Земський начальник сумно підморгує: робить пальцями, ніби вбиває блоху, змовкає. Дуринді робиться чогось сумно-сумно і страшенно жаль себе. Йому здається, що от приходять уже мужики, забирають у його все й навіть Самоцвітову жатку, лають його, й навіть Гаврасим, якому він дає завжди легкого тютюну, теж накидається на його й жене його з землі і з економії.
— Ерунда! — усміхається він. — Ничего с того не будет...
— Що?? — визвіряється Самоцвіт. — Не буде? Ви говорите, не буде?
— Не будет! — нерішуче усміхається знов Дуринда.
Самоцвіт робить раптом серйозну пику і твердо протягує йому руку:
— Об заклад!.. На тисячу рублів і в придачу мою жатку, коли через 10 год етого не будєт! Хочете?
Дуринда не рішається й щось бурмоче.
— Ага! — усміхається вже Самоцвіт. — Боїтесь... Нєт, голубе сивенький, що правда — то правда... Не треба мудрувать, от що! Не треба політикувать... "Роз'яснять, пояснять"... В морду! От і все роз'яснєніє. По-моєму. Нікакіх роз'ясненій! "Винуват?" — "Винуват, ваше благородіє!" Р-раз, два... Третій раз у вухо — і марш... І весь суд... А то тягнуть його, панькаються з ними... "ви" йому говорять... А мужичва те собі і в голову забирає... "Ага, думає, мене бояться, зо мною церемоняться"... Да! От подивитесь зараз на мій суд, як я розправляюся з ними... Власне, суд скорий, правий і справедливий! От зараз прийде один... мужичок... Каналія, первий чорт! Вже два рази замічався в тому, що заводить розговори з мужиками про панів, про землю... та про все таке... Прийде... "Винуват?" — "Винуват, ваше високородіє!" (Вони вже мене знають). Раз, два... третій у вухо — і марш! І ніяких роз'ясненій!.. І він знає що, і я знаю... А почни я йому роз'яснять, то він більше взнає, ніж уперед знав... Та й другим почне розказувать... А за те ж не битимем, що мої слова розказуватиме... Да!.. Я от десять год у цім селі, а спитайте кого, чи у мене було коли, щоб вони устроїли якусь свою змову, щоб якийсь бунт був... Як у раю!.. Тепер-от по тридцять копійок у день роблять мені!.. По тридцять копійок!.. А скажу, й по десять робитимуть... Да!.. І ще десять год буду — і нічого не буде! Ось зараз прийде цей Никонор, наб'ю морду — і всім розговорам у селі кінець... А потягни я його в суд за неблагонамєренность, значить, посади я його в тюрму... Що буде? Посидить місяць, два, вийде, та й годі. А за ці два місяці такого там набереться, що хоч два годи бий його, то не виб'єш... Ні, голубе мій сивенький, ще одно, чим можна здержать мужика, то... бить його треба... Бить, бить і не давать і вгору глянуть... І мовчки бить, без усяких розговорів! Да!..
Дуринді вже не хочеться жатки, а хочеться страшенно на суд. Він пильно дивиться за ворота, але по дорозі нікого немає, тільки якась засмикана конячинка стоїть над ровом, сумно киваючи головою та помахуючи хвостом уліво та вправо.
— Нема? — питається земський начальник.
— Нет!
— Нічого, зараз прийде... Сядьмо трохи...
Вони сідають на східцях, і обидва якийсь час мовчать.
Дуринда дивиться на зелені вершечки саду, покриті ніби морозом, і думає, як би то було гарно, якби можна було зробить якось так, щоб усі мужики зробились одним чоловіком. Тоді б дать йому тільки "раз, два, третій в вухо — і марш!" І добре було б. Тоді б жатки не треба б позичати...
— Да! — раптом знов заговорює Самоцвіт. — Всі еті роз'ясненія — єрунда! Та й вообще всі мєри — єрунда!.. Не той час... От що!.. Знає вже мужик свою силу... Знає, сукин син! Ось він і тепер уже починає говорить, що всі рівні, що всім треба робить, що у одного пана більше землі, ніж у цілого села... А що ж то буде, як він ще порозумнішає?.. Полетимо ми з вами, аж загудить, молодой человєк!
— Ну, положим! — храбро хитає головою "молодой человєк", але Самоцвіт не слухає його й задумливо дивиться на свої зложені на колінах пухкі, в ластовиннях руки. І вся його постать, коротенька, опецькувата, в розхристаній сорочці з шлейками від штанів наче й собі сумно говорить: "Полетимо, полетимо, молодой человєк!"
— Пустяк! — раптом зривається Дуринда з місця й починає швидко ходить біля ґанку. Потім, походивши, наче згадує щось, іде й дивиться в ворота. По дорозі щось манячить.
— А що? — підводить голову земський.
— Что-то идет... Человєк какой-то... Мужик...
— Рижий?
— Да, как будто рыжий...
— Ну, то Никонор... Високий?
— Да, так... как будто високий...
— Ну, то він... Ідіть сюди... Треба його принять как слєдует... Сідайте тут.
