— Тепер будем варить халамидникам кашу! — піднісся духом У Пу.
— Цур тобі пек! — І вслід за У Пу гостроверхі, маючи на потилицях кісками, пошурхали капцями до кашоварів.
Оливка зупинився: за шипшиновими кущами на сильних гнідих вогнях вже буркотіло сто — по п'ятдесят на полк — десятивідерних мідних казанів. Довкруг казанів, жаровень і сковорід вешталися однорукі кашовари і хмизники, що підкладали під них і хмиз, і кізяк, і пнища. Покинули тісні пропилені шарабани і негритянки: з повними на головах дерев'яними відрами вони снували кручею з Дністра до вогнищ, зливали воду в діжки, сніговіли зубами до кашоварів і, пританцьовуючи, знову згойдувалися з кручі по воду.
— Та що ви за військо? — спитав євнух. — І хто ви, пане Оливко, сам?
— Коли вже питаєте, пане Назаре, то почну я не з одноруких... Ми — наше військо, гетьман, полковники і старшина, і князь Острозький, що нині приїхав до нас у гості, — всі ми є українці. Колись наша держава звалася Русь, або Русь-Україна. Назва її Україна згадується в Київському літописі ще в 1187 році. Повідомляючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, літописець каже: "...був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всіма доброчинностями був сповнений. За ним уже Україна багато потужила..." Та, пане Назаре, потужила Україна не за одним лише тим переяславським князем. Потужила вона й сама за собою. І особливо після одного з її великих князів. Звали його Ярославом Мудрим. У1052 році Ярослав Мудрий об'єднав слов'янські племена під свою жовто-синю хоругву, і кордони Руси-України сягали від Балтійського моря і до Кавказу, від Закарпаття й до Волги. Все в нас було: і багатства, і віра своя православна, й митрополит, був рівний і обов'язковий для всіх громадян звід законів під назвою "Руська правда", і школи, міста й дороги. Били ми свою золоту і срібну монети: з одного боку на ній виднілася подоба князя, а з другого боку — його княжий державний герб — тризуб. Було й родичання у нас з такими країнами, як Візантія, Франція, Швеція, Польща, Англія,
Німеччина, Норвегія, Данія, Угорщина: дочки наших князів заміж ішли за князів і королів, і то не лише через красу та освіченість, а й через високе лице своєї держави... Князь Ярослав Мудрий помер у 1054 році, та вже перед смертю він поділив Україну-Русь поміж своїми синами. Київ і Новгород віддав своєму найстаршому синові Ізяславу. В Чернігові посадив Святослава. Віддав батько йому й далекі землі Тьмутаракані, що мревіли на річці Кубані аж під Кавказом. Третьому сину Всеволоду він заповів степовий Переяслав і похмурий у лісах Ростов. Ігорю дав Волинь. Смоленськ в руки поклав найменшому В'ячеславу, а внукові Ростиславу — Галичину... От наче й усе... Та якби! Все горе й біда ховалися в тім, що княжі роди були неймовірно плодючі! У кожного з наступних князів зароїлися діти, а в тих — діти свої, а в тих іще діти, небожі і небоги, і пішла Київська Русь по руках! Пішла на розподіл, на межування, на більші, менші і зовсім дрібні удільні князівства: звівся батько на сина, а син на батька, брат на брата, дядько на небожа, а небіж на діда. Стали вони один одного нищити і рубати, виколювать очі та гноїти у в'язницях і — пропала держава!.. Лишилось від неї лише скривавлене клаптя!.. А тут з монгольських степів, з Каракорума, з-за Волги, під білими шестихвостими бунчуками набіг на нас ордами Чингісхан, і, висотані власною, домашньою гризнею, колись могутні і дужі, впали ми і вже не звелися... Ще гасали по наших землях за даниною ординські баскаки, як у 1363 році нас прихопила Литва. Тим часом Литву на собі оженила Польща, накинула їй римську віру і, вже як родичі, під хоругвою католицтва, з ксьондзами та костьолами, вдвох вони навалилися на православну Україну-Русь. Татаро-монголи заарканили наше тіло, а Польща з Литвою наступили на душу: вони стали топтати і ненавидіти нашу віру і мову. І що найстрашніше — в наші очі глянуло рабство духу. Чим захиститися? Як зберегти себе? В часи княжого розбрату наша держава Україна-Русь з болю і розпачу крикнула на увесь світ, і на її золотих уламках звило гнізда безсилля. Наші державні голови — українські князі — вже лише звалися українськими. Перегиркані між собою, вони почали звикати когось над собою мати і, аби легше
