Вона притишує голос і лукаво зазирає йому в очі. Та, ти-гулована кокотка, подивляється досить пильним і недвозначним поглядом. Нехай же не дурно подивляється, нехай побачить дещо.
— Хм! Сумно. Ти все ж таки не хочеш визнати того, що визнав уже весь світ? Що ж, ти не читаєш своїх власних газет? Пам'ятаєш промову в тебе "куцого лева"?.. А сьогоднішню статтю його читала?
— Масі, любий, я прийшла сюди не для дебатів. Я собі скромна, стара трупоїдка, і покиньмо мене Я на тебе прийшла подивитись. Сподіваюсь, ти не будеш боятись, що я тебе видам? Га?
Макс зітхає й стріпує чубом.
— Ну, добре. Хіба не однаково тепер? Як же ти живеш?
Сузанна морщить ніс і злегка нахиляється до Макса.
— Вибач, Масі, .але я ще так мало звикла до могутнього дихання пробудженого пролетаріату. Тут таке повітря... Чи не міг би ти мене трошки провести? Коли, розуміється, не зай нятий вселюдським обов'язком або.. хтось не буде за це в претензії на тебе. Або ще гірше коли пролетаріат не поб'є тебе камінням за те, що йдеш із трупоїдкою.
Макс мовчки й сильно бере Сузанну під лікоть і посуває до виходу. Дорога прочищується легко — в петельці значок Сонячної машини й члена Каесему.
Але нелегко відриваються від їхніх спин хмарно пильні бронзові очі, не хутко переходять на цифри рахунків.
— Ну от, ми, слава богу... чи то пак — на великий жаль, розійшлися з пролетарською атмосферою. А руку мою тепер можеш пустити, тепер я, напевно, не зомлію.
Добре. Макс пускає її руку й скоса зиркає на Сузанну той самий насмішкуватий, повний загадкової приваби профіль!
— Ну, так як же ти тепер живеш, Сузі? Яке щастя, що ти
— О голубчику, як же тепер може жити повна старих забобонів і гріхів людина? Обідаю в ресторанах, бо мій кухар "пішов на траву", а нового й надії немає найти. Два льокаї обікрали мене, теж пішовши "на траву".
— Що ти кажеш?!
— Ах, господи, ти ж де живеш? Не в Берліні в "епоху" Сонячної машини? Вчора шофер одійшов і теж обікрав. Лишилися тільки портьє та покоївка. Вони вже генеральне обкра дуть і підуть "спочивати на траву". Не знаю, скільки ще буде тягтися ця приємна "епоха", але вона досить потішна.
Макс ізнову обережно (цілком цілком машинально!) бере під лікоть тугу теплу руку.
— Довго ще буде тягтися, Сузанно! І хай тягнеться, Сузі! Краще примирися з нею тепер і...
Він замовкає й мовчки потискує її руку.
— І що ж?
— І дозволь мені прийти до тебе з Сонячною машиною. Га, Сузі?
Сузанна (теж зовсім машинально!) визволяє свою руку й повертає до нього лице із знайомим-знайомим лукаво-іронічним, дражнячим усміхом іприбільшено-широких, немов ізляканих очей.
— Та не може бути?! Для чого?!
— Для того, щоб ти хоч раз попробувала сонячного хліба.
— Максе, та я ж не пролетар і не каліка! От як пролетаріат дощенту обкраде мене й я стану пролетаркою, ну, тоді... тоді побачимо А поки що рано, Масі.
— Ну, добре А так просто можна до тебе прийти?
Сузанна аж зупиняється й ще ширше, ще враженіше-лукаво дивиться.
— Ради бога, Максеї А хто ж "навіки" розійшовся?
— Ха ха! Нічого взагалі, Сузі, вічного немає. А тепер тим паче. Можна, га?
Сузанна, не відповідаючи, іде вперед і чудно, ледве помітно посміхається очима. Посміхається на якісь свої думки, немов забувши про Макса.
— Можна, Сузі? ІІу, просто так, по-дружньому. Даю слово: тільки по дружньому? Тепер ти можеш бути цілком спокійна...
Сузі ратом на мент зупиняється и пильно обкидає поглядом його лице— так, тепер він дійсно може прийти "тільки подружньому". його слову тепер можна, здається, повірити. З очей і з уст нахабно-глузливо, із мстивим тріумфом променяться поцілунки титулованої шлюхи. Ну, добре ж, коли так!
Сузанна примружує очі тонким, як складені крильця чорного метелика, усміхом і одвертає голову.
— Правда ж. по дружньому?
— Цілком по-дружньому! Даю слово, Сузі, ти побачиш!
— Ну, добре. В такому разі приходь. Завтра чекатиму на тебе. Завтра о п'ятій.
— Спасибі, Сузі. Ти побачиш, як...
— Побачимо, Масі, побачимо. І ти, може, побачиш. Ну, а тепер бувай. Іди швиденько назад, а то може бути тобі зовсім не дружня неприємність од твоєї дами. Вона такими очима дивилась нам услід, що я боюсь за твій щасливий блиск очей. До завтра! Бувай.
Макс хоче сказати багато на ці слова, але тільки сильно, міцно, аж пальці Сузїнні злипаються, тисне маленьку ручку.
