Чи просто розумна, жидівська дитина старається подобатися панові директорові? І чи накрав він у когось грошей, чи не накрав, що їй до того, коли їй платня справно виплачується. Та й чи важливе це для сучасної дівчини, що живе дансінґами, кінематографом, мільйоновими гонорарами своїх екранових героїв, що палає лицем від суконь та брилянтів своєї кафе-шантанної діви? І чи хоч на момент вона задумалася б, коли б з нею хотів оженитися якийсь власник мільйонів та брилянтів, накрадених і награбованих? Та що оженитися! Коли б їй просто за її тіло дали гарне помешкання, сукні, авто та місячну суму на дрібні видатки?
Але чого ж тоді це благання в очах і палання лиця? Звичайно, найкраще все це можна було б розгадати дуже простим способом: одного вечора запросити Ніночку з собою до театру, а потім повезти повечеряти в окремий кабінет. Дві-три склянки шампанського скажуть краще за всяку ворожку.
Але Крукові чогось не хочеться вживати цього способу. Чогось йому стає нудно й порожньо від самої думки про наслідки.
А тим часом як же розгадати цю загадку? От і сьогодні вона така діловита, заклопотана, наче й не вона вчора з захопленням і чудесним грудним сміхом розповідала, як її подруга виграла на перегонах десять тисяч франків через те, що неправильно підслухала ім'я коня. І ось тепер так уважно кидає в нього поглядами, бачачи, що він чогось заклопотаний і похмурий. І носика не сміє попудрити. І голосок такий стриманий і притишений.
— А цього листа, Прокопе Панасовичу, теж з двома копіями писати?
Ніби в цих копіях і є вся причина похмурости Прокопа Панасовича. Ні, тут, розуміється, вся справа в страху за свою посаду. Патрон чогось невдоволений. Може, нею?
Та й звідки в якогось Фінкеля, що за гроші готовий на тисячу крадежів у будь-якого уряду, може взятися дочка свята та божа? І напевно вона так само, як і її батько, знає, що він, Крук, "накрав грошей в уряду" і на ці гроші поставив з американцями цей банк. І от же поглядає довгими поглядами, кокетує, червоніє. А коли б він зробив ще більші злочинства й поставив іще двадцять банків, вона б іще з більшою пошаною ставилася б до нього й ще "загадковіше" впивалася б у нього поглядами.
Раптом Крукові приходить до голови цікава думка. Ану, перевірити!
— Ніно Наумівно, ми відіслали листа Кушніренкові? Ніна швидко повертає стрижену, темну голівку й на
момент пригадливо хмурить брівки.
— Відіслали, Прокопе Панасовичу.
— Умгу!.. Шкода. Таким типам навіть відповідати не слід: злодій. На кілька десятків тисяч долярів обікрав уряд, будучи послом. А тепер забиває баки тим, що всім жаліється, як він бідує, і навмисне старцює скрізь, щоб повірили в його невинність.
Ніна з чудною увагою й неначе аж трошки злякано дивиться на нього. Ніби вражена: адже сам такий самий злодій, а так каже про іншого.
— Чи ви, як суворо ділова людина, тримаєтеся іншої думки: справа є справа й треба відповідати всякому? Га?
— Я не знаю. Справи в нього, здається, ніякої не було. Він тільки хотів позичити у вас грошей.
— Так, значить, ви гадаєте, що не слід було йому відповідати?
Дівча явно в замішанні: сказати "не слід" — це сказати, що й з ним, Круком і патроном, не слід балакати. Сказати "слід" — це сказати, що для неї що злодій, що порядна людина — однаково.
Але дівча з характером: сердито хмурить брови й твердо дивиться в очі.
— Я не можу за вас вирішувати, Прокопе Панасовичу. І я не знаю цієї людини.
І така вся туга, тверда. Тугі ніжки, тугі руки, туга молода шия, тугий погляд. Ні, в цієї щось є своє.
— Ну, добре. А коли б ви знали напевне, що він — злодій, і він до вас звернувся б, що б ви зробили? Відповіли б?
— Не знаю. Мабуть, відповіла б.
— А як саме?
— Як-небудь. Так, як ви відповіли.
Ні, видно, про нього нічого не знає. Не може ж вона сказати, що зробила б так само, як той, що сам украв.
— Ну, а якби цей чоловік познайомився з вами й запросив вас до театру з собою, пішли б?
Ніна здивовано дивиться на нього.
— Я щось не так зробила, Прокопе Панасовичу? Ви, будь ласка, скажіть мені просто й одверто, коли ви чимсь невдоволені.
Крук сміється й дивиться на годинник.
— Я вами дуже вдоволений, Ніно Наумівно. А цю розмову я завів просто для того, щоб трошечки вас розважити. А то ви вже занадто старанно сьогодні працюєте. Ще виснажитеся в мене на роботі так, що ваш наречений відмовиться взяти вас за жінку.
— Мій наречений?!!
Вище підняти брови на чоло ніяк уже неможливо.
— Звідки ви його взяли?! Хто? Крук теж невинно дивується.
— У вас нема нареченого?
Ніна весело, по-дитячому сміється.
