То те, то се, і все воно одне за одним — козаки й незчулися, як стомлений день пішов на другу свою половину: то довбали могили, то підбирали по кущах відірвані колеса, ладнали перебиті дишла й потрощені гарби, зшивали обірвану кінську й верблюжу упряж. А тут ще животи розбурчалися, мов подуріли: бур-бур, гур-гур! Через ті животи на козаків стали оглядатися й китайці. Звісно, що стануть оглядатися! Бо поки козаки і туди і сюди, китайці порозставляли біля Дністра під горбом казани і жаровні, розв'язали солом'яні з сушеним кізяком мішечки, розповили вогонь — і пішла смакота! Від запахів з тих жаровень козакам забивало дих і в кожного у роті понабиралося слини, як у того верблюда... Петро й сам повів носом у бік тих жаровень і почав нишком спльовувати на молочай уже навіть не слиною, а піною, як кінь...
У сіруватому привечірньому мреві по той бік Дністра на голову й плечі кам'яної баби зліталися на ніч, важко складаючи зморені спекою крила, степові орли...
А по цей бік Дністра на всуціль поритому ховрашками горбі, — видно, був він столицею тутешнього ховрашкового племені, — китайці розстелили сині й жовті килими. На плете
— Hex жиє Корона і Річ Посполита! Віват! — ще раз вигукнув пан посол, і козаки й не помітили, як китайці наповнили мисочки вдруге.
— Hex жиє наш найясніший король Жигмонт Третій! Віват! —утретє вигукнув пан Ясельський, і козаки перекинули й за короля.
Пан Ясельський сів і взявся за палички. Тримаючи їх однією рукою, він замиготів ними до своїх вусів, і рис в тарелі почав осідати на очах.
Тепер хоч-не-хоч, а треба було братися за палички і собі. І славне товариство взялося... У темних корчуватих козацьких пальцях це бамбукове паліччя здалеку ще виглядало так-сяк, та як тільки козаки доправляли його до рису, воно раптом непевно ворушилося, розповзалося, налізало одне на одне, перехрещувалося, стирчало врізнобіч, як ракові клешні.
Яків Шийка біля тих паличок аж спітнів: він повертав ними і туди, і сюди, брався за них уже й другою рукою, але й обома руками у нього нічого путнього не виходило: лише встромить палички в рис, зачепить ними ну, кілька зернин, і вже, здається, от-от донесе їх до рота — так ні! Перед самим вже ротом, перед зубами, рис випорскував з-поміж паличок і масно, усім своїм жиром падав на штани! На штани або ж на килим!.. І якби ж то тільки в Якова! За якусь хвилину в плямах були вже всі козацькі штани й сорочки...
А китайці підливали! А вони підливали! їхні тоненькі птичі голоски так і витьохкували перед козаками, так і виспівували!.. Перевдягнені для такої оказії в нові, круглі в плечах, жовті халати, вмиті, без пуху, з тонкими заплетеними на потилицях кісками, китайці миготіли перед козаками навпроти малинового унизу Дністра і зеленіючого неба як привиди. І бодай краплю розлили! Не розлили! А наливали по вінця, по самі вінчики... І все частіше й частіше по двоє, а то й по троє вони збігали з горба до возів, довго там не барилися, і знову хекали під горб до учти з глеками на плечах...
Поволеньки-помаленьку, але дійшло вже до того, що як тільки пан Ясельський вставав і, погойдуючи мокрою мисочкою в руці, хотів було щось виголосити, як козаки відразу ж хором кричали йому "віват!".
"Віват!" — кричав тоді й сам пан Ясельський, задоволений зі своєї промови. Підтримуючи під лікоть, Петро усаджував пана посла на місце поруч з собою і давав йому скибку дині.
"Віват!" — відлунювали дністровські береги, і темні орли по той бік Дністра в степу на могилі били спросоння крильми бабу по плечах і по голові.
"Віват!" — і біля Куріпочки злякано сплескувалась дрібна рибка... Куріпочка стояв по шию в темній зоряній воді і слухав, як з його тіла виходить спека. Покусані ґедзями живіт і боки тихо щеміли, а рибки, смикаючи за волосинки на животі, приносили йому сердечну насолоду, тож Куріпочка, дивлячись на себе між зорями, лагідно усміхався...
"Віват!" — летіло з горба, і в тому "віват" він впізнавав і голос свого Петра... Біля Куріпочки по горб у воді куняв верблюд. Він витягнув до водяного місяця шию, витягнув її, горбатий, аж на глибину, і смоктав з-під місяця воду. "Якби я стільки, як цей горбатий, пив, то давно б уже лопнув, — думав Куріпочка. — А якби і не лопнув, то куди б я із отаким пузом добіг? Та мене б Петро вигнав першого ж дня, вигнав би ще й нагаєчки дав, і добре б зробив!.. Хоча одного разу... коли це було?., де?.."
