І всюди, і скрізь вона — Сонячна машина, Сонячна машина, Сонячний Дракон із тисячею голів!
***
Третій день тягнеться велике засідання рейхстагу. Третій день зал парламенту тріщить од вибухів накопиченої енергії з одного й другого боку. Війна й Сонячна машина.
Третій день Мертенс не відходить од апаратів і слухає всі промови депутатів, роблячи замітки в блокноті. Іноді в залі зчиняється такий галас і гуркіт, що пан президент морщить очі й люто витирає піт із чола, але рурки не кидає.
Третій день Берлін колотиться хвилями людських розбурханих зловісною піною хвиль. Вони часом збиваються одна в одну, змішуються в безладну очманілу купу, вгризаються одна в одну, і тільки втручання поліції дає змогу витягти з-під неї поранених, повбиваних, затоптаних.
На третій день хвилі з одного й другого боку зливаються в дві велетенські грізні стихії. Від ранку всі хвилі потоками стягуються в один і другий бік.
По казармах у напруженій, понурій, непевній готовності наказу чекає військо.
Війна й Сонячна машина.
Над хвилями людських тіл то буйно тріпочуться, то поважно хилитаються, то з гордою непорушністю просуваються зграї прапорів над одними — зелено-золоті, над другими — чорно-червоно-білі.
На зелено золотих стоїть крик: "Свобода Сонячній машині!", "Слава Сонячній машині!", "Хай живе Сонячна машина!"
На чорно червоно білих "Слава Німеччині!", "Хай живе Єдина Всесвітня Республіка Землі!", "Геть варварів Сходу!", "Хай живе вічний мир!"
На столі Мертенса миготить Лондон. Нарешті!
— Гальо! Хто? Тут Мертенс.
— Тут Сміт. Що у вас?
— У нас? Зараз Берлін потоне в крові. Комітет Сонячної машини збирається оповістити сьогодні генеральний страйк. Залізниці вже стають. Парламент переходить до револьверів. Соціалісти перетягують на свій бік центр. Лондон нас губить.
— Лондон вас не губить. Постанову про оповіщення війни сьогодні вранці прийнято.
Мертенс увесь скидується, як визволена з гаку велетенська риба, і рявкає так, що самому дзвенить у рурці апарата.
— Врятовані! Перемога наша! Прощайте!
Він хапає рурку парламенту й повним, рішучим голосом гиркає в неї. І через три хвилини після голосу голови райхстагу в рурці лопотить буря оплесків. Але що то: в ту бурю вривається свист, стукіт, гуркіт. Знову одні крики змішуються з другими, знову гасаючий, скажений хаос.
— Свободу Сонячній машині! Слава Сонячній машині! Хай живе Сонячна машина!
А з двох кінців Берліна до парламенту вже сунуть каналами вулиць у страшних гущах тіл дві грізні лави. Перед будинком парламенту вся площа, всі вулиці, всі дерева, стовпи, кіоски, балкони, вікна — все забите, загачене, обліплене, обнизане людськими тілами. Площа — величезна таріль, повна живого гороху. Всі горошинки рухаються, гомонять, вигукують. Це — сонцеїсти. Вони від самого ранку зайняли позиції. Над головами їхніми мають прапори Сонячної машини: зелено-золоті, зелено-жовті, кольору трави й сонця.
Сонце палюче посміхається і до своїх прихильників, і до своїх противників, старе, таємно-мудре, благісно-байдуже й бла-гісно-любовне.
Раптом рівна піднятість юрби сколихується. Щось нове влітає в крики.
— Що там? Що там? Що сталось?
— А-а! А-а? О-о!..
— Що таке?! Що таке?!
— Геть війну! Свобода Сонячній машині!
— Що? Що?
— Лондон оповістив війну Союзові Східних Держав! Лондон оповістив війну!.. Лондон оповістив війну!..
— Свобода Сонячній машині!
— А-а!.. О-о!.. У-у!..
— Що ж Комітет? Де Комітет? Страйк! Страйк! Площа кипить. Оповіщення Лондоном війни підіймає шанси противників Сонячної машини. Німеччина не сама, з нею весь цивілізований світ, культура проти варварства, прогрес проти консерватизму, війна за вічний мир, за Єдину Республіку Землі, за мирне братство народів.
— Страйк! Страйк! Свобода Сонячній машині!
— Товариші! Уряд на дахах будинків розставляє газові скоростріли!
— Провокація: ніяких скорострілів!
— Спокій, спокій, товариші!
— Скоростріли на дахах! Де Комітет?
Ніхто не знає, де скоростріли, де Комітет, але всім ясно, що зараз має бути щось жахне. Маса на дні озера кипить, бурлить на одному місці, готова кинутись і в несамовитій люті на парламент, і в сліпій паніці, душачи саму себе, врозтіч.
***
Рудольф уперто не зводить сірих, сталевих, думаючих усе те саме очей із будинку райхстагу. Макс подивляється на нього збоку й сердито, непокійно мружиться. Фріц із другого боку поглядає на доктора Рудольфа й перезирається з Максом — біда. він таки хоче зробити своє безумство.
