Бідна владарка: "у нас". Вона уникає "ти" й "ви". "Ти" вона самохіть не може говорити, як не може самохіть (хоч яке чемне й сміливе дитинча) пити рицинку. "Ви" вона теж не може говорити, бо це ж нечесно тепер, коли вона продалася.
— Гальо! Це знову ви?.. Ага, чудесно. Так от слухайте, пане бароне коли ви мені зараз же не пустите до телефону Фріду, я вас уб'ю. Чуєте? Так, уб'ю... Я вам це цілком серйозно заявляю. Сподіваюсь, ви мені повірите, що я можу зробити все, що я хочу й кажу.. Будь ласка. Я буду ждати не більше як п'ять хвилин.
Душнер прикушує посмішку.
На екрані зникає куряче лице з кругленькими (неначе насмішкуватими, але таки добре переляканими!) очима. Бідний барон, він, розуміється, повірив, що вона вб'є його.
— Ах, жаба! Він мене хоче переконати, що Фріці сама не хоче зі мною балакати. Фріда, яка тільки жде мого слова! Ну, чекай! "Від такої особи, як ви, всього можна сподіватись". Ах так? Ну, добре! Побачиш, чого тобі треба сподіватись од "такої особи"! Душнере, треба сказати, щоб авто подали.
— Воно готове кожної хвилини, Трудо.
— А револьвер?
— І револьвер готовий кожної хвилини. Але, здається, барон згодився покликати... (твою чи вашу?..) кгм!. твою сестру. Значить, убивати нема локи що за віщо.
— О, в цього добродія є багато іншого... Гальо! Фрідусь? Ну, нарешті!.. Тобі твій дозорець казав, що я хочу балакати?.. Не чую. Ти так слабо говориш. Ти справді нездужаєш? Чого ти екран, завісила? Я хочу бачити твоє лице. Не хочеш?! Я зовсім погано тебе чую. Я хочу негайно з тобою говорити. Я зараз до тебе приїду. Чуєш? Приготуй усе, щоб зі мною виїхати. Куди?.. Зовсім, геть. Те, що я обіцяла, я тепер можу зробити. Чуєш? Ну, я їду до тебе. Через двадцять хвилин буду. Бувай!.. Душнере, капелюш!
Занадто помалу їде авто, занадто багато в Берліні трамваїв, занадто пече сонце й занадто охоче з усім згоджується Душнер.
Душнер дійсно згоджується, бо хіба ж не занадто помалу крутиться земля круг сонця, коли хочеться перескочити через віки?
— Душнере. Я поки що буду вам говорити "ви". Добре? Потім я постараюсь інакше — тепер ніколи. Так от: ви повинні сидіти в авті, поки я там буду. А коли я його вб'ю, ви згоджуєтесь мене десь сховати и потім утекти зі мною й Фрідою? Кажіть одверто — мені це заздалегідь треба знати.
— Для чого ж вам убивати його, дитинко?
— Для того, щоб визволити сестру з неволі. Розумієте?
— Розумію, Трудо.
— І згоджуєтесь?
— Згоджуюсь.
— І сховаєте?
— І сховаю.
— І не боїтесь?
— І не боюсь
Труда скоса, підозріло й загрозливо оглядає чорно-срібну чепурну голову з пукато-ласкавими, тихо-розумними очима.
— Давайте сюди револьвер.
Душнер охоче спокійно подає револьвер. Труда ховає його в торбинку й знову пильно звертає скоса очі на лицаря: здається, він таки серйозно ставиться.
Душнер цілком серйозний, коли з ненабитого револьвера можна вбити людину, то в такому випадку пан барон нехай нарікає вже на надприродні сили, яким для чогось екстрене потрібне його життя. Він же зробив усе, що сила зробити земній істоті, яка має діло з такою неземною істотою, як ця дорога смуглява дитина.
Авто нарешті доплентується до будинку барона! (І будинок теж така сама стара, сіра ропуха, як і його хазяїн!) Душнер слухняно, покірно лишається чекати на вбійницю, щоб одвезти її у схованку. А Труда, рішуче тримаючи торбинку з револьвером у руці, входить у дім. (Як тільки стріляються з тих револьверів? Щось там десь треба надушити чи підняти. Ну, та вже видно буде!).
У холі її зустрічає сам барон. Лиса жовта голівка звареної курки на довгій курячій шиї перебільшено поштиво схиляється, на синеньких устах уїдливо-іронічна посмішка. Він дуже радий зустріти високошановну, надзвичайно шановну гостю в своєму домі. Величезна честь її візиту дає йому незрівнянну ні з чим насолоду й щастя.
— Пане бароне, я хочу говорити з моєю сестрою. Чуєте? Коли ви збираєтесь ховати її від мене й...
О господи! Він хоче ховати? Надзвичайно шановна гостя гадає, що він такий страшний егоїст — не хоче поділитися цим щастям із своєю дружиною? Ніколи в світі! Будь ласка. Сестра нетерпляче, з тремтінням чекає.
— Але вас я прошу звільнити нас од вашої присутності.
— З величезним сумом скоряюсь вашій волі.
Фе, яка бридка, мерзенна істота! Як вона похрускує своїми паскудними жовто сірими пальцями.
Фріда дійсно жде сестру в своїй спальні. Дивно. Ну, розуміється, зовсім не хора. стоїть на ногах, одягнена, а вийти назустріч не могла Жаба, звичайно, не пустила.