— Оце мені подобається! Навіщо він мені здався?
— Ну, як же навіщо: кохання.
О, тут дівча почуває себе цілком у своїй стихії, як рибка, випущена у воду. Голівкою стріпнула, як хвостиком, і попливла легко, вільно, лукаво.
— А хіба конче треба зараз же мати за нареченого того, кого кохаєш?
— А як же інакше? Це ж неморально: кохатися без благословення тата, мами та громадської опінії.
Ніна весело-зневажливо й незалежно скидує хвостиком.
— Ффа! Це — моя особиста справа й нікого не торкається.
У Крука чогось легесенько й ніжно мре серце.
— От така річ? А як же він до цього ставиться?
— Хто "він"?
Ой, слизька, гнучка рибочка, так просто не спіймаєш. Який невинний і лукавий, і готовий до гри вигляд!
— Ну, хто! Той, що ви його кохаєте.
— А хіба я сказала, що кохаю?
— Розуміється, сказали.
— Не пам'ятаю.
— От тобі й маєш. А я пам'ятаю.
І Крук пильним поглядом натискає на очі Ніни. Ніна замовкає й відвертається до машинки. Зрозуміла! А внизу щоки загорівся молодий ніжний рум'янець.
Крукові незвично б'ється серце. Він знову дивиться на годинник. Ех, зараз мають бути Фінкель і Терниченко, — треба відпустити Нінусю.
— Ніно Наумівно, на мій жаль і на вашу радість, я мушу вас відпустити на півгодини раніше, зараз тут у мене має бути невеличке, але важливе засідання.
Ніна зовсім не виявляє особливої радости.
— І листа не треба докінчувати?
— Докінчимо завтра. Користуйтеся випадком і подякуйте мені.
Ніна злегка знизує плечима: нема за що дякувати.
— Ви, здається, невдоволені? Ах, так: він має зустріти вас тільки через півгодини. Бідненька справді, що ж вам тепер робити ці півгодини?
Ніна серйозно зиркає на Крука, акуратно, мовчки складає папери й прощається з паном директором.
— Може, йому можна потелефонувати, щоб він раніше вийшов? Будь ласка, ось телефон.
— Нічого, я потелефоную йому з поштового бюра, там зручніше.
— А! Тим краще.
Ніна шанобливо вклоняється панові директорові й виходить із кабінету. І ніжки так туго, твердо, впевнено ступають по м'якому килимі.
Крук обома руками задумливо кучерявить волосся на скронях. Чого ж вона немов розсердилася? А, може, так справді й є, що в неї тільки через півгодини побачення з ним? А чого ж тоді цей рум'янець і таке мовчання на його погляд?
Що воно за дівчина? Любить убрання, шовкові панчохи, авта, дорогоцінності. Танцювати готова на конкурс, без спочинку. Про всякі пікантні історії, хто чий коханець, хто чия утриманка, розповідає з легкістю та невимушеністю досвідченої куртизанки. Знає три європейські мови, літературу цих мов, у курсі останнього крику в малярстві, музиці, театрі й навіть теософії. А сама від погляду губиться й горить зовсім дитячими щоками.
А коли так горить, значить, що він для неї не якийсь собі директор і не злодій. "І може, там, дома якось по-своєму мріє про нього й малює його собі добрим, чесним, гідним її дівочих мрій?
Крукові стає сумно, затишно й зворушливо на душі. От, узяти б та ліквідувати банк, лишити собі тисяч сто, решту всю віддати на громадські справи й покінчити раз на все з цим "крадежем". Та купити собі клапоть землі з хатиною й оселитися на ній з якоюсь молодою жінкою. Ну, хоча б з Ніною, наприклад.
Гм! З Ніною? З її любов'ю до шовкових панчіх, дансінґів, каварень, кіна та на хутір, на город?
У двері стукають. Крук нашвидку пригладжує волосся, бере в руки перо й підсуває якийсь папір.
— Ввійдіть!
Фінкель і Терниченко. Крук киває їм головою.
— Сідайте, панове. Через хвилиночку я до ваших послуг.
І з заклопотано-важливим, заглибленим виглядом пише: "Нінуся, Нінусенька, Нінунь..."
Фінкель і Терниченко, стараючися не гомоніти, сідають у глибокі, шкіряні фотелі, подібні до великих макітер на ніжках з відрізаними боками.
Крук ставить точку, перечитує, ховає папір до столу й неквапливо підходить до гостей. Справи, видно, нічогенькі в нього, бо в очах той самий блиск і жвавість, коли краде, або з жінками діло має.
— Ну, панове, що сьогодні новенького? Особливого нічого нового. Сонька-чекістка вже рішуче
атакує Гунявого. Не накокаїнившися, уже й не з'являється навіть до сніданку. Але страшного в цьому мало, можна цілком покластися на самого Гунявого. Ольга ж Іванівна вище над усяку критику. Тонкий психологічний підхід, майстерність роботи надзвичайна. Гунявий побожно впадає перед нею й досить Ользі Іванівні виявити до нього трошки особливої уваги, — кінець, пропала людина, бери її з усіма бебехами.
(Продовження на наступній сторінці)