— Та при чому тут Піня? От маєте собі. Діло йде про серйозну справу, а ви свого Піню тикаєте під ніс. Ну, що ж?
Ясно, що Залєтаєв рішив неодмінно дискредитувати бідного старосту.
Що Піня в цій справі здрейфить, в цьому ніхто з нас не сумнівався. Досить було пригадати, як він трусився щоночі, коли ми копали. Він ще тоді сам не брав участі. Як же тепер буде? Доведеться йому, певно, іти з староства. Знов піде в коридорі катавасія, перевибори старости, сварки, дискусії, скандали, безладдя.
Ми спробували похитрити: треба, мовляв, ще трошки почекати, потім обережно змінити старосту, а тоді...
Але Залєтаєв не дав навіть скінчить:
— Якого ж ви чорта вибирали такого старосту, котрий не годиться на найбільш важну справу ув'язнених? Тимошка? Анархісти? Брехня! Знать не знаю! Або зміняйте його зараз же, або хай береться. Я ждать більше не можу, я хочу на волю, буде з мене.
— Що робити?
— Що ж, треба покликать Піню, — сказав, зітхаючи, дядя Дум-Дум, — запропонуєм йому. Якщо виясниться, що не може, хай одмовляється від старостування. Що ж порадиш?
Покликали Піню. Маленьке, чепурненьке личко його подивлялось на нас з цікавістю й легкою турботою.
Руде, жорстке, як з іржавого дротику, волосся було старанно зачесано й пушилося над вухами.
— От, товаришу... — почав Сердюков, — ми тут зібрались, щоб розпочать знов справу з побігом.
На слові "побіг" очі Піні здригнулись, трошки поширились, а ніс став блідий. Дядя Дум-Дум одвів од його погляд і став душить ногою недокурок. Тимошка пощіпував борідку й гостро зиркав на Піню. Залєтаєв посміхнувся.
— Ви, як староста, повинні взяти в цьому участь. Коли хочете, самі можете з нами тікати, не хочете, зоставайтесь. Але без вашої допомоги обійтись неможливо. Треба зноситись з волею, слідкувати вночі за камерою, словом... необхідно. Ми обсудили і думаєм, що необхідно.
— Так, я теж думаю, що без старости вести справу не можна, — з натиском і потайною насмішкою підтвердив Залєтаєв, не зводячи очей з Піні.
Піня раптом здвигнув плечима.
— Ну, да-а! — серйозно протягнув він. — А як же можна без старости таку серйозну справу робити? Який же там порядок буде, який? Я таки сам думав про це. Раз ми маєм уже такий підкоп, то нам же стидно, щоб з ним не скористувались. А що ж! Ми знаєте як зробим? — Піня таємно озирнувся, потім гаряче, поспішно зашепотів, усе так же неспокійно бігаючи очима: — Ми зробим так. Це дуже добре, що ви захотіли. Я думав, що ви вже не хочете більше... Так ми зробим так...
— Чекай! — грубо перебив його Залєтаєв. — Як ми зробим, це ми самі знаєм. Ти згоджуєшся?
— Ну, да, я згоджуюсь! А то як же!
— Ну, це й все, що тебе питають. А тепер давайте обмірковувать...
Тимоха од задоволення вийняв портабак з буйно стрибаючою тройкою на кришці й, весело підморгуючи, підніс Піні цигарку.
— От се інше діло! — скрикнув він. — За це на, брат, папіроску! Бери, бери, нічого, я другу зроблю.
Ми теж були й здивовані, і зрадувані таким поводженням Піні і обсипали б його папіросками, виключаючи, звичайно, Залєтаєва. Не дивлячись на те, що, на його думку, без участі старости ніяк не можна було розпочинати справи, він цілком ігнорував Піню. Коли той хотів уставить слово, Залєтаєв обривав його, не слухав, повторяв його ж слова з таким виглядом, немов Піні тут зовсім не було і він не говорив цих слів. Піня потискував плечима, але, натурально, не міг мовчати в такій відповідальній справі. Він не перечив Залєтаєву, не звертався і до його, але те, що думав, він висловлював. Він же в думках своїх мав повну рацію: наприклад, його рада була — знестися наперед з волею, дізнатись, чи там готові як слід, чи будуть гроші, пашпорти, кватири, а тоді вже приступати до діла тут. Залєтаєв же зараз став проти цієї ідіотської пропозиції, як він сказав.
Треба насамперед провірити, чи не завалився підкоп, чи суть інструменти, чи можна далі копать, скільки треба на це часу, а тоді вже зносить з волею.
Добре. Ми згодились з цим.
— Нехай так! — посміхнувся Піня. — І то таки розумна рада.
— А тебе не питають про це... Я пропоную цеї ж ночі розібрать стіну й спуститись в яму. Дуже добре було б, якби староста також спустився. Пропоную себе і старосту.
— А мене третього... — добродушно вставив дядя Дум-Дум. Цим він зразу притишив непокій, що перебіг по нас од пропозиції Залєтаєва.
У Піні знов побілів ніс і очі закруглились, забігали, але він дуже охоче згодився. Залєтаєв хмуро й злісно жмурив очі.
Ніяких завалів у підкопі не виявилось, все було як слід. Але от з копанням далі могла вийти неприємна історія. Багато було шансів за те, що грунт завалиться над нами.
