Але Сонячна машина зжувала, подерла всі теплі, ніжні розкоші, всю красу й святість побожност.і Стільки тисячоліть людина втирала в себе красу, святість і переконання своєї відмінності від тварини, що почала справді ніби відрізнятися від неї кольором своєї шкіри. Але Сонячна машина за кілька місяців постирала всі сліди тисячолітніх натирань, і виявляється, що ніякої святості й відмінності люди в себе не втерли їм так само потрібна краса й святість, як волові, що, ремиґаючи, лежить у власному гною.
Ну, так що, воли? Що страшного, що "як звірі"? "І чудесно! — чим колишні люди були кращі?"
Ах, Страховище, любе Страховище! Воно принаймні має ще сили на впертість.
Але він, чорно срібний лицар, не має нічого, на чому б йому впертися. Навіть мила вже немає, щоб зішкрябати з лиця рябу щетину. Остання натуга зберегти в собі малесенький слід людини — і того вже несила зробити. Правда, і Макс, мабуть, не має мила, бо його лице теж обростає шерстю. Але . видно та шерсть іншої якості, коли так вабить до себе бронзові очі. Миле Страховище — воно сердито, гнівно обурюється за найменший лагідний безпретензійний натяк на це. Нічого подібного! Дурниці! Смішна вигадка. Що тому Страховищу до якогось там Макса? Макс — милий, симпатичний, але їй абсолютно байдужий. Коли вона ходить так часто туди до лабораторії, то зовсім зовсім в іншій справі. В такій справі, що не має ніякісінького відношення до якогось там Макса, який гниє від туги за своєю коханою — спить, лежить і ковтає нікчемні детективні романи.
Так, то правда, той "якийсь там Макс" дійсно гниє від туги, але чи не через це й таке обурення, такий гнів за самий натяк?
Любе, вперте, зворушливе Страховище, воно з усієї сили, чесно, сумлінно тримає обруч над неіснуючою діжечкою. Воно часом навіть так зворушливо-наївно, так простодушно запевняє, що триматиме обруч вірно й непохитно до "законного" реченця. І навіть чесно "виплачує", навіть щиро, тепло, з ніжністю бере в смугляві ручки його обросле колюче лице, сміхотливо тре його в долонях, цілує під очима (бо там єдине місце, де не колеться щетина) і називає своїм "хорошим, славним, зачучвереним лицарем".
Зачучверений лицар із тихою побожністю приймає незаслу-жену, крадену плату. Ну, що ж — хоч украдене, й за те спасибі. А може... Хто знає, може, плата розтягнеться ще на якийсь клаптик часу, може, в цій платі є зернятко чогось ие-платного й з того зернятка виросте... ну, хоч би рідність?
А хто знає, яким вибриком підскочить доля бідного людства. Може ж, вона зглянеться на своє власне безглуздя, і схаменеться, і візьметься за розум? І тоді... О, тоді, може, і з Максами можна буде ще поборотися!
А поки що чорно-срібний зачучверений лицар старанно, мовчки, втираючи сльози, розпалює в грубці, а Страховище сидить у фотелі в кожушку й командує.
І раптом вибух. Справжній, колишній, тепер надприродний вибух гармати. Бавляться оп'янілі сонцеГсти з рештками старого світу?
— Душнере, що це було?
— Не знаю. Гармата, здається.
І знову один, другий. Гуркіт, дзвякіт. А потім дивне вчорашнє лопотіння моторів, цокіт копит. І звуки сурм, і крики, і неймовірний дивний рух. На балконах і терасах вілл закутані вражені постаті "людей".
— На площу! На площу!
Вітер ріже осокою в очі, відгортає поли кожушка, здирає темно-синій берет із чорно-синіх стрижених кучерів, пхає в груди, не пускає. Але де там якомусь вітрові спинити завзяття. Страховища! Швидше на площу! Що там має бути на тій площі? Ах, та чи швидко ж та нещасна площа? І яка саме? Ідіоти сурмачі — "На найближчу площу". Як же виміряти, яка площа найближча?
Але, видно, на всіх площах те саме На найближчій площі на високому іржаво-бронзовому пам'ятнику розіпнутий величезний екран, а до екрана підняті голови юрби.
"Громадяни!.."
Чорно-срібний лицар чує, як лікоть Страховища здригується під його рукою. Ну, розуміється, повинен здригнутися від цього екрана, від цієї обітниці визволення, спасіння, воскресіння. Ну, розуміється, всіма грудьми, з усієї душі можна закричати: "Смерть Сонячній машині!"
Але Страховище раптом, не встигнувши нічого крикнути, не встигнувши навіть повернутися, когось побачивши збоку, кидається туди всім тілом, хилитаючи густу масу юрби. Ага — абсолютно байдужий їй Макс!
Чорно-срібний лицар, позбавлений своїх лицарських обов'язків, помалу роздирає плечима загуслу в напруженій жазі людську масу. Але він не може поспіти за бурністю притягнення до цілком байдужого Макса. Тільки крізь голови часом бачить, як темно-синій берет рвучко видряпується разом із чорним ширококрилим капелюшем із юрби.
Тоді Душнер зупиняється, зітхає, й читає знову від самого початку до останньої літери таку несподівано радісну, таку блаженно рішучу, таку святогрізну обітницю. Вражено, мовчазно, ошелешено ходять сотні пар очей по грізних рядках екрана.
