Труда сідає поруч із Фрідою й витирає їй краплини сльози з підборіддя й сукні.
Фріда зневажливо, безнадійно відмахується головою.
Ах, їй тепер усе одно, нехай усі її сукні заллються слізьми, прокляті, паскудні, мерзенні сукні! І капелюшіці!..
Вона сердито спихає капелюш додолу й витирає мокрі вії. Годі! Хай, кому хоче, тепер купує!
— Що ж сталося, Фрідо? Щось нове?
Боже мій, хіба старого не досить, щоб повіситись? Нове? Нічого нового. Сьогодні був звичайний чай. Ну, чай як чай. Але, на горе, прибув і аташе шведського посольства. Ах, так собі, нічого надзвичайного! Але досить гарний, розумний (підборіддя таке випнуте, вперте — мабуть, цілується твердо й смачно). Але, головне, закоханий у неї до непристойності. Ну, виразно, одверто, настійно закоханий. Це — головне. Не для неї головне, а для барона, розуміється, їй що! Пфі! Головне — барон. Коли аташе тільки з'явився в салоні, коли вона побачила "мокру" посмішечку барона, ну! — вона вже знала, що щось буде. Неодмінно! Ну, так і вийшло: баронові раптом захотілось, щоб вона протанцювала велику біскаю. Подумати собі: велику біскаю в салоні, перед усіма! Розуміється, коли сам чоловік у своєму домі хоче, щоб його жінка танцювала гостям біскаю, то вони теж починають просити, їм що! Пфі! Будь ласка. Звичайно, її так це обурило, що вона навіть пішла до себе, хоч аташе незвичайно гаряче прохав її. На жаль, занадто гаряче, бо якраз через це барон і розпалився до такої міри, що почав навіть спадщиною загрожувати, коли вона не затанцює. Ну, добре ж, коли так! Вона згодилась Коли сам чоловік на це штовхає, — будь ласка. Він налягав, щоб вона й одяглася відповідно. Добре, і одяглась.
— Чекай, Фрідусю! Адже не одягатись, а роздягатись треба для біскаї?
— Ну, так, розуміється, роздягатись.
— Значить, усе-усе як слід? Зовсім-зовсім гола?!
— Ну, розуміється! Звичайно, пояс, черевики, зачіска. Ти можеш собі уявити, як я себе почувала в такому вигляді.
Труда задумливо дивиться на перекинений догори черевом капелюш на підлозі й тихо промовляє.
— А це могло б бути й непогано. Тіло ж у тебе гарне.
Фріда спускає очі додолу, і на маленьких, як розрізана надвоє вишня, устах лукавиться загониста посмішка: треба було, подивитись на аташе, коли вона ввійшла до салону! А коли почала танцювати, очі в нього стали такі, як колись вона бачила на пожежі в одного чоловіка: перелякані, здивовані, зачаровані, божевільні! Аж страшнувато було біля нього танцювати, але... й приємно.
Та вся річ, розуміється, не в цьому, а в бароні. Він навмисне стояв поруч із аташе, щоб краще все бачити. Ух, ця жаб'яча постать, ця гостра лисина, вузюсінькі, слизькі оченята, мокра, гидка, страшна посмішка! Та ще поруч із цим біло рожевим, сильним, упертим красунем. О, вона, розуміється, від самого початку знала, для чого це все робилося. Але коли побачила, що він поламує пальці, вона моментально кинула танцювати. Моментально!
Труда непорозуміло дивиться великими бронзовими очима на сестру: що ж тут страшного такого? Так, вона сама іноді помічала, як барон поламує пальці.
Фріда глибоко зітхає й прохає цигарки. Вона мусить закурити. це занадто гидко. Що тут страшного? Гм! Це значить, що ця жаба в такому стані, що готова при всіх накинутись на неї (що раз уже ж і було!).
Ах, та навіть і не це головне! Головне потім. Коли всі розійшлись, почалася спочатку одного роду ревність. Ага, аташе дивився, дивився, ага, закоханий, ага, хоче, хоче тебе, хоче, хоче... А сам гидко, слиняво труситься. Ну, одне слово — все, як звичайно. Все, щоб розпалити свої нікчемні старі сили. Ну, а потім... коли після того стало недобре, коли зразу заболіло у шлунку, почалось уже іншого роду катування. Теж звичайне. Але цим разом він заявив, що змінив свій тестамент! На випадок його смерті вона не повинна виходити заміж, а то позбавляється спадщини. От яка справа! Значить, він купив її й на все життя, й після своєї смерті. От так ото виходить Ну, коли так, вона зараз же схопила, що могла, й утекла. Нехай, що хочуть, те й роблять, а вона більше туди не піде! Краще вона буде, як Труда, молитися, стояти на жорстві, краще вже піде до монастиря, віддасть себе богові, як такій паскуді!
Труда раптом підводить голову і струшує стриженими синьо-чорними кучерями. Ах, богові! Бог із тими, в кого є гроші. Ніякого бога нема, а все нещастя жінки, що в неї нема грошей. От і все. Через що Фріда стала жінкою жаби? Коли б у неї були гроші, хіба навіть їхній милий деспотичний батько віддав би її за цю гнилу мавпу?
Грошей. грошей, грошей треба! От увесь бог. І тоді не буде ні бароні, ні Шванебахів, ні каторги, ні нотацій, ні непристойностей, ні жорстви — нічого! І все буде вільне й ясне. Грошей!!!
Фріда несподівано по-дитячому схлипує старим плачем, трохи ніяковй від цього й солідно, сумно зітхає: де ж вони можуть узяти грошей?