— Добре! Хай завтра! Ех, Сузі!.. Ну, нічого! Завтра ти все зрозумієш.
Сузі мило хитає головою і, посміхаючись, іде у завулок — вона вже й сьогодні все розуміє.
А Макс бурно, на крилах улітає поміж пролетарськими тілами в Комітет. І маєш. графівна Труда вже збирається йти.
— Куди? Ще ж рано!
— Я попрохала заступити мене. Мені треба. До побачення.
І, навіть не подавши руки, страшенно поспішаючи, заклопотано виходить із-за перетики.
Макс, непорозуміло випнувши губи, стоїть і дивиться в підлогу.
А Труда, сховавшись за стіною тіл, слідкує за похиленою, про щось чи про когось думаючою біляво-золотистою, схожою на перуку, головою.
***
Так, так, кінчаєгься літо — парк увесь у жовтих і червоних плямах, як у хоробі жовтянці. Сизо фіалкові кущі кричущим квачем урізались у групьи рівних густозелених ялин. Небо недуже, жовтяво синювате, недокровне.
Так, так, усе на світі кінчається!
Фрідріх Мертенс одходить до вікна і, заклавши за спину короткі товсті руки, іде далі. з кабінету до великої зали, із зали до бібліотеки, їдальні, проходить ряд великих і малих покоїв, скрізь потрошку зупиняється біля вікон і тупо, спідло ба дивиться в парк.
У палаці незвична, тоскна тиша, від якої тхне порожнечею й пусткою. Апарати в кабінеті коли-не-коли мляво ворушать своїми екранчиками та коліщатками й знову замруть, як од битий хвіст ящірки.
З Європою й Америкою сполучення майже перерване. Та й навіщо воно тепер? Там та сама картина, що була в Німеччині на початку цієї хороби. Діагноз надалі можна поставити, заплющивши очі й не питаючи ні про що хорого.
Бідна стара Європа, стільки вона проковтнула тих воєн, революцій, стільки на свойому віку лигала крові, алкоголю й усякого безумства — і таки лишалася досі тверезою. І раптом ісп'яніла, сказилась од маленького скла!
Схід іще пручається, борикається, випікає вогнем, топить у крові, душить газами хоробу. Жовто чорна раса здоровіша — може хоч пручатися. Розуміється, їй не до Європи, не до ря туаання других — себе б урятувати.
Мовчать апарати. Та й про що їм говорити? Вони ще час од часу подають знаки життя, бо Каесемові треба говорити з Ін тернаціональним Центром Сонячної машини. Інтернаціональний Центр іще не розвіяв страшного мікроба по всій планеті, його велика робота ще не скінчена — отже, апарат ще сяк так для нього працюють.
Так, так, усе на світі кінчається. Скінчиться й їхня робота. А тоді який кінець почнеться?
Цілими днями важко ходить Фрідріх Мертенс по своїх покоях, заклавши руки за спину й поглядаючи на хорий на осінь парк. В апаратних кімнатах тьмяно й тоскно, як заплакані, поблискують запорохнявілим металом машини, покинуті людьми. Нема на воротях і круг палацу грізної охоронної гвардії. Та й нехай! Кому він тепер страшний чи потрібний? Хто його тепер убиватиме?
Як пси покинутого хазяїна маєтку, порозлазилася зграя колишніх палацових підлиз і підлабузників, коли довідалась, що надії на поміч од Союзу Східних Держав не справдилися. А ті, що лишились у колись призначених їм зручних помешканнях, більше не товпляться біля дперей його приймальні.
Вінтер, той Вінтер, що колись від самого погляду пана президента міг скрутитись у петлю й зв'язатись у вузлик, цей Вінтер тепер жаліє ного, Фрідріха Мертенса! Він не кидає ного, як усі ті міністри, гофманстри, урядовці, ні, він вірно й віддано несе далі свою службу, але йому сумно, ніяково й жалко. І в нього немає вже того собачого побожного тремтіння перед своїм владикою. Бо нема владики Є ходячий мертвяк, примара колишнього владики.
Що ж є влада наимогутнішої людини? Хіба він не лишився тим самим, з тими самими руками, головою, з тим самим мозком, волею, знанням, умінням? Чого ж тепер до його особи таке відношення?
Заходить часом і граф Елленберг. Він тепер уже сідає всім тілом у фотель, спираючись на спинку й журно похилившись. Він так само дивується з геніальності пана президента, як і раніш. Навіть більше, бо, здається, щиріше. Як геніально пан президент усе прозрів наперед таки першого того вечора, як довідався про Сонячну машину. Все збулося, як з божого призначення: і економічний розклад, і ослаблення державного апарата, і конденсація темної стихії круг цього шумовиння, і замирання всього життя. До дрібниць, до найменших подробиць усе збувається! Як у шахматній задачі, в один мент вирахувано всі ходи, всю залізну логіку комбінацій.
Одначе, хоча граф Елленберг і дивується з геніальності пана президента, але сидить у фотелі зм'якнувши, недбало, сумно спершить ліктем на поруччя. І цього досить Фрідріхові Мертенсові.
— Що ж буде далі, пане президенте? Чим це все може скінчитися?
Пан президент із задумливим усміхом постукує, як молоточком, по поруччю твердим нігтем зігнутого пальця.
(Продовження на наступній сторінці)