на віз, почав обходити табір. Він ішов над заснулими козаками, дітьми, над їхніми в інеї ковдрами і кожухами і ні над ким не зупинявся, не нахилявся. Один лише раз він зупинився і завмер над обличчям якоїсь дівчини, схожої на циганку: вона спала на возі обличчям до місяця, і її вустонька сновиді, видно, щось нагадали, бо він довше, аніж на інших жінок і дівчат, дивився на неї заплющеними очима. "Хабіджа..." — усміхнувся він до дівчини, та пішов і від неї... Білий, тонкий, високий, з воза на віз, сновида обійшов увесь табір: над жодним обличчям він більше не зупинявся.
Тиміш Вихорець, лежачи посеред табору під конем, стежив, як сновида дійшов до порожнього Шостакового воза, — Сашко, видно, кудись утік або ж лежав у возі камінчиком, — ступив однією ногою на дишло, другою — на землю, на паморозь, і з піднятими над головою чобітьми, босий, тим самим шляхом, що йшов і сюди, подаленів до Брацлава... Знову пугукнув із Брацлава сич, і знову йому обізвався з лісу за табором другий...
З-під башти Жолкевський бачив, як Ясельський увійшов у ворота і, проминувши покляклу сторожу, піднявся по насипу, зайшов до намету Збаражського, поставив чоботи під запинало, ліг на кошму і, гріючи губи місячним світлом, все шепотів: "Хабіджа... Хабіджа... Хабіджа..."
Місяць зайшов. Світало. Ще не світало, але мало ось-ось. Жолкевський помолився і наказав ад'ютанту скликати полковників.
Драгунів Жолкевський вирішив поставити збоку, від правої своєї руки: як сонечко тільки зійде, засліпить повстанцям очі, вони нападуть на табір від лісу. На драгунів з-поза возів вигребеться козацька кіннота. Нехай вискакує. Від часу, коли від повстанців відійшов зі своїм полком Шаула, у них, у Шостака, лишилося кіннот хіба що на сльози... Ландскнехти і пікінери почапають по прямій — скільки тут бігти? Тут нема чого й бігти — за півгодини і в таборі! За драгунами, ландскнехтами та пікінерами пострибають легкі гармати. Гусарів і жовнірів Жолкевський вирішив не пускати. Гусарів — з любові, а жовнірів — від жалю. Служили в жовнірах, як на те, люди літні. То ж нехай хто із них лишній день поживе.
Розвиднялося поволі. У небо найшли кудлаті з півночі хмари, і з них замерехтіло сніжком. Від веселого снігосію стало світліше. Наливайківський табір не ворушився. Крім поодиноких на возах вартових, у ньому не виднілось нікого. "Чи вони іще сплять? — подумав Жолкевський. — Перепилися і пухнуть?" Та Жолкевський знав, що голота не спить і чарочки не пригублювала. Тоді воно що? Може, у таборі їх нема? Лишили про око де-не-де на возах чатових, а самі з брацлавщанами здиміли з табору невідомо куди? Та про це б Жолкевський неодмінно довідався, бо його розвідка кружеляла навколо козацького кигила з вечора й цілу ніч. Та й наливайківські коні темніли скопищем посередині табору за возами, а біля них — ні душі! Лише порожні сідла на конях прибілювало сніжком!
— Не розумію! — сказав Жолкевський полковникам. — Що за нечиста сила!
— А ви, пане польний гетьмане, починайте! Ви починайте, і вони віднайдуться! — посинілими пальцями патер дон Комулео застібав сутану на залізні гачечки.
— Я, ваше преподобіє, знаю, коли мені й що! Коли починати і коли закінчувати! — не стримався, пробілів бровою Жолкевський.
— Гляньте! Гляньте! — в один голос заговорили Струс і Збаражський. — Пане польний гетьмане, подивіться на табір!
Жолкевський відірвав прикипілі, засніжені очі від Комулео і повів малиновою брошкою на чорно-білий наливайківський табір. Він глянув на табір, і його голова відкинулася, як від вогню. Відхитнулися і полковники. Жало-язик в Комулео завмер. Вартові на стіні переглянулися.
Двісті козацьких возів підіймались у повітря. Сірі возові колеса відштовхнулися від присніженої землі, на хвилину затримались і знову пішли понад полем, понад кіньми в зимове небо. Вози підіймалися тихо і рівно, а вже як гойднулися, то гойднулися, наче колиски. Колиски! Бо в них і справді, ловлячи руками та губами сніжини, стояли діти!
Першим знайшовся Комулео:
— Вози — не самі! Під возами ідуть козаки! їх несуть козаки! Вони їх сплавляють до Бугу!..
Жолкевський нагріб з намету пригорщу снігу, вмився, а заразом і протер снігом очі. Тепер він уже бачив ясно: на возах куталися жінки, куталися під сніжинами діти, кругліли, видно, із солониною темні діжки, бочки з порохом та гармати. А під возами, підставивши під них спини і плечі, по восьмеро і по десятеро, заточуючись, ішли наливайківці. Всередині табору, як з-під землі, повилітали в сідла на коней вершники, витягали з піхов шаблі й рушили разом із возами. У будь-який час козацькі вози могли розімкнутися і в будь-яку мить, у будь-який бік кіннота могла вискочити з табору в поле для бою.
(Продовження на наступній сторінці)