Труда хмуро, грізно, непохитно стискує над бронзовими очима густі синюваті брови. Знайдуться гроші! Знайдуться. Нехай. Вона не раз говорила мамі, Адольфові, батькові, всім, що вона зробить їм страшний скандал, коли далі так буде йти. Вони не вірять? Ну, добре, тепер вона покаже. Тепер вона може робити, що хоче. І коли так:, коли їх продають жабам і не хочуть уступитися, то вона сама вступиться за них обох. Нехай Фріда не журиться: гроші будуть!
Фріда несміло, здивовано, захоплено дивиться на молодшу сестру: Страховище, очевидячки, знає якийсь спосіб. Страховище дійсно зробить, коли так насуплює брови і струшує волоссям.
— Де ж ти візьмеш, Трудо? Можна знати?
— Ні. Не можна. Лягай спати Завтра рано я тебе сховаю деінде, а потім ми оселимось разом, і вони побачать. І зараз же покличемо до себе в гості аташе, а жабі пошлемо запросини. Нехай приходить. Добре?
Фріда, зітхав, посміхаєтеся й поводить плечима так, наче вже чує на них гарячу, сильну, вперту руку аташе.
А потім старша сестра віддає не тільки всю свою волю, але и стомлене тіло в цупкі, рішучі, смугляві ручки молодшої. Руки ці роздягають її й підводять до ліжка й укладають у постіль., Як чудово визволитись од своєї волі, від сумнівів, од турбот, страху, зрадливих надій. Легко, як пушинці, що летить собі туди, куди несе чужа сила; затишно, як у дитинстві, в маминому ліжку!
Собі ж Труда стелить на канапі. Та як там стелить: кинула подушку та й усе. Їй спати ще не хочеться. Та й не можна. ніяк не можна спати; розпочинаючи кампанію рішучу, грізну треба обдумати все, як слід.
Лампу можна погасити й одчинити вікна на терасу. Місячна ніч густозапашна, таємна, любовна, така. як та. коли з Максом тікали, пливе над садом, над будинком, над Шванебахами і синіми вазочками із бідними-бідними орхідеями, що так і стоять у ванні. На терасі бідолахи пальми тоскне нидіють у куточках, сумуючи за своїми африканськими ночами. І вони в неволі! Хоч би вікна з тераси до саду відчинили їм, хай би трішки волею подихали!
Труда тихенько вилізає крізь вікно на терасу й одчиняє вікна Вітер густо дихає їй у лице й обіймає свіжими, ніжно пухнастими лапами. Безвуха, оголена голова місяця з проваленим носом лукаво й цинічно посміхається із срібно-блакитної височини: не одну цікаву річ вона бачила звідти за своє довжелезне мільйонновікове життя. Над містом велетенським віялом стоїть світло електрики, завзято борючись із світлом місяця. І від тієї боротьби стоїть неугавний, глухий, густий гуд.
Труда сідає під пальмою, обнімає одною рукою, як сестру, за шершавий многоповерховий стовбур і дивиться в тоскно-цинічну посмішку місяця. Смішно йому з її вазочки з орхідеями? Смішно з її "кампанії"? Розуміється, йому смішно. Але хто знає, хто сміятиметься останній.
Труда стріпує посрібленими посмішкою місяця кучерями і зручніше обнімає сестру невільницю за стовбур.
Але в ту ж мить швидко повертає голову назад: у розчинених вікнах спальні принцеси світиться. Ага, вернулась королева з вечері! Крізь запнуті портьєри, крізь щілину часом видно тінь, що ходить туди й сюди. Роздягається пишна принцеса. На ніч, мабуть, здіймає всі накладки з-під свого фарбованого волосся й гадає, що ніхто не догадується. От би підгледіти!
Страховище раптом тихенько підводиться і, забувши за пристойність, за вазочку з орхідеями, за жабу й кампанію, навшпиньках підкрадається до вікна принцесиної спальні, сильно затиснувши щелепи. Вона тільки на малесеньку хвилиночку зазирне й зараз же відійде. Від цього волосся у принцеси не вилізе і не злізе з нього фарба.
Але Страховище бачить крізь щілину таку картину, що прикипає не ні одну малесеньку хвилиночку. Перед великим трюмо стоїть золотисто біла, сильно вирізана, з високими клубами й довгими ногами постать голої чужої жінки. На високій, довгій шиї маленька голова, і з неї на пінисто білі, пишні, похилі плечі спадають червоно-золоті хвилі волосся, прикриваючи груди й сягаючи нижче пояса. І ніяких підкладок! В одному місці темніші, в другому ясніші, абсолютно нефарбовані! І ніколи не можна було подумати, що під цим чорним шовком, під цими стародівоцькими сукнями таке несухе, гарячо-живе, таке пишне тіло!
Принцеса уважно розглядає себе в дзеркалі, потім несподівано весело, зовсім по-дитячому цілує себе в голе плече, швиденько накидає пеньюар і біжить до ванни. І вона, ця засушена, неприступна, фанатична принцеса, вміє себе так цілувати.
Труда потихеньку, задумливо відходить од вікна й іде до себе, зачинивши вікна на терасу. На вікні в її кімнаті сидить Фріда й непохвально хитає головою: хіба ж можна зазирати в чужі спальні? Не дай, боже, принцеса помітила б! Ну, а яка ж вона принаймні? Роздягнута була? Гарна? Волосся з накладками?
(Продовження на наступній сторінці)