Марія Андріївна. Так-так... Ну, а та дівчина, Люда, куди виїжджає? Далеко?
Інна. Ні, вона житиме собі тут, у місті.
Марія Андріївна. Треба б з нею все ж таки лагідно попрощатись.
Інна. Ну, розуміється. Чого ж нам на неї сердитись?
Марія А н д р і ї в н а. Та й мені б хотілось помиритися з нею. Грішила я проти неї. Може, нам зробити б тут чай або каву, покликать її та на прощання всім посидіти? Так мені незручно просити в неї прощення, а тут то й нічого, якось би воно...
Інна. Та яке прощення?! Господь з тобою!..
Марія Андріївна. Ну, не прощення,4 так помиритись. Усе ж таки ми тоді розійшлися немирно.
Інна (пильно, підозріло поглядає на Марію Андріївну). От дурниці! Абсолютно нема ніякої потреби якісь церемонії розводити.
Марія Андріївна (ввесь час говорить рівним, тихим голосом, дивлячись у землю). Ну, які ж там церемонії — випити разом на прощання кави.
Інна. Та що тобі так неодмінно тої кави?!
Марія Андріївна. Посидіти... поговорити. Що ж тут такого?
Інна (все дивлячись на Марію Андріївну, любовно обнімає її). Бог з нею, Тамуню, хай собі їде без ніяких кав! Не треба. Я зараз покличу Пана та спитаю його, в якій годині вона виїжджає. Я тобі в секреті скажу, що вона таки надокучила нам, особливо Панові. Він жде не діждеться, щоб вона вже виїхала. (Підбігає до телефону). Я зараз спитаю його.
Марія Андріївна (підводиться). Спитай, спитай. А я піду та скажу все-таки Ганні, щоб подала сюди каву. Я вже замовила їй давненько. А ти поклич Панаса та панну Люду. Поклич, дитино...
Інна. Тамо! Та для чого ж це? Запевняю тебе, що...
Марія Андріївна. Треба, треба, ти вже не кажи... (Виходить).
Інна (посміхається, телефонує). 11-19... Так. Дякую. (Жде). Пан? Ти де був? У неї? Йди сюди, швидше... Зараз, зараз іди! Моментально! Чекаю... (Відходить, іде до квіток, поправляє, переміщує, наспівує. Бачить на фотелі забуту торбинку Марії Андріївни, швидко розчиняє її, виймає слоїк з печивом, похмуро розглядає; кладе в торбинку й одходить).
Марія Андріївна (входячи). Торбинку свою забула. От стара!.. А, боже мій!
Інна. Хіба? Де ж вона? (Немов шукає). А, ось! (Подає). Що там у тебе за ліки, Тамусю? Твій незмінний морфій?
Марія Андріївна. Та морфій, морфій! А, стара голова!.. (Виходить, невдоволено крутячи головою).
Інна похмурено, роздумливо дивиться їй услід; потім уся весело стріпується, немов одмахнувшись од думок, кидається до квіток, знову прибирає, розставляє.
Входить Мусташенко, в пенсне, вигляд стриманий, поважний.
Інна (кидаючись до нього). Ну, що? Швидко? В мене все готове. Може хоч зараз їхати. Навіть самовар звеліла їй наставити.
Мусташенко. Вона складається.
Інна. Правда?! (Бурно, радісно обнімає Мусташенка). Пан, Пан! Нарешті! Нарешті я можу з тобою привітатись як слід. Здоров був, Пан! Ти ж так довго, так далеко був од мене, мій муж, мій коханий, мій... єдиний Пан... (Раптом). Та ти чого такий? (Тривожно). Що сталось?
Мусташенко. Вона виїжджає з дитиною.
Інна (вражено, не розуміючи). Як з дитиною?!
Мусташенко (втомлено сідає). Так, вона не хоче віддати дитини.
Інна (мовчить, тихо). Я не розумію... Не хоче віддати. Кому не хоче?
Мусташенко. Нікому не хоче. Ні на виховання, нікуди. З собою бере.
Інна. Постривай... Як же це? Я, ти вибач мені, я не зовсім розумію. Значить...
Мусташенко. Значить, дитини в нас не буде. Вона нізащо не хоче віддати її.
Інна (мовчки, глухо). Але ж вона казала?.. Може, вона боїться, що...
Мусташенко. Вона нічого не боїться й нічого не хоче. Я пропонував їй векселі, гроші, все; я обіцяв їй ходити до неї, любити її, я грозився, що не дам ні копійки й ніколи не бачитимуся з нею, я душив її за горло; я на колінах стояв перед нею. Ні-за-що!..
Інна (з жахом). Господи, що ж це таке?!
Мусташенко сидить, обхопивши голову руками. Пауза.
Інна (помалу, тихо, роздільно). У нас не буде дитини...
Пауза.
Інна (ще тихіше). У нас не буде дитини. (Раптом вибухає повним одчаю, сухим, коротким риданням і зараз же сама себе спиняє й затихає).
Мусташенко на мент підводить голову і кладе її в долоні. Пауза.
Інна (схоплюється, люто). У нас не буде дитини!! Ти розумієш цей жах?! Ти розумієш? Значить усе, все було тільки для того, щоб дати їй дитину?! Свою любов, гордість, честь топтала, бруднила, ганьбила, свою матір понижувала перед якоюсь... і все для того, щоб вона... О, ні! О, ні!.. Цього не буде!.. (В несамовитій люті кидається до столу, гарячково шукає чого-небудь гострого, кидає речі на підлогу).
Мусташенко (злякано підбіга до неї, заспокоює). Інно, Інно, заспокойся!.. Не треба!.. Інно!..
І н н а. О, ні! Я вб'ю її!.. Я одніму!.. Вона мусить! Вона не сміє! Я горло їй перегризу!