Залєтаєв же категорично заявив, що він не береться там копати, риску багато, а потреби ніякої.
— Як так?!
— А так, що ми все одно не можемо далеко від доріжки вартового прокопатись. Вилазячи, ми однаково будемо замічені. Наші колишні плани, — прокопатись у ярок, — дурниця, в дірці такої великої довжини не буде повітря. Копати ж далі на якийсь сажінь нема ніякої рації.
У нас витягнулись обличчя.
— Чекайте, ми ж можемо робити ширшу дірку! — сказав Сердюков.
— Ну, вибачайте, це буде через два роки! — сердито струсюючи землю з піджака, одповів Залєтаєв. — Я більше чекати не можу. Я вношу таку пропозицію: тікать через цей підкоп, що є. Але так. Щоб усіх нас не перестріляли, один, передній, мусить кинутись сам на вартового, повалить його на землю і цим дать всім останнім збігти у ярок, де будуть стояти екіпажі. От мій план. Звичайно, один мусить пожертвувати собою для всіх. Кинем жеребок. А коли може вирватись і він, тим краще. Але рискує здорово. Ну, що ви на це?
Ми мовчали. Багато було правди в словах Залєтаєва, але погано те, що один все-таки мусив загинути.
Риск, що й казати, річ хвилююча, вабляча, але як смертний жеребок випаде?
— Ну, це дурниці! — флегматичне сказав Голубов, як і звичайно.
Залєтаєв живо покосився на його.
— Як дурниці?
— Та так. З якої речі рискувать хоч одним життям. Краще спробувать з другого боку, в іншому місці, провірити ще раз тут. І взагалі, я тут бачу щось... непевне. Чого ради раптом тепер виявилось, що наші плани не годились? Чого повітря не стане? Хто то сказав?
Аж дивно було, що цей сонний, здоровенний дядя так розпалився й ожив. Дядя Дум-Дум лукаво посміхнувся й, підморгнувши до Сердюкова, сказав:
— А голубчику нашому, видно, не хочеться помирать. Тоді Голубов повернувся до дяді всім важким тілом, серйозно подивився йому в лице і спокійно, рішуче промовив:
— Добре. Я згоджуюсь.
Дядя Дум-Дум засміявся й почав вибачатись, але Голубов уперто й вже знов флегматичне твердив:
— Не хочу. Стою за план Залєтаєва.
— Ну, коли так, то й я! — задерикувато крикнув дядя Дум-Дум.
Виходило якесь чорзна-що, якесь змагання в безрозсудності. А втім, дяді Дум-Думові й Залєтаєву добре було змагатись, маючи за спиною довічну каторгу, себто майже смерть. А мені, наприклад, або Тимошці треба було задуматись.
Але Тимошка ж і покінчив мої вагання. Як-не-як, а в плані Залєтаєва те гарно, що тут, чорт забирай, зразу тобі воля. Риск є, але тільки для одного. В старому ж плані цей самий риск у меншому, правда, розмірі був у всіх. Так нехай же один пострада за всіх. Він, Тимошка, готов хоч зараз.
— А будемо копатись далі, марудитись, так нас і накриють. Тоді вже годі тікать!
— Згода! — сказав я. Зоставались Сердюков і Піня. Залєтаєв поглядав на останнього смакуючим поглядом. Піня став блідий, затихлий і чудно водив по нас широкими очима. Йому, мабуть, не вірилось, що це серйозно.
— Ну, Піня, а ти ж як, чого замовк, га, — піднято спитав Тимошка. — Рішайся. Ти, брат, староста. Не можна.
— Я слухаю, що ви говорите. Скажіть ви, скажіть, тоді я скажу... — тихо сказав Піня.
Сердюков нахмурив лоба і дивився кудись під ноги, маючи такий вираз, немов вираховував якусь задачу.
— Добре, я згоден, — підняв він голову і подивився на всіх зміненими очима. І при цьому посміхнувся не притаманною йому, якоюсь запобігаюче-винуватою посмішкою.
Зоставався один Піня. Він чогось дуже передихнув і хриплуватим голосом промовив:
— Ну, і я згоден. Нехай буде так.
— Браво, Піня! — сильно ударив його по плечі Тимошка. — От так справжні революціонери повинні говорить. Ну, браття, так коли ж ми жеребок кидаєм?
Залєтаєв після одповіді Піні подивився на його довгим поглядом і хутко повернувся до Тимошки.
— Жеребок в самий останній момент! — сказав він.
— Розуміється, — засміявся дядя Дум-Дум. — Не дуже приємно з смертним присудом в кишені. А то все-таки надія: може, не я. Правда, Піня?
Тоді Піня прокашлявся і все ж таки хрипко сказав:
— А я просив би, щоб тепер, як це можна. Залєтаєв умить злорадісно й жорстоко витягнув до його лице:
— Ну, ні, голубе, ми вашого брата розуміємо. А потім одмовитись, заслабнути й тому подібне? Ні, вибачайте! Почекай уже до самого побігу. Побачимо, як ви свою одважність покажете... Я, панове, проти жеребка тепер!
Дійсно, це було незручно, ми мусили згодитись з ним. Тоді Піня, блідо посміхаючись, сказав Залєтаєву:
(Продовження на наступній сторінці)