прожити, підмостилися під Польщу — під її віру й корону. Князі і панство відцурались нас, зрадили нас і покинули на забуття і небуття. Лишилася з нами жменька таких, як Острозький. Та й цьому князеві непереливки, бо він між двома вогнями — між нами і єзуїтами. Між нами і королем. Між нами й неволею. Триста років паслися на нас татари, вони залітають до нас із Криму ще й досі, а після татар ось уже двісті років як з української шиї звісила ноги Польща. Подітися нам ніде й нікуди! От через що років з п'ятдесят тому наше молоде чоловіцтво сіло на коней і подалося у Дике Поле, на пониззя Дніпра, за пороги, на острови, лимани і плавні, і там з князем Дмитром Вишневецьким заснувало свою військову державу — Запорізьку Січ. А ми, що жонаті та й не такі відважні, зосталися при своїх дворищах і хатах. Сиділи ми так, сиділи і рік, і два, десять і двадцять, зітхали вночі, зітхали, скреготали зубами, коли пройшла чутка, що з'явився Северин Наливайко і став за нас: за нашу віру і землю, за нашу колишню волю і ще не загублену гідність. Мов щось прорвало, мов підкинуло нами: терпець урвався, і вхопили ми коси та ратища, ціпи та вила, що в кого було і, не оглядаючись, стали під Наливайкову руку... А тепер, пане Назаре, я скажу вам, чому кашовари у нас з однією рукою, чому вони однорукі. Так от. Уб'є шляхтич чи то в селі, чи в місті, уб'є українського чоловіка. І що? Та нічого! Сплатить за вбивство дванадцять копійок казні у Краків, і на тому край. Дванадцять копійок, і годі — можеш вбивати й надалі. Ні суд, ні ксьондз, ні король — ніхто за це тобі й не докорятиме! Бо українець для них не душа, не людина, а бидло. Худоба! Коли ж українець, доведений вже до краю, зачепить лише пальцем польського старосту чи найзашмульганішого горлопанистого шляхтича, — йому відрубують руку... От через що, пане Назаре, у нас кашоварять самі однорукі... Так то кашовари. А тепер я скажу вам про сотню Жбура. Ви ж знаєте нашого сотника Жбура?
— Якого?
— Ну, Жбура. Петра. Отого роздайбіду.
— Горбоносого? З діркою між зубами?
— Його, його! Так от: вся його сотня, всі сто його козаків, німі. Вони не говорять і мовчатимуть вже довіку, бо у них вир-
вані язики. Знову ж таки: як тільки наш чоловік, а особливо ж гарячий хлопець, навіть і не зачепить поляка, а лиш огризнеться, скаже йому щось не так і не те, як суд і жовніри напоготові — виривають тому язика...
— До чого ж воно іде? До без'язикого народу? — спитав приголомшений євнух.
— З таким, як у нас, життям не схочеш і білого дня! Чи, може, схочеш? — Оливчині очі синьо похолоділи і потвердішали, стали як синій сніг.
— Пане Оливко, вибачте мені знову, але я бачу, що ви не надто високий чин у вашому війську?
— Я джура гетьмана Наливайка. Його охоронець, а заразом на моїх руках господарство.
— От через що я й хочу вас запитати: звідки ви, можна сказати, простий сипах, знаєте про давнину своєї землі?
—Як звідки знаю? — здивувався Семен. — У нас про неї все знає кожен — від волопаса до князя. У кожнім селі у нас на те і церква, і школа, й старі діди... А сам я псаломщик церкви святого Миколая, де настоятелем рідний брат нашого гетьмана отець Дем'ян. Він же й духівник князя Острозького. А ще панотець викладає у нас в академії в Острозі математику і латинь. Коли вони з князем і паном Федоровим друкували нашою мовою Біблію і я трохи їм пособляв, то наслухався від панотця Дем'яна дещо від того, що він знає сам... Так от, як Северин Наливайко взявся за шаблю й пішов у степ і до нього гунули люди, то сів мені якось раненько на підвіконня голуб. Сів і каже, ніби каже-туркоче: "Збирайся, Семене, й ти". І я зібрався. І ось я тут. Поголив голову, бо коли в битві, то чомусь сильно пітнію...
Між казанами зчинився гамір: розлючені негритянки обливали з відер водою У Пу й усіх попідряд. Кашовари й китайські вояки позалягали за вогнищами, а бідний У Пу, як на дощі ховрашок, скулився під водолиєм, але кричати на танцівниць деренчливим криком не перестав. Мокрий, а через те ще жовтіший, У Пу заховався за діжкою, та чорні дівчата перекинули на нього діжку з водою, пошпурили цебрами за казани у воїнів і кашоварів і зі своїм криком та плачем почорніли до шарабанів.
— Чого вони хочуть? — спитав Оливка у євнуха.
— Не хочуть у монастир! Йди, кажуть вони У Пу, старий повутькало, у монастир сам, а ми від козаків нікуди не підемо, бо нам з ними добре!.. А ще вони кажуть на діда "непогамовний" — вивчили пані від козаків іще одне слово!..
З Дністра війнув вітер, відкотив євнухові полу халата й відкрив заховану під полою рушницю. Євнух відразу ж прикрив яничарочку краєм халата, та Оливка встиг помітити дуло й спитав:
— А це що у вас?
— Рушниця, пане Оливко, — закліпав над спітнілими щоками євнух Назар й ніби позбувся голосу, продихнув:— Учора з неї я вбив коня вашого гетьмана.
— Свата? — голена Оливчина голова зробилася аж наче круглішою.
(Продовження на наступній сторінці)