Мусташенко (обнімає, тримає). Інно, Інно, не треба! Голубко! Хороша моя, не треба... Постривай! Сідай! Заспокойся! Ми поговоримо.
Інна визволяється, опановує собою. Мусташенко помалу відходить і сідає на своє місце, схилившись.
Інна (раптом із жорстоким, упертим виразом лиця). Цього не буде! Вона повинна віддати дитину! Ти повинен узять її, ти — батько.
М-у сташенко. Юридичне право за нею, як я візьму?
Інна. "Юридичне право"! Але є вище право: право справедливості! Я — мати цієї дитини, а не вона! Вона не хотіла її, боялась, ненавиділа, вона хотіла на першому ж місяці життя вбить її. Ми з тобою вберегли її, ми викликали її до життя, ми хотіли її. Хто дійсна мати? Хто? Хто має дійсно право на цю дитину?
Мусташенко. Хто б не мав, а дитина лишиться в неї, й ми нічого не можемо зробити.
Інна. Можемо! Я скажу їй усе. Я заявлю своє право. Вона не сміє не віддати мені моєї дитини, коли вона чесна людина. Коли ж вона хоче шантажувати цією дитиною, коли хоче тебе нею прив'язати до себе, то... то ми побачимо! Я буду боротися за своє життя!
Мусташенко. Безнадійно, Інно, говорити з нею. Зайве пониження, зайвий сором і мука. Вона не віддасть. Вона не хоче шантажувати, але вона твого права не признає, бо вона... всією своєю кров'ю почула в собі матір. Розумієш, матір. Ніяка логіка, ніяка справедливість, ніщо тут не поможе. Ми самі викликали силу, що більша за нас, і за неї, й за все...
Інна. Значить, кінець усьому?!
Мусташенко. Кінець.
І н н а. І ти так легко миришся з цим? Вона бере твою дитину, і ти навіть не матимеш права побачити її? Ти миришся з цим?
Мусташенко (схоплюється, люто, з мукою). А що ж я маю робити, скажи мені?! Що?!. Ну, кажи тепер! Ти хотіла цього. Ти викликала духа. Що* робити з ним тепер? Що зробити, щоб мене не обхоплював сліпий жах, коли я тільки подумаю, що вона завезе мою дитину? О, будь проклятий той день, коли я згодився на це! Я став звіром. Голим, первісним звіром. Я попав у якийсь вихор темних, страшних нелюдських сил, які крутять мною, як пір'їною. Я нічого тепер не думаю, нічим не цікавлюсь, мені все байдуже. Наука? Філософія? Професура? Цього всього нема. Я повний тільки якогось звірячого гарчання, туги, страху за отой шматочок живого червоного м'яса. Я вночі корчусь од сорому за себе, я боюсь самого себе. А ти шарпаєш мене за рану й питаєш, як я можу з цим миритись!.. "Я боявся цього. Я від першого ж дня, як побачив її з дитиною, як помітив у неї в очах цей тьмяний, хижий блиск, коли вона вперше годувала дитину, я тоді вже почув холод у серці. Я тоді вже зрозумів, що вона не віддасть і що смішно й дико навіть говорити про це. її можна різати на шматки, й вона не випустить дитини з обіймів. Бо вона — мати. Ти забула, що "закон", як ти казала, є для всіх "закон"... Інна (тихо). Як же буде тепер?
Мусташенко. Чи я знаю? Якби ж мені хто сказав, як воно буде, як вийти з цього страшного кутка, в який ми самі себе загнали!
Інна (пильно вдивляється в Мусташенка). Але все ж таки ти щось думаєш із цього приводу?
Мусташенко. Що ж я можу тут придумати?
Інна. Боротися треба за себе.
Мусташенко. Як?!
Інна мовчить і не зводить із його очей.
Мусташенко (теж дивиться на неї, розуміє, з страхом). Інно! Ти що задумуєш?!
Інна. Вона відбирає в нас життя. Ми маємо боронитись.
Мусташенко. Інно, ти збожеволіла?! Інна. Але ж мені відбирають життя! Життя мені відбирають!
Мусташенко (швидко підходить до неї, обнімає, з глибокою, зворушеною ніжністю, сумом). Моя бідна, моя єдина!.. Не треба цих думок... Не треба, моя рідна. Це вже щось хворобливе, божевільне. Не треба. Ну, так. Ну що ж, іще раз спало нещастя на нас. Будемо нести його твердо, не впадаючи в одчай і безумства. Закон вищий од нас. Будемо жити нашою старою родиною, як жили... Може, й краще... Не треба, Іннусю, не треба.
Інна (м'яко визволяється, відходить, машинально поправляє квітки. Розбитим, байдужим голосом). Як же тепер із цією... з Людою?
Мусташенко. А що жз нею? Нехай переїздить собі на те помешкання, та й годі.
Інна. І ти будеш ходити до них?
Мусташенко (мовчить, тихо). Ні, очевидячки, вже ходити не буду.
Інна. Будеш. Там буде твоя справжня родина. Родина там, де є дитина.
Мусташенко (з мукою). Ах, Інно, навіщо себе без потреби мучити! Таке мені це тяжке, болюче, страшне, але коли я кажу, що не буду, то я знаю вже, що я кажу. Для чого ж іще... Ех! (Махає рукою, сідає в фотель і кладе голову в руки).
Інна (підходить до нього, ніжно гладить рукою по голові). Це наша друга операція, Пан. Тепер ми обоє — однакові. Тепер ми будемо собі й дітьми, й батьками, й родиною. Так, мій Пан, так, мій дорогий.
Мусташенко хапає її руку, жагуче цілує, пригортається лицем до руки.
(Продовження на наступній сторінці)