Дуринда сідає, й обидва мовчки дивляться на ворота. Самоцвіт сидить твердо, рівно й має такий рішучий вигляд, ніби йому зараз мають вирвати зуба. Проходить якийсь час.
— Щось не видно каналії, боїться, — цідить крізь зуби земський, не зводячи очей з воріт.
— Да, — кидає й Дуринда і хоче ще щось сказати, але в цей мент у воротях разом із кургузим, білим від пороху чоботом і кінчиком черкасинового піджака з'являється шматок рудої, аж червоної бороди, потім блискає новий козирьок картуза, і в двір вступає високий, огрядний мужик з палицею в руці. Не доходячи ще ступнів десять, він кладе палицю на землю, скидає картуз і, вклоняючись, підходить до ґанку, зупиняючись на саджень від земського й Дуринди. Лице йому спітніле, червоне і все закрите червоною бородою. Невеликі зеленкуваті очі стурбовано, пильно вдивляються в Самоцвіта, а тонкі хитрі губи, наче прикусили щось, міцно й щільно стулені.
— Крутоноженко? — гостро озираючи його з ніг до голови своїми банькуватими очима, одривисто питає Самоцвіт.
— Так точно, Крутоноженко, — поспішно одповідає він, все-таки не зводячи з його очей, мов боячись, що той що-небудь йому зробить, поки він кліпне або подивиться в бік.
— Никанор?
— Нікак нєт, Никихвор!
— Все одно!.. Знаєш, чого я тебе кликав?
— Так точно... казав прикажчик. Що, значить, кликали, а точно, щоб дек... не звестєн. Потому, виходить... как вина моя дєйстлітєлно єсть... то...
— Ну, добре! — перебиває його Самоцвіт. — Підожди трохи...
Крутоноженко знов щільно стуляє губи й одважується подивитись навкруги. Він пробігає поглядом по Дуринді, що весь час пильно придивляється до його й, очевидячки, добре недобачає його. Він щось думає. А Самоцвіт тим часом підводиться й оглядає двір. Зобачивши кучерів, він трохи вдивляється в них, прищуривши свої короткозорі очі, потім кричить:
— Ей, ви там! Кучера!
Ті хутко озираються, витягуються, а Спиридон навіть зривається й біжить до його.
— Куди? Куди? Чого? — спиняє його Самоцвіт. — Назад!.. Та скажи там тим, щоб ішли з двору. В кухню марш!
Спиридон підбігає до кучерів, але ті й без його чули, й рушають всі в кухню. Буланенький повертає за ними голову й дивиться вслід блискучими розумними очима.
— А тепер підійди ближче, — сідаючи знову на східці, командує земський і знов кидає в того гострим поглядом.
Крутоноженко, видно, вже трохи одійшов і надумався. Оченята вже починають перебігати з кутка в куток, і губи не так щільно стулені. Тільки товсті пальці, що держать картуз, трохи йорзають по козирку та рука, що іноді стирає з чола піт, злегка дрижить і наче корчиться.
— Ну... признаєш себе винуватим? — одриває Самоцвіт, коли той підходить ближче.
— Так точно, ваше благородіє... Дейстлітєлно… Тольки я скажу так для приміру. Одно діло — заяць і друге діло — собака без хвоста.. Це я, ваше благородіє, для приміру тольки, — спішить він додати, бачучи, що Самоцвіт починає дивитись на його здивовано. — Потому виходить так, що хоч ми дєйстлітєлно одного батька й одної матері, виходить, що обидва безхвості, а як розсудить, то один одне, а другий друге...
— Що він верзюкає? — все більше й більше дивується Самоцвіт і дивиться на Дуринду. Той здвигує плечима.
— Ти для чого це? — звертається він до Крутоноженка.
— Для того, значить, ваше благородіє, що коли брат возстає на брата, значить, доносить один на другого, то... Дєйстлітєлно, кадась я поймався у вас, що продав водку... А щоб, значить, тепер, дак не знаю... сказать би хто доказав...
— От заріжте мене, коли я що розбираю, що він говорить... Накажи мене Бог, нічого, голубе мій сивесенький, не тямлю, що ти говориш! — повертається Самоцвіт до Крутоноженка. — Нічого не тямлю... Ти мені кажи: ти винуват?
— Винуват.
— Знаєш, у чому винуват?
— Та... Знаю.
— Хочеш, щоб я тебе в суд потягнув?
Крутоноженко перекладає картуз в другу руку і знов неспокійно, пильно дивиться земському в очі.
— Ну?
— Нікак нєт, ваше високоблагородіє... Тольки...
Самоцвіт поволі підводиться і ступає до Крутоноженка. Той з червоного робиться зразу жовтим і, замовкнувши, ще пильніше дивиться йому в очі.
— А наказать тебе за вину твою треба? — кидає Самоцвіт і на мент озирається до Дуринди, мов провіряючи, чи той слідкує за цим. Крутоноженко знов перекладає картуз в другу руку і з жовтого робиться знов червоним.
— Ну? Що ж мовчиш? Признаєш мій суд чи хочеш, щоб я тебе потягнув у настоящий суд і заморив тебе в тюрмі? Га? Признаєш?
— Так точно, признаю.
(Продовження на наступній сторінці)