— Стійте, стійте! — аж хитнувся Явтух. — Вислухайте тільки! Вислухайте!.. Тоді ви і самі не стрілятимете! Вислухайте, рідні... Пустіть ружжя!.. Тільки ж вислухайте... Тоді хоч і стріляйте... Ви ж нічого не знаєте... Він не хоче, щоб я вам казав, він боїться... Бачите, він боїться...
Між салдатами наче пройшло щось, рушниці почали несміло хилитися, хтось важко з них зітхнув, а з задніх рядів навіть почулося:
— Треба вислухати. Хай говорить! Офіцера мов опарило. Він, весь дрижачи, повернувся до роти і хриплим переляканим голосом закричав:
— Молчать!.. Застрелю! Смирно!
Але салдатики вже почали ворушитися, хоча передні ряди й закам'яніли.
— Бачите, бачите, як він боїться, щоб ви не слухали! Слухайте, браття, слухайте...
— Полрота! Слушай-ай! — заверещав несамовито офіцер. І, не пам'ятаючи себе, скомандував: — Пли!
Але з заднього ряду зараз же хтось разом з ним крикнув:
— Не стріляй, братця!
Червоні обличчя салдатів пожовтіли, рушниці задрижали у руках, але ніхто не вистрілив, тільки ззаду почулося:
— Хай уперед мужик скаже!
Офіцер мов збожеволів. Він з скаженим хрипом, бризкаючи піною, що виступала у кутках його уст, кинувсь до якогось салдатика, щось захрипів до його, зашарпав за рушницю, потім круто повернувся, озирнувся, як застуканий звір, і, підскочивши до Явтуха, зо всього розмаху рубнув його шаблею. Знов у валці ухнуло і розкотилося страшним словом: "Явтуха зарубав!" Але не вспів офіцер озирнутись, як із валки з підійнятою ломакою, з блискучими очима вискочив Микола і, щось беззв'язно ревучи, з свистом опустив її на голову офіцерові. Зачувсь тріск, мов щось розбилося, і офіцер, захитавшись, упав на мокру дорогу.
Коли селяни й салдати збіглися до Явтуха та офіцера, обидва були вже мертві.
Явтух правду сказав: салдати не стріляли. Мирно й сумно побалакавши з селянами, вони тихо рушили назад, несучи за собою тіло вбитого начальника. А в другий бік верталися селяни з другим мертвим начальником — Явтухом.