І Куріпочка пригадав. Було ж це недавно, на тому тижні, коли вони йшли не до мадярів, а вже від мадярів, з Угорщини, від ерцгерцога Максиміліана, з Трансільванії. Верталися через Карпати. У Карпатах води ще було так-сяк, а як спустилися з гір і пішли степом, то, поранений ще в Угорщині у живіт, Куріпочка зажохся в степу так, що йти вже не міг і падав. Губи йому від спраги спекло, і Куріпочка впав та й став здихати. Петро сказав Наливайкові: "Пане гетьмане, що хочте зі мною робіть, але цього коня я так не покину. Понесу його на собі". — "Дайте Куріпочці вина", — наказав тоді Наливайко... Отоді-то Куріпочка вже напився, пив, як і оцей горбатий...
На горбі заблискотіли свічки, і "віват" закричали уже й китайці. Тепер козаки помінялися з ними місцями: повтовкмачували китайців гузнами на килими і заходилися, в свою чергу, частувати їх. Разом з мисочками пішли в хід і глеки. "Глег-глег",—глегало над задертими козацькими та китайськими бор-лаками з глеків вино... Китайці вчили козаків їсти паличками, а козаки подіставали з наложечників вербові ложки — показували китайцям, як орудувати ложками. Тим часом глеки і мисочки не висихали, порожніти їм ніхто не давав, і ось, вже навіть не ласий до цього діла Яків Шийка, висолопивши язика, мотав шиєю й ніяк не міг порахувати в старого У Пу три його на бороді волосини. Двоє китайців розтягували над килимом Шийчині вуса і смикали вправо і вліво: Яків їм був за коня, а його вуса правили їм за віжки...
Пан Ясельський звівся на ноги, витер хустинкою губи, добув пістоля, підняв його над головою і вистрілив. Петро зрозумів: не інакше, як подав комусь знак! Козаки миттю покинули частування і пересунули на поясах шаблі з-поза спин на боки. Встав і Петро.
Куріпочка, почувши постріл, притих, заловив вухом степ і сторожко, бокаса став виходити, хоча й не зовсім, з води. Сусіда ж його, верблюд, так той аби хоч оком змигнув: місяць зайшов за хмару, і горбатий тепер смоктав воду з хмари. Ніби нічого й не сталося. "От стерво! — сказав би Петро", — подумав Куріпочка...
— Пане сотнику, і ви, панове, прошу уваги! Прошу усім налити! Ей, слуги! — прикрикнув пан Ясельський на китайців, і ті — тут як тут — повкладали козакам в руки мисочки.
З глеків зажебоніло.
І тут Петро і вся його сотня почули, як із сюркотливої цвіркунової темені, звідти, від обозу, карети і шарабанів, дрібними грайливими вітерцями, то завмираючи, то народжуючись, до них на горб наближалася музика. Вона ішла й зупинялась, потім знову рушала, ступала, наче босими ногами навпомацки дибала по будяках, і з її невидимого обличчя, з темних невідомих губ тягнулася млосна легка мелодія...
Козаки, як стояли з налитими мисочками в руках, так мовчки і підняли вуса в темінь...
Музика шурхотіла, дихала голосніше, і раптом перед козацькими очима, як з-під землі, випурхнули чорні жінки... "Хто-хто?" — забилося в Жбуровій голові. Він був певен: після чарки заснув і це йому сниться... Чорні, в біленьких і благеньких, як лопушки, спідничках жінки? Як? Та таких не буває! Є жінки білі, як молоко. Є навіть від молока біліші...
Але щоб отако — з ніг до голови чорні? Чорніші від ночі? Де ж тоді ніч, а де жінка? Хто ж тоді де? І як доведеться, кого ж тоді обнімати — жінку чи ніч?
— Ось вам, пане сотнику, мої негритяночки! Знаєте, скільки за них я у Стамбулі дав? Не вгадаєте, і не беріться! — пан Ясельський перехилив піалу, щоки його розцвіли ще ясніше, і він заплескав у долоні.
У мерехтливому смугастому світлі блідих свічок негритянки завмерли... Та ось вони гойднули стегнами і малиновими при зеленому небі очима терпко глянули на козаків...
Ті поціпеніли. Яків Шийка витягнув свою враз подерев'янілу, ніби хто настромив її на списа, шию і перестав дихати. Розтріпані китайцями, його вуса засмикалися, і він задки-задки посунув спиною в ніч, відійшов до темних кущів і кинувся тікати...
А танцівниці вже розкинули хвилясті руки, біло блиснули разками зубів, грайнули смолистими животами й заколихалися до кавалерів... А музика, музика невидимими, невблаганними руками тільки те й робила, що гадштовхувала їх до кого треба...
Від такого несподіваного голого чорного видива козаки, як за командою, понурили голови, опустили вуса на губи і заклопотано, щось вельми вже заклопотано стали нишпорити очима по тарелях...
— Браво, красуні, браво! Я так і знав, що вам немає ціни і відпору! — розставив руки пан Ясельський. — Музика, голосніше! Слуги, наливайте! Наливайте усім, і в першу чергу — маестро!
(Продовження на наступній сторінці)