Нарешті! О ні, людство недурно тисячоліття шкребло з себе шерсть звіра. Душно йому, тяжко, нестерпно. Маюном, вогнем і смертю воно готове ізшкребти нарослу шерсть.
— Слава "Друзям Ладу"!
— Хай живуть "Друзі Ладу"!
Істинно: слава дійсним людям! Хай живуть люди, сміливі, геройські, жорстокі, люблячі люди!
І смерть оброслим шерстю тупим тваринам!
Який незвичайний, який любий людський рух на вулицях. Не йдуть уже самотніми байдужими одиницями, сунуть гуртками, громадами, по-колишньому, по-живому, із запалом, із блиском очей, із дзвоном у голосі, перекидаючись, в'яжучись нитками голосів. Назустріч нові юрби, напружені, нетерпляче-цікаві, незвичайні, стривожені, обнадієні, злякані, врадувані. Ага, викликано людину? Добре, добре! А що то ви почуєте, а що то ви скажете, а що то ви зробите, як загримлять гармати над вашими загуслими душами, як вогневий гребінь терору почне розчісувати вашу понарослу шерсть, люди, істоти, як пожене вас у купіль, у тепло, у світло?
У віллі двері навстіж розчинені. Розуміється, як же інакше: кінець звірячому життю. В залі внизу крик, галас, махання рук комуни. Ну, звичайно, Макс трясе за плечі Гана. Сонний Макс прокинувся. Цілком зрозуміло.
Але Труди немає. Немає ні темно-синього берета, ні чорно-синіх кучерів.
Душнер вилітає на крилах на другий поверх. Так, вона одягає теплі черевички, нетерпляче, сердито затягуючи поплутані шнурки.
— Ах, де ви там одстали? Ідіть швидше сюди. Поможіть. Тільки, ради бога, Душнерчику, сьогодні без "богослужіння", а швиденько, раз-два.
Душнер і сам розуміє, що сьогодні треба без "богослужіння" одягти ці два маленькі точені божки, що так непокій-но, нетерпляче ворушать пальцями в чорному глухому шовку.
— Душнерчяку! Ви не знаєте, де можна взяти зброї, багато-багато зброї? Ой, душите! Нічого, нічого. Душіть, все одно, аби швидше! Так не знаєте? Ні!
Смішна дитинка — де взяти зброї! В людей, звичайно, а не в тварин.
— Знаю.
— Правда, знаєте?! А де? Де?
— У них, розуміється.
— У кого в "них"?
— У "Друзів Ладу".
Недошнуроваяа ніжка нетерпляче відсовується вбік.
— Ах, без жартів, Душнере: де?
Душнер ловить за шнурки ніжку, загнуздує її й підводить заросле пукатооке, серйозне лице.
— Їй-богу, не жартую. Тільки в "Друзів Ладу". Вони захопили, очевидно, всі склади зброї. Але вони, напевно, охоче видаватимуть усім бажаючим.
Труда вепорозуміло, мовчки дивиться в цілком серйозне, без найменшої посмішки лице з такими хорошими, відданими, розумними, підкуреними баньками пукатих очей.
— Вони охоче видадуть нам?! Що ви кажете, Душнере?!
Тепер Душнер мовчки неворозуміло дивиться в смугляве, хороше, дороге личко. "Вони"?! "Нам"?!
— Ну, розуміється!
Обоє починають розуміти. Недоаінурована нога помалу, але рішуче й твердо визволяється з обіймів рук. Руки помалу, але без боротьби випускають шнурки.
— Цебто ви думаєте, Душнере, що я — з ними?! Правда?!
— Мені здається, що всякій людині з людськими почуттями треба бути з тими, що хочуть повернути людське життя.
Душнер тихенько підводиться й акуратно струшує порох із колін. А очі сумно, ніжно не відриваються від хмурих темяо-бронзових очей.
— "Людське життя"? Цебто повернути знову ваші гроші, знову купування жінок, любовниць, льокаїв, рабів?
— Навіщо неодмінно це?
— Знову повернути ваших усіх святих, моральних, чистих, високошановних? Знову розподілити на чистих, пристойних і непристойних? Знову вам хочеться тюрем, судів, кар? Правда?
— Дитинко, навіщо ж...
— Знову одних під землю, на каторгу, на роботу, а другим — вічне свято? Це ви називаєте людським життям? Та-ак?! Знову брехня, обман, злочинства, гріхи, насильство, терор? Цього вам хочеться?
— Дитинко! Ви ж не хочете мене...
— Ага чудесно! О, в такому разі чудесно! Тепер я бачу, хто ви. Можете йти собі до своїх "Друзів Ладу". Друзі Рабства, а не Ладу! От хто вони! І ви — раб або рабовласник. Можете йти. Будь ласка. Наш договір зірваний. Прошу!
Душнер не рухається ні в тому напрямку, що йому показує гнівно витягнений пальчик (який іще сьогодні цілували його уста), ні в якому другому. Він стоїть, похиливши голову, приплющивши очі, як стоїть людина серед дороги, перечікуючи колючий вихор, що несподівано зірвався назустріч.
— Трудо, дозвольте ж мені хоч вияснити. Ви не...
(Продовження на наступній сторінці)