Степом наче пересмикнуло: з-під моїх ніг важко злетіли якісь патлаті темні птиці і низько прошуміли за могилу. Навколо все зашелестіло, злякано ожило і з писком, дзявкотінням, лопотінням кинулося врозтіч... Я ніколи й не думав, що в цьому глухому, безгомінному нічному степу може жити стільки всякої всячини!
Мати зупинилася: на шляху щось вовтузилося, хтось когось наче бив, душив, і той, кого душили, душитися не хотів, борюкався, схлипував і голосом того діда, в якого вкрали коня, харчав:
— А ти думав як? Оце тобі на за те, оце тобі на і за те...
Мати звернула в степ і пішла швидше. Я витяг з мішечка автомат і зняв запобіжник. Та не минули ми й сотні будяків, як мати зупинилася знову: тепер ліворуч від нас принишкло говорило щось із могили. Та цього разу, вже моїм голосом, говорило так:
— Не бійтеся...
Мати почекала мене і, озираючись на шлях і на могилу, важко побігла...
Ми бігли довго. В червонястій від місяця будяковій темноті з-під наших ніг вже нічого не спурхувало і не злітало: все живе, на крилах і на ногах, було від нас далеко, лише було чути, як в того, що десь сіло або залягло, здалеку б'ється сполохане серце...
А серце в мене гупало — дай боже!.. Я дивувався своїй мамі: в чунях і валянках, у куфайці, в сірій цупкій з шинелі хустці, з двадцятилітровою каністрою за плечима, вона пробігла одну могилу, на якій сидів місяць, пробігла другу могилу, на якій сидів місяць, минула третю могилу, на якій сидів місяць, і аж біля четвертої, на якій теж сидів місяць, стала. Скинула каністру на степ і зняла хустку: з її чорних кіс і хустки парував сивий туманчик. Я поставив запобіжник на місце, заховав, щоб не бачила, автомат у мішечок і підійшов до неї.
— Бач, стріляють,— сказала мати.— Не настрілялися...
— Мамо, дай тепер я понесу,— і завдав каністру на плечі.
— На, підмости на плече хустку, буде м'якше...
— Не треба, мамо... Я ж буду плечі міняти... Куди йти, прямо? Мати пішла попереду. На могилах сиділо по червоному, як кров,
місяцю, і ми йшли від них близько, що на кожному можна добре було роздивитися, як брат брата підняв на вила...
Піт пощипував очі, земля стала твердіша, мої дерев'яні черевики били по ній, як по залізу, і чути їх, мабуть, було далеко, аж в самому Голованівську. Будяків не стало, замість них засріблилася шовкова якась трава,— ковила, чи що? — я став зашпорхуватися об камінці, і знизу запахло розмерзлою водою. Де ж ліс, думав я, і ніби в просіяну на густому ситі кукурудзяну муку, вдивлявся в місячну далину. Я відчув що ноги мої, без мене, пригальмовують — степ опускався вдалину, і тут на очі стали потрапляти гармати. Самі лиш гармати, і більш нічого. І вигляд вони мали такий нещасний, що далі нікуди. Наче їх хто жував. Жував на передніх зубах, а потім перетирав на кутніх. З відірваними, зігнутими в дугу стволами, вони дивилися удалину, де чорними німими купами громадилися танки... Оце дали німцям джосу, подумав я. Так от звідкіля воно гриміло, що аж у нас вдома, у погребі, де ми усі переховувалися, обсипалися стіни!..
Мати взяла у мене каністру і пішла праворуч, обминаючи цю долину.
Нога за ногою, ми знову йшли степом, вже і місяць підбився насеред неба, став меншим і побілів, почав нижчати, котитися до землі, як попереду пас із-під землі, наче із того світу, заспівав одинокий півень. Заспівав і замовк. Мовчав-мовчав, ніхто з коре-шів йому не відповідав, і він подав голос удруге, цього разу дужче й тривожніше, та знову — те саме... Тоді півень задеренчав з усіх своїх останніх одиноких сил, болісно і розпачливо, та десь на середині свого голосу замовк. Видно, зірвався.
— Ось і Голованівськ,— сказала мати і поставила каністру.— Отут і пересидимо до ранку, поки стане світати.
— Мамо, а ліс? Що, лісу немає чи, може, його увесь вивезли фашисти?
— Ліс ми обійшли. Ліс з того боку,— мати показала головою кудись ліворуч від місяця і стала рвати бур'ян...
Я лежав на бур'яні, головою на мішечку, на автоматі, а поруч мостила собі гніздо мати. Я приплющив очі і не знав, сплю чи ні, чи це мені сниться, чи, може, так воно в і насправді: по чистому голубому льоду на ковзанах від мене тікає лисеня, оглядається, сміється і голосом моєї сестри каже:
— І я з тобою пішов у ліс, і я з тобою пішов у Голованівськ...
А під горою, на вишнях, худі і голі, сидять Блоха і Пуп, і жовтими конячими зубами обгризають з гілок вишневий глей. Над ними з воронячими дзьобами, крильми летять і каркають танки. Одна така танка-ворона каркнула так, що я відкрив очі. Відкрив і не міг доторопати: де я?
Над головою, обійняте темно-вишневою млою, тремтіло зорями небо, і з краю землі біло світив скісний місяць.
— Мамо! — перше, що вимовив я.
— Га? — Мати підвела з гнізда голову.— Ти заснув чи ти і не спав?
— І спав і не спав, та наче спав...
— Тоді ще трохи поспи... Скоро будем вставати...
Я придивився: навпроти місяця мати читала якусь книжку. Книжка була затріпана і стара, і мати читала її вже на середині. Я перехилився до матері й спитав:
— Що ти читаєш?
— Як що? Книжку.
— Яку?
— На, подивися.
Я подивився. Подивився — і нічого не розібрав. Книжка була написана по-нашому, а по-нашому я читати не вмів. При німцях у нашому селі стояли румуни, і школа була румунська. Я ходив до неї рік і вже навчився, слабенько, але навчився читати по-румунському, що наш учитель-піп, батюшка, приказував:
— Уна, доу, уна, доу — мо-лод-ці!
Я поглинав на книжку, написану рідною мовою, і знову ліг... Я знав, що мати моя писати не вміє, а читати — читає. А навчилася вона ось як.
Материн батько, а мій дід Андрій, якого я ніколи не бачив, бо коли я народився, дід вже помер,— оженився на маминій мамі, а моїй бабуні, коли їй було шістнадцять літ. Дідові було п'ятдесят. Від першої померлої жінки в нього вже було четверо хлопців, і всі вони від нової дідової жінки були старші. В моєї бабуні з дідом народилося іще п'ятеро — чотири дочки і син: Фрося, Ганя, Зіна, Настя і Тимоша. Моя мати Зіна народилася першого вересня (коли діти ідуть до школи!) тисяча дев'ятсот четвертого року. В шість років пішла до школи: та не вчитися, а підмітати і мити підлогу. І ось там, у школі, на перервах, тихенько питаючи в учнів, що і до чого, навчилася читати. А писати так і не навчилася, бо на уроки правопису її не пускали.
(Продовження на наступній сторінці)