Макс у відповідь ізнизує плечима: розуміється, зробить, це вже видно. Вже це безумство, що він сюди прийшов, де його всякий шпиг може пізнати і прослідити до дому або просто, як не тут, то далі десь на вулиці, схопити. Але що ти можеш зробити з упертістю людини? Ну, чим він може помогти тут, у цій велетенській сутичці двох соціальних стихій? У лабораторії його поміч, а не на цій площі, де його може просто задушити дика хвиля паніки.
Раптом Рудольф киває головою — так, мовляв, це треба зробити — і повертається до Макса з винуватим усміхом.
— Я, Максе, все ж таки спробую пробратися в райхстаг. Я не можу. Макс озирається на сусідів і притишує голос.
— Руді, не роби безпотрібного безумства! Не треба!
Рудольф теж понижує голос.
— Масі, я не можу. Ти ж зрозумій: вони кажуть, що я бо жевільний, що я ховаюсь...
— Ах, Руді! Ну, й нехай...
— Ні, стривай... Це справді викликає недовір'я до самої Машини. А цього я не можу. Нехай вони зі мною що хочуть роблять, але Машину... Я мушу це зробити. Масі. Ти розумієш?
— Та тебе не пустять туди!
— Пустять. Я звернусь до них...
Він хитає головою на масу.
— ...і ті муситимуть пустити. Ти побачиш. І це буде добре, Масі, ти не сердься, ти побачиш.
Макс безсило знизує плечима.
— Але ти. Масі, будь ласка, відійди від мене. І ви, Фріце...
— Ну, це ти вже, будь ласка, вибачай! Цього не буде! Ми з тобою підемо скрізь. Про це и мови не може бути. Так ти рішуче хочеш туди йти?
— Рішуче.
— В такому разі це треба зробити як слід. Підожди десять хвилин.
Макс озирається й робить знак очима двом головам, що стоять позаду. Він просувається до них крізь плечі сусідів і потиху щось говорить їм. Голови уважно кивають, часом зиркаючи на потилицю доктора Рудольфа.
Хвилин через десять круг групи Рудольфа, Макса й Фріца починається помітніше хвилювання.
Тоді Макс раптом підіймає руку догори й кричить:
— Товариші! Дорогу Рудольфові Шторові! Дайте дорогу Рудольфові Шторові! Рудольф Штор хоче пройти до парламенту дати свої пояснення про Сонячну машину. Дорогу, товариші!
— Дорогу Рудольфові Шторові! Дорогу Рудольфові Шторові!
— Слава Рудольфові Шторові! Слава!
Круг Рудольфа здіймається ціла завірюха криків, оплесків, вимахів руками, капелюшами. Раптом маса чиїхось рук ззаду й з боків підносить Рудольфа догори й несе так над головами натовпу. Оплески, крики, махання розливаються далі, охоплюють усю площу, викликають людей із будинку райхстагу на терасу. Юрба розділяється на дві половини, зробивши живий, плескаючий, блискаючий зубами й очима коридор.
— Урра! Слава Рудольфові Шторові! Хай живе Сонячна машина! Слава!
У президії райхстагу замішання: юрба вимагає вислухати Рудольфа Штора. Серед депутатів крики, вигуки, ґвалт. Черговий оратор, нудьгуючи і нетерпляче, стоїть і жде.
— Допустити! Допустити!
Розуміється, президія не може допустити. Де ж це чувано, щоб із вулиці являлись до райхстагу якісь приватні особи й робили якісь свої доповіді. Та ще кримінальні злочинці й напівбожевільні люди!
Але допустити кінець кінцем доводиться. Або ж пустити в хід зброю, викликати те, чого всі бояться й що невідомо чим може кінчитися. Та ще перед самим голосуванням над справою війни.
Коли нарешті на естраді президії з'являється шкандибаюча постать із гривастим каштановим волоссям і хлопчачими, од-вертими, чистими очима, вся ліва сторона й частина центру підводяться й зустрічають її громом оплесків.
— Слава Рудольфові Шторові! Слава!
Рудольф Штор соромливо, замішано вклоняється, загрібає !пальцями волосся й хоче говорити. Настає тиша.
— Панове! Я не оратор. І не політик. Я — просто людина, що хоче добра людям. З цією метою я винайшов так звану Сонячну машину. Я не буду довго забирати вашу увагу. Мені роблять закид і тут, у парламенті, і в пресі, що я — злочинець, що я вкрав брильянти, що я трую людей, а сам ховаюсь. Я б не посмів турбувати це високе зібрання своєю особою. Але, як ви самі знаєте, може статися велике нещастя, кровопролиття, братовбивство. Через те я прийшов зробити таку заяву: мій винахід не є отруйний. Я пропоную покарати мене смертю, коли від мого скла в кого-небудь станеться хоч який біль. Я пропоную зробити експертизу над моїм винаходом. Я готовий сам у запечатаній кімнаті годуватись скільки хочете тільки самим сонячним хлібом. Коли він отруйний, я перший помру від нього. От це все, що я хотів сказати.
(Продовження на наступній сторінці)