Труда щільно зачиняє за собою двері, замикає їх на ключ, а тоді вже, труснувши мережаною піною капелюша, весело прямує до сестри. Ні, Фріда таки, здається, справді нездужає: вигляд якийсь розгублений, блідий, очі широченні, непокійні.
— Ти що, Фрідусь, дійсно нездужаєш? Добридень.
— Так, я трохи... той... Сідай, будь ласка.
А сама так само стоїть, спираючись усією рукою об стіл — щоб не впасти, чи що? — і широченними, напруженими очима спотикається об Труду, зараз же відстрибуючи вбік.
— Ну, сидіти нема часу. Ти пригоіувалась?
— До чого?
— Ну, господи, "до чого"! До волії. Я маю гроші. Розумієш? Можеш покликати сюди свого здохлятину й заявити йому, що свій тестамент і своє майно він може переписати на ту ідіотку, яка за це схоче жити з ним.
Фріда починає чогось трудно дихати, якось чудно конвульсійне водити пальцями по столі, а очі стають іще напруженіші, жалібні, величезні и гарні.
— Я, Трудо, не можу... з тобою їхати.
— Не можеш?! Чому?!
Фріда спускає очі й перестає корчити пальці.
— Тому, що ти... зробила страшно негарно. Твій учинок такий ганебний, що... що я дивуюсь, як ти можеш мене кликати з собою.
Труда вся затихає. Вишневі опуклі губи стають висхлі, сірувато сині, біля вуха виразно видно синю родинку, подібну до довгастої крапельки чорнила. Фріда ж сміливіше підводить свої очі тільки но зробленої ляльки.
— Ти ославила наше ім'я такою ганьбою, що я.. що тебе ніхто до себе не може прийняти. Ти викреслила себе з грома дянства. І ти хочеш, щоб я теж? .
Труда мовчить і пильно, важко, невідривне дивиться в ди тяче лице з величезними очима, над якими сьогодні хвилясте, виразно пушиться загониста зачіска.
— Папа лежить хорий. Мама в такім одчаю, що... Адольф нахваляється арештувати тебе й вислати з Берліна. Всі знайо мі жахаються від самого твого імені. Бачиш, що ти наробила? Це страх, що ти наробила, Трудо!
Труда вперше бачить цю маленьку гарненьку жіночку з кри хітним ротиком, який так строго й повчально тепер складений. Вона пильно, з хмарною цікавістю розглядає її.
— Та-ак? А як я це "наробила" ради тебе, що тоді?
— Ради мене!! Оце маєш! З якої речі!!
— З такої, що ти благала. Ти сама нахвалялась убити й взагалі на все піти, щоб визволитись...
— О боже, чого не говориться в таких випадках! Але коли б я знала, що ти можеш піти на такий страшний сором, я б ніколи й слова тобі не сказала. Ради мене! Оце тепер я винна. Ти сама весь час мріяла про волю. А тепер уже через мене. Розуміється!
— Значить, ти не потребуєш моєї допомоги! Ні? Волієш у цій смердючій ковбані з жабою далі жити! Добре! Бувай. Але цим разом дивись, Фрідо, до мене більш не прибігай. Чуєш?
Труда рвучко повертається, іде до дверей і шарпає їх. Вони замкнені.
— Ага, твоя жаба замкнула нас! Вона, розуміється, підслухувала.
— Та ти ж сама замкнула двері!
Труда гнівно відмикає й виходить. У сусідній хаті, похрускуючи пальцями, низесенько вклоняючись, зустрічає її барон. Надзвичайно шановна гостя вже відходять! Так швиденько? Так скупо ощасливили своєю цінною присутністю?
Труда рапгом зупиняється, закладає руку в торбинку й вихоплює револьвера.
— Ще одне слово з твоїх жаб'ячих уст і...
Баронові очі стають опуклі, як два сіренькі гудзиьи від черевиків. Він як прикипає на місці, а в дверях спальні тонесенько, жахливо скрикує жіночий голосок:
— Геть! Фіть моментально від мене! Ну!
Труда грізно свистить і змахує дулом револьвера. Висхла куряча постать барона відсахується вбік і сунеться назад.
Тоді Труда, тріпнувши капелюшем, по хлопчачому вихиляючи клубами, не хапаючись, виходить.
Чорно срібний лицар по виразу всієї постаті Страховища бачить те, що він зарані знав. Він ніжно всадовлює її, ні про що не питає, тільки тихенько, обережно погладжує безсило опущену на коліна смугляву ручку. Карі похмурені очі дивляться в одну точку перед собою й не кліпають. І авто тепер не занадто помалу їде і берлінські трамваї зникли з лиця землі, і не стало пекучого сонця на небі. На вулицях якесь більше, ніж звичайно, оживлення, газетники не встигають продавати газети, покупці тут же читають їх, тупчачись чередою, що застрягла у воротях. Труда не помічає.
Душнер зупиняє авто, купує газету, просить дозволу про глянути Труда дивиться в одну точку й не кліпне ні разу.
В такому разі не до газети, швидше додому.
Дома Труда лягає на канапу лицем догори й так само дивиться в стелю, як дивилась у спину шоферові. Ні звука, ні словечка.
— Трудонько! Дівчинко моя!
(Продовження на